Зараз зовсім пропадуть звуки. Двері прочиняються і він заходить у затишок. Строгий і величавий. Він наче востаннє бачить, як на широкому чистому небі висить срібляста комаха літака. Ракша вкотре, обридаючи собі, що щось в історії його життя перемінилося: перед ним гладкі і чисті поверхні столів, широке ліжко з тонкою повстяною ковдрою, яскрава біла кухня, книги, дуже багато списаних сторінок, що чомусь напевне-таки вчать, або як тяжко і мудро жити у цьому світі. Цікаво, де тут бар, якщо такий існує в цьому помешканні. Повинен існувати, бути, милий, рідний, з пляшками, нехай з бабськими лікерами чи розбавленим джин-тоніком, але щось-таки знайдеться, ну, те, чим вони спини розтирають, настояне на бузкові чи бузині, — пробки з довбехи вилітають. її яскраві розводи, її очей каміння, поцуплене в Луврі або в Палаті, легка її рука на його тяжкій, налитій роками, кров'ю і смертю. Як глас народу, що мирно здихає і не здохне дві тисячі років разом з паном Чіпом і Нижником. Вляпався ти, Ракша. Вона все робить як недосвічена жінка. Або закохана. На останньому спека в'їдається ще дужче у груди колишньому полковникові. Ага, ось і дорогоцінний нектар, іноді вона сама перекидає келишок. Він робить знак, зовсім німий знак, і вона дозволяє. Він спокійно, пропихаючи тертушкою горла слину, наливає. Життя знову повертається зі швидкістю ярмаркового балагана. Розкидані папери, щітка для одягу, плюшевий ведмідь, пам'ять школи, пам'ять класу десятого «А», «Б», «В» і так до безкінечності. Альбом спогадів. Яскраві світлини. Рано для сантиментів, рано для спогадів. Ілюзія початку.

Вже коли вона висушувала волосся, барбарисові свої зарості, закутана у тепло пухнастого рушника, все одно далека, він звіддалеку чужого світу пам'ятав, несподівано для себе, її пухкі, зігнуті в колінах ноги, як швидко збігали шерстяні брюки по струнких ногах, довгих і пружких, мармурово-білих, з рожевим відливом, свіжих та живих, а потім він брав її з нахрапом звіра, наче соромлячись за все те, чого у нього не було, не могло бути, і вже десь посередині, коли вона взагалі закинула безумно голову, щось говорила, як у гарячці, розпеченими губами, Вітька Ракша зробився несподівано ніжним, що аж зникли запахи, нічого навіть не хотілося, а просто привалило заступити, недавно таку впевнену, а зараз безпомічну, і відразу і чарівну, як холодна осінь, і те, що все повідчував, прочував Ракша зранку. Як не було нудних сцен умовляння, з роздяганням, відвертанням обличчя до стіни, щоб розщібнути ліфчик, принаймні так, від першого знайомства, робила лікарша, полюбляла, і вже внизу давно мокра, коли він знімав. Потім тлумисько стулених ніг. М'яка вхожена шкіра, з округлим, золотавим засмагом, красива спина. Більше він нічого не хотів пам'ятати. Ракша лежить у китайському, з драконами халаті, полизькує сдабеньке винце, і йому нічого не хочеться, тільки дивитися бездумно, як вона, закутана в рожевого рушника, приборкує буйство свого кучерявого волосся. Що їй такого замолодить? Підійти до вікна, глянути, що там робить Нижник, якщо він вже виповз з Макдональдса нажертий, як свинячий кендюх. І сказати, що у Нижника гармошкою пузо, він сам у громадській лазні бачив; або он там, три дні тому, через дорогу, на сліпому повороті, де нічого і нікого немає, бо смерть вилизує всіх, хто ширше вух розкриває рота, збили «мерседесом» жінку. Там зараз ожило, а собаки никають невідомо з яких причин. Вона скидає рушника, і йому перехоплює горлянку, тобто дихання. Ракша думає, що йому або поталанило, або він вляпався раз і назавжди, і життя його перестало вертітися яскравим ацетоновим диском, з якоїсь миті воно перетворилося на тир, на ляльковий театр, де справді можуть влучити в голову, якщо не будеш розкривати рота ширше чужих вух.

— Мені збиратися?

— Почекай, але… якщо тобі неприємно… Може, ти подумаєш…

— Нічого не подумаю. Я мало думаю. Ти зробила поганий вибір.

Але він знову взяв її, як стерво, майже як лікаршу, але з любов'ю, наче переламався десь посередині. І чим більше він усвідомлював залежність від цієї жінки, тим більше йому хотілося з нею, в ній, і ще будь-де, і що завгодно. Але Ракша промовчав: слухав, як вона дихає у нього на грудях. Потім дощ: шарудіння вітру, налитого тугими яблуками, наче радістю перших дитячих калюж сечі і солодких засраних штанців — благо, добре, благо, виховання, — стріловидні удари пласкими чорними дахами: вимиті бетонні плити, темніють, набухають калюжі, як тобі скопичуються роки, запах матіоли, крики дітвори, веселе ревище народу, від невідомості, куди примостити готовий до дії прибор, і шемротіння води, знову капелюшки дахів, стьобаки свинцеві на шибці, на стінах сусіднього дому. Вони сплять, наче двоє у човні, відносячись підводними кошмарами дійсності, видячи у снах недоладно однакове і красиве. Блін, скопититися можна.

Ракша прокинувся першим і чекав, що зараз вона істерично підніме крик. Такі бувають ненормальні: зачухається між ногами, вихопить мужика, а потім назадки. Але вона благодушно мовчала. І Ракші теж не до цього, бо знову йому снився Китаєць, майже, сволочуга, як живий, хоча він ніколи не шкодував, що пристрелив цю сучару, але чого він снився раз у раз, в самих непривабних, значить, непотрібних ситуаціях, хоча щось підказувало полковнику: треба рухатися кудись далі. І він лягав, прокручував оте клятуще кіно, з самого початку, майже дворічної давності: блін, во, вже пітора року без роботи, без грошей вірніше, а без роботи то цілих два, і заливаюсь гіркою рівно рік, не так багато, як для початківця алкаша. Якого хріна цей недоносок преться у очі, ще б раз пристрелив і рука не затремтіла.

— Мені снився Китаєць, — говорить Ракша, наче у нього болять всі зуби. Він підступився до вікна. Вітер розхитував верхівки дерев. Банально, але аж сльози накочуються на очі. Шматок поштового відцдення, неправдоподібно синій, казенний, майже тобі тюрма. Скрізь тюрма. Липкий піт, трупного, бурштинового кольору напевне. Треба щось з цим робити. Зараз, чого доброго, вона закричить. На німфоманку зовсім не подібна, а ти їх взагалі коли-небудь, віслюче, бачив? Там ще півпляшки віскі.

— Лягай, — у неї простий, без награного ідіотства голос, без отих наворотів. — Розкажи про Китайця. Розкажи трохи про себе. Хоча я про тебе більше знаю, ніж тобі видається. Але треба колись вибалакатися. Навіть чоловіку.

Їх віддалила розмова. Так, він думатиме, підігрітий наївністю закоханих, крокуючи услід курсу двадцять першого, повз посольство з білого каменя з червоним гербом і двотоловим орлом на ньому, — припинився, тицьнув дулю, подався далі, в якусь важку, як камінь невідомість; він перепочиватиме на зупинках, сидітиме і дивитиметься на велетеньку порожнину неба, або як чиясь добра п'ятірня; він так подовгу сидітиме, ні на що не сподіваючись, потім без зупинки дійде до своєї рідної ментовки, що на Солом'янці. Посидить там серед скляних акваріумів торгових будок і піде шукати її офіс. її він побачить відцалеку. Вибух сміху, тріпонула мідними кучерями, кільцями по плечах, обличчям своїм світлим, до зализаного, з проділом молодого чоловіка: очі відсутні, в себе. Вона знову така далека, торкнутися кортить, але якщо доторкнешся, то потрапиш на рекламного щита. Чим вона займається? Ракша не наважувався підійти. Сидів та вертів у руках німу мобілку. Звівся і пішов, чуючи як крик її голос: вона його побачила, вона його кликала, але він уперто манджлав трамвайними коліями, п'ятим шляхом, до низу, навіть гадки не маючи похмелитися, і повторював: «…Пресвята Діво Маріє…»

Він стояв перед церквою. Звалившись на коліна, окропившись потом, Ракша почав молитися, зовсім невлад, пригадуючи, як того вчила баба, дядько, сестри і таке інше. Він молився щиро, затято, але до храму не заходив. У проймищі з'явився священик.

— Зайди, — тихо сказав він.

— Недостойний.

— Юродство не дуже личить тобі, новонавернутому.

— Я думав, що навпаки.

— Юродство не для тебе. Зайди до храму і молись.

Храм просторий, але видно, що бідували, з селянськими лавами попід стіною, рушниками на образах. Ракша вдихнув затишок, але почав, дратуючись, щось вишукувати, наче чогось не вистачало, і очі забігали як у безпритульного пса.