Жінка йшла поруч у м'яких одежах, що розвівалися на вітрові. У сірому шерстяному костюмові, дорогому, довгонога і пещена, вона грала у грудях і очах сміхом, таким невловимим для стороннього ока, таким зачаяним і тихим, як тільки буває напевне щастя, що навіть колишньому полковникові зробилося просто здорово і радісно від однієї нахабної думки, що до цієї жінки можна доторкнутися пальцем або покликати наступним разом, і чого доброго вона напроситься на каву, ну, як напрошуються тільки жінки, саме такі жінки, що перед цим треба ночі з дві в здогадах не поспати, а вже потім дочовпеш, — маячнула, сучка, вона ж таки маячнула, а ти, баран, нічого не дочовп. Ракші навіть незручно стало, але він уперто давив фасон, підставляючи зболене післяалкогольними судомами обличчя під теплий вітер: виліпок її стегна, проведений тонкою і м'якою лінією, що переламувався, так несподівано, що нагадував завиток її волосся, відходив рівно до красивої, класичної форми щиколотки; у неї велике і красиве, легке тіло, — лінія проходила і загиналася між ніг, вирисовуючи вузьке лоно, серед трохи завузьких, але доладних форм тазу, а штрихи талії, грудей і щиї хаотично, майже до механічного перекреслювалися, піднімаючи два крила плечей. Шапка червоного волосся, зелені, а не фіолетового кольору, радше вже яшмового кольору очі, в яких не вгадати змісту, як і належать справжнім живим жіночим очам, — за такою мрією ганявся Фрагонар і Модільяні. Пещена себелюбка, якій кортіло, швидше за все, дізнатися, хто він такий, або подивитися на близькій відстані на таку породу людей, а можливо, попросту не вистачало розуму, щоб здогадатится, що поволеньки він, колишній полковник Ракша, котиться на самісіньке дно. Але тут Ракша уперто чомусь подумав, як хто нав'язав, про дивну судьбу свою і глянув тривожно поперед себе на сіру площину видутого столичними протягами асфальту, що обмивалася зараз теплим південним вітром. Вулиця видалася йому великою посудиною, залитою густою рідиною, зеленою і драглистою, де непорушно, в одній позі та позиції захололи люди, що рухалися в такт, одним ритмом, синхронно незрозумілими, невидимими рухами, поштовхами, що розколисували цю рідину на самому верхів'ї; десь ізгори, із самісінької гори, лило спокійне і рівне світло, що не засліплювало очі, і якусь частку секунди, а мо' і того менше, Ракша навіть подумав, що переставився, мать його, а тому не встиг нічого/до пуття довести. І з дурнуватого такого ото стану його вивело вищання, на високій ноті, живе до м'яса і кісток: склоріз, почепившись у цій зеленій драглистій суміші м'ясистим чорним павуком, різав спокійнісінько на лоджії скло. І тут Ракша подумав про Бога. Вулиця знову лягла перед очима спаленими артеріями, якими Провидіння чи доля, чи фатум гнало поперед себе, позаду себе, з боків тисячі, ні, стада різнокольорових пуголовків. Потім він знову захотів подивитися на жінку, але її вже не було поруч: вона йшла тим боком вулиці, легенький вітер перебирав шовком одяг, і було видно її гарні довгі ноги у сірих штанях, купу червоного, як мідь, волосся і зелені очі, що туманом розпливалися від сміху, готові щохвилини вжалити.
— На цих козах тільки собачі рефлекси Павлова відпрацьовувати. Медицина. Меценати. Митці.
Він, не обертаючи голови, зрозумів, що казка закінчилася, все пройшло, чого б йому не хотілося, як би не викручувався він, Вітька Ракша: перед ним, важко оддихуючи велетенською пузатою рибиною, стояв Нижник, колишній опер, а нині поважний пенсіонер, батько цілого виводка дітлахів різної масті та національності, — з ним Ракша збавляв дні, пусті холостяцькі вечори, а скоро напевне, з сумом дивлячись на жінку, констатував колишній полковник, пройдуть швидкоплинні його літа, роки поглине ця товстопуза рибина, на совісті якої убієнна не одна душа. Чорними джмелями шастали соті і шестисоті «мерседеси». Ракша засунув до кишень важкі жилаві руки, майже ковальські, намацав мобільного телефона, відключеного за невиплату, але для форсу тягав із собою, — іноді спрацьовувало, тоді вони з Нижником розживалися пляшкою-другою в борг, хоча інвестори гибіли квартал за кварталом, як від напалму. Він не переставав спостерігати за жінкою. Цього разу відверто, — втрачати нема чого, нічого, нічого не зловиш у тій темній воді, тільки втратиш голову, решту сили і достоїнства. Він навіть хотів вловити запах її парфуму, її косметики, її духів, щоб потім ранками пізнавати слід її, шлейф її на вулиці: і відразу Ракша устидився своїх крамольних, інфантильних думок.
— Ходім. У мене є трохи грошей. Вип'ємо.
— Ага, Ракша, живчик і жук ти, полковнику, ти ще викрутишся, — веселою нотою потягнув Нижник.
Вони ще трохи пройшлися слідом за жінкою: він навіть побачив, як вона ступила на сонячний бік, у сонце ступила, чи просто очі неждано зайнялися, як глибоководна прірва. Ракша знову подумав про Бога. Він часто, дуже часто думав про Бога, хоча в родині його, у всіх кланових відгалузках, гілках до релігії ставилися поважно — хто вірив, а хто і ні, але ніяк не допускалося крамоли і сміху над такими речами. І він зиркнув лихуватим оком на мокрого від поту, затягнутого в секондхендівську майку, як пристаріла здоровенна беззуба акула, з вичахлим похмільним поглядом, з порами убільшки з сірникову голівку, сприйняв скрушно, як необхідність, Нижника. Над вуличкою, куди вони завернули, стояв рівно, як стовп, валізний запах. Дорогі валізи панів, що тільки перебралися на нові квартали, ще в блощицях, з довгими рудими прусаками, кліщами, смердючими кухнями, навіженою пустотою злиднів, з безкінечністю до безмежного днів, де голод продовжує кожен рік майже удвоє.
Вони ступили у тінь білих пластикових парасольок, сіли за вільного столика, а Ракша поклав перед собою мобілку, відкидаючи гордовито голову, наче захищаючись від невидимого удару. їх омивав зелений, пінявий потік трави підстрижених газонів. Стояла осінь. Якраз її початок. Люди сновигали маленькими різноколірними блискітками.
— Як вони віддаються своїм кобелям: по частині чи відразу? — заговорив Нижник, розливаючи по пластикових стаканчиках горілку, з достоїнством споглядаючи за жінками, що допомагали вантажникам біля під'їздів вибирати потрібні речі. Жінки були гарними, одна в одну, з довгими ногами, розумними очима, пещеними тілами. Потім Ракша з Нижником випили, без жодного слова. Упівдороги Ракша припинив порух руки, що згиналася у лікті все швидше, все впевненіше; той порух продиктований волею чи виявленням як такої: ти ба, руді кільця по білих плечах, зелені очі і велика невідомість. Таємниця. Ракша поставив стаканчика, глипнувши на німу мобілку, як на найбільшу ганьбу свого життя. Сором є ознакою живого. Мертвим краще, з відчаєм притиснутого алкоголіка подумав Ракша. І тоді, виходячи з цього драглистого світу напівзвуків, споглядаючи зливу металу проспекту Перемоги, він, хмеліючи, наближаючи до себе сонце, ларьок, блідавеньку пару закоханих лесбійок, подумав, відсторонюючи думки від цього нав'язливого, в грязній піні світу, що жінку ту, її значить, вольтовою дугою потягнула пропащість, його пропащість, колишнього полковника, що зжився з таким-от і сяким-от — всі жінки пропащі, інакшого Віктор Ракша і не думав. Знову довгим зором він вилупився на вулиці у живому яскравому манатті, у лускучому, як феєрверк, першотравневого риговиння: перша чарівність зустрічі зникла, змита вона ацетоном горілки, а поруч тільки тисячі і тисячі гнилих від простатиту і геморою кишок, гнилозубих ротів, проробляють непотрібне нікому дефіле туди-сюди, навіть не помічають, що сонце скоро сяде їм на голови, значить, вгрузне у землю посеред цієї ось затишної вулиці. Хана вам значить, а я прийняв анестезію. Сором зветься моя анестезія. Хана вам, значить. Хана, і я Ракша, благословляю вас на що всезагальну хану. Інакшого не може бути. Туди вам, гнилушники, дорога. І останньої думки колишній полковник Ракша і перелякався. Ракша так і зупинився з напівпіднесеним, затиснутим міцними, трохи короткими пальцями, білим стаканчиком. Руки воїна. Чаша Грааля. От ідіот, думки-то вповзають у голову. Неминучі. Як смерть. Еге. Глянув на зеленопінне озеро трави, з плямами сонця, що розходилися кругами, мов наближаючи до чогось: небо зробилося темним, як перед грозою, наче у хмаролом. І тут він водночас подумав про Бога і Китайця. Жінка зникла. О німфа, скільки в тобі любові… а може, більше підходить блядство. Тільки світлі кола на зеленій траві, та у синє провалля проспекту Перемоги падали автомобілі, окреслюючи свій денний і земний шлях купками вихлопних газів. Нижник вимахував, як дурко, руками, кишкаючи мух:
