Через тиждень, коли Марію ще не привезли з трупарні, то Іван з кутка спостерігав за людьми в чорному, що тремтіли, як від сверблячки, ворушили руками, наче лапками великі комахи, іноді вони підскакували до столу, щоб випити горілки, нашвидку закусити і благочестиво вставитися водянкуватими очима в дверну амбразуру, в очікуванні труни, покійниці, закінчення процесії, і саме тоді він почув удари дзвонів, і зіскулився від болю, наче хто усмалив по яйцях, а до вуха доносилося не що інше, як хто спалював велетенські коробки сірників: з'явилося обличчя, — так собі просто зависло серед золотої маяти осені, і нахабно наказало, щоб він їх усіх повбивав. Іван не мав нічого проти, але був надто малим, проте все навколишнє викликало у нього відразу. Коли пика зникла, Івану боляче різало в пахвині і викручувало нирки. За годину він побачить велетенські простори цвинтаря, залиті багрянцем, золотом осені, а перед цим квартали, занурені в тінь, у сум осені, смерті, лишень міст в синіх озерах, окутаний оловом осіннього сонця, що провалювалося крізь хмари, відбивалося у воді, перебираючись назад по небу чи до неба. Похорон проходив для нього як щось незрозуміле, але пекуче, як останнє кохання, чого він аж ніяк не міг знати, як щастя, що прийшло на кілька годин чи за кілька годин до кінця життєвого путі. Словом, він нічого не зрозумів. Але секретарка у вікні, запах трупу, великі сонячні плями, навіжений страх в очах батька, великі вишневі очі.

Батько завжди ступав важно і чинно, як тому вчився і чому навчали з самого народження: виростаючи чи виховуючись серед малограмотних, низькорослих мужиків, де силу кулака, тюремну відсидку, що називалася «ходкою» вважали за аксіому, чому неможливо сперечатися чи доказувати; тут говорили, якщо смерть, то буде і смерть, і ніяк ти по-іншому її не назовеш; де доброхотів не зносили за настирність, тобто на нюх не терпіли, а при першій-ліпшій нагоді, на полюванні, намагалися випадком, з берданки вибити мізки. При з'яві посеред дороги попа тицяли дулі, і ті дулі засовували до кишені, чемно вітаючись з батюшкою. Іван всього цього не знав, геть затертий столичним лоском і шиком, проте з хмільною радістю слухав чоловічі розмови про полювання, про рибалку, про життя в далекому енному селі, — тільки сірий оскал батькового ока, переляканого чи лихого, світив на нього, як на чужого зовсім, холодно, наче з ями.

Ближче до літа, вже під травень, Іван періодично почав відчувати тривогу, що захоплювала його зненацька, лякаючи каламутною печаллю: так він починав думати. І ось батько повів його містом. Спливало вже літо, мережачи повітря невимовною спекою, пряжило разом з великими чорними жирними мухами, що перетинали свій звичний шлях від Бесарабського ринку і долітали до їхнього фешенебельного, вважай, району. Того дня батько примусив його одягнутися, власноручно, а не допомагав, бо раніш його одягала мати; він приїздив від баби чи бабушки, і в останньому дійстві він бачив щось навіть чарівне, котре пахло чуланом, з часником, воском із сотів; в такі добрі і світлі часи, де пахло часником, цибулею, медом і воском, навіть брату подобалося одягати вередливого Івана. А тоді він чекав на батька у великій вітальні, то знову занудливло віддавався мріям, листаючи книжку про індіанців, вождів та Шкіряну Панчоху, побачив старого у світлій та білій кімнаті, з великими вікнами, полонячись невимовною тягою до цього незвичного чоловіка, — батько наливав собі горілки, випивав, закинувши голову, що рідкі, ще не поголені косми, торкалися плечей, і закусував салом, з рожевими прорізами, смачно хрускаючи часником. Запах дразнив ніздрі, щедро і густо, навіть хотілося їсти, але це було щось інше. В цій суміші запахів він плутався, наче у захмелілому хороводі, де звуки, дух терпкий землі віддалеку, мелодії його тихих думок набирали одного цілого. За вікнами синьо лежали двори за дворами, мов велетенські вигрібні йми майбутнього життя, де у самому вирлищі нечистот от-от, видавалося, закипить. Потім батько взяв його за руку, і він відчув шерехувату, порепану шкіру, і повів вулицями, що ще лежали чорні, порожні, виводили кудись у невідомість веж, недобудованих кварталів, де роїлися запахи; вони були далекими ці вулиці, і нагадували розповіді матері, а зараз саму її, з пустими ямами очей, що Іван аж заплакав. Повітря ще вологе, але клалися густі, ледь забарвлені у жовте тіні — на спеку і таке інше, чого він ще не розумів. Вони зайшли у метро — спочатку у холодний підземний перехід, де він знову подумав про матір, саме подумав, а не згадав чи нафантазував казна-що: мати забороняла, довго не відпускала його за межі будинку, а його прогулянки означалися заледве дитячим майданчиком, парканом або її запилюженим кабінетом.

Після цього, в цьому проміжку, пам'ять про матір зникає; вона вивітрюється в глухих закутках комуналок, куди його батько привів. І наприкінці дороги, з недитячою серйозністю, він чогось подумав, що саме це початок дороги, не інакше. Тоді, через десять років, він згадував батька з легкою ненавистю розбишаки, наче віднаходив у тому через багато років виправдання: батько носив на важких атлетичних плечах, що бувають тільки у циркачів, невеличку голову, видавалося, вона настромлена крихітним райським яблучком на тонкого шпичака шиї, що, в свою чергу, якщо добре придивитися, мала волячу силу, зміїну гнучкість, хитрий вигин, жіночу пругкість, і від того батьків погляд робився ще пронизливішим, далеким і отруйним, навіть убивчим, як у степової чи гробової гадюки; і лише тоді, зачаровані, люди помічали міцні руки, могутній торс, дебелі, трохи закуці ноги, але надто вправні, як у боксера чи футболіста. І пізніше, зовсім вже дорослим, він починав розуміти, чому мати віддалася простому провінційному босяку, що в скорому часі, на привелике захоплення інтелігентних родичів, став рецидивістом, таким робом потвердивши їхні кімнатні пророцтва, — їй, як і решті одноплемінників, не вистачало сили, а радше розуму. Те, що вони називали розумом, було просто невдячною зарозумілістю, і саме батько перший вгадав, що виросте з Івана, хоча б десять педагогічних інститутів кинулися його перелицьовувати, виховувати, любити, випещувати, ненавидіти, — один біс його син робив би все на свій розсуд. Тому вони по-своєму його ненавиділи, а може, трохи любили, але кожен вже розумів, що з Івана виросте щось таке, яке перевищить їхні пороки чи, навпаки — чесноти. Але одного не розумів тільки Іван: з якого дива батько водив його до колишнього помешкання. Він при'іце до нього, до свого батька, відшукавши десь під Тамбовом, щоб почути правду, але коли побачить його, то зрозуміє — дізнатися нічого неможливо, бо горілка, фатум і горе зітерли геть з голови старого останні здраві думки. Він лежав і конав у комірчині від цирозу печінки, з прогнилими нирками, весь у сечовинні та гівні, з крикливою алкоголічкою-рецидивісткою, котра чекала на його смерть. А того дня він вперше побачив високі стіни, з білими березневими брижами, які слизькими рибинами, що зникали у сирих і темних закутках будинку, висвітлюючи муро широкі, стіловидного типу вікна, де трухляві рами вкриті тлустим шаром сажі: колись добірні дома, що зараз гибіли під комуналками, вичорнілі від недбальства, вони похитувалися вітрами років, пущені мов старі кораблі на волю житейським шквалам людей, що несподівано увірували у правоту свого життя, а саме, що життя належить тільки їм і нікому більше, проте не позбавилися ледарства, страху перед завтрашнім днем, так як то у полишених справжньої віри, окрім їхнього власного нутра, що вивергало прекрасні думки разом з калом. Ну, то теж віра. І до Івана, як у широку трубу, линув голос батька, заледве не пророчий: «Щось мені на баб останнім часом зовсім непруха…» — холодний, важкими похмільними краплями піт на чолі, тремтячі кінчики пальців. Вони простояли майже півгодини перед велетенськими, облузаними і побитими, років з десять не фарбованими дверима, аж доти, коли двері не відкрила маленька жіночка, з миловидним обличчям, аби не купи зморшок, що павуками розлазилися її обличчям, і тому голова її нагадувала полузану порцелянову чашку. Очі у жінки великі, вицвілі від часу, від самотини та злиднів, ляку перед невідомим днем, і вологі, мов у блудливої сучки. Іван почув і відразу зрозумів цей світ, в якому животіла стара.