Потім світ для неї став прозорим, з жовтим оскалом розбитого щастя, але терпимим, як темні тіні на стінах сусідського будинку, наче випорожнілі вікна мрії, куди влетіли чужі птахи думок, як бульбахи води, що потрапили на розпечену сковорідку; але навдивовиж захоплювало, як заборонений делікатний предмет, фантазія, виголошена при людях у шістнадцятилітньому віці, а тому воно вжилося у неї, звило гніздо, і лишилося жити іншим, своїм життям: Марія з тих жінок, що до сорока років заплітають коси і виголошують достоянням культури все, що потрапляє на язика. Навіть саме слово «культура» в устах її знайомих звучало щонайменше як лайка, бо для репкуватого селюка це було не що іншим, як невимиті руки та непідтертий зад. Марія нагадувала безголосого співака, якщо таке порівняння можна взяти на віру. Переконання відігравали якийсь химерний стимул у її житті: вони тримали її міцно, міцніше за будь-які обставини, міцніше за чоловіків, що на них пхала її природна потреба вижити, взяти, перемогти у цьому світі, котрий зробив це життя, її життя нужденним і несправедливим, — але чого коштували ці переконання? Поезія її запаленого мозку, її думки, вже не ліпилися до форми, а звична пружність думки, з дорослішанням Івана, вже не ліпилася, не надавалася до форми. Іван ріс мовчазним, все дивився на світ світлими, трохи жорсткуватими очима, і це її десь несвідомо дратувало; голоси відступили, як зміясті і повзучі тіні на підлозі кімнати у червневий тихий полудень, коли чути, як за дворами дзвінко летить східцями зронена кимось монета, і ти навіть можеш визначити її достоїнство. Коли все це відійшло, голоси, полишивши кислий присмак, металевий смак пустоти, то Марія якраз входила в ту пору, коли ще не перелистують потріпані альбоми з фотокартками, вглядаючись у вижовклі світлини, з жадобою наркомана або мазохіста, а з гоноровитим пафосом кидають примирливий, знічев'я погляд, як на окрилений світ мрії, що колись існував поруч, а потім пропав, до якого вже ніколи не дотягнутися: хіба хто може сказати, якими падлюками були їхні предки в молодості, скільки доносів вони накатали у відідлок, скільки судів виграли, крокуючи піровими кроками приспаними київськими вулицями; старість дурить сивим волоссям, холодним і драглистим, пітним тілом у пролежнях, з терпким запахом сечі та калу, тишею, де тільки хурчить чайник на електричній плитці, звучить романс Шаляпіна та ревно плаче у жовту осінь Вертинський. Але Марія, попріч усьому, з якоюсь стервозністю, що нею уражені самотні жінки та феміністки, відчувала, що світ цей, нудотне швидкоплинне життя за вікнами її новенького кооперативного дому, зовсім не вигадане життя, не плетиво оманливих жовтобоких фантазій, куди вона, за великим рахунком, теж боялася заглянути: це життя, як не крути, обертається навколо неї, як різдвяна ялинка на Хрещатику, і обертається з причин не особливих, а з чисто банальних, що воно є витвором її рук, розуму, а також середовища, з тупою впевненістю вибраності, а вона за своєю скромністю навіть й гадки не має зачисляти себе до їхнього кола, як то завжди буває, коли ти серед людей знайомих відчуваєш тимчасовість, думаєш і сподіваєшся на щось примарливе краще, гадаєш піти і складаєш надію, що воно в один блискучий і яскравий момент закінчиться. Нереальність світу, майже казкова убогість і зачарованість навколишнім, і її, і люду, що протікав мирно, сірою односторонньою масою, то розквітчаною, розцяцькованою, як хвіст буддійського дракона, — все дивним чином і плином витікало з цього блідавенького створіння, що десь в середині життя починала вірити, а потім переконалася у своїй непогрішності, навіть рахуючи від того часу, коли почала ходити до церкви, хоча останнє мало змінило щось в її уяві, у її світогляді, у її претензіях до світу. її забаганки, витончено психологічні, її матеріалістичні бажання перенеслися до Бога, що повинен був змінити світовлаштування так, як хотілося Марії. Тому вона часто на нього сердилася, як лаються на звичайнісіньку людину, важко та істерично дихаючи ранком за чашкою чаю чи кави.

Іван якось смутно відчував переміни в житті, якщо внаправду міг відчувати так, як того вимагала мати, — а вона саме вимагала. Світ з катакомбної комуналки перетворився на велику яскраву долину, майже без звуків, з тим шелестким, майже білим дзвоном у вишніх; іноді він бачив великі сонця, дивні світи, що пролітали широкими кімнатами і ховалися у виямки очей, опуклих черевах, що майже чи жили окремішнім життям, знайомих та коханців, що приходили до матері: іноді він годинами, днями, тижнями чекав на них, дивлячись, як за широкими кооперативними вікнами падає білими лопухами сніг. Вони набрали для нього загадкове коло окреслених предметів, які потребують поклоніння. А потім різкий, як удар шкіряного ремня, голос матері: «Відчепись! І щоб я не чула більше імені того чоловіка». Тоді він смутно відчував провину, отруйну тривогу від того, що ім'я того, на кого чекала мати, на кого чекав він, слухаючи шепотіння вітру, цямротіння води, повністю відходить у щось страшне, більше ніж покара. Тоді він ясно вирізняв навколишні предмети, реальні у своїй правдивості; вони, ті предмети, були для нього бридкими: стіл з вишиваною скатертиною, кілька книг, шкапа, віник далеко на кухні і якийсь різкий, заледве затхлий запах. Потім він дасть ознаку тому запахові — аміак.

Він так і запам'ятає першу пору свого дорослішаня, коли дитячий розум ледве починав розрізняти світ. Так він розповів про це Рексу, а Рекс поділився з ним, що вони робили з матір'ю. Пізніше він ледь не виблював, коли дізнався, що Рекс має від власної матері дитину, з чого той неабияк пишався. Він потоваришував з Рексом, відчуваючи в ньому те, чого йому не вистачало. Тому він так і пам'ятатиме початок дитинства: великі сонячні плями, від яких робиться нудно і водночас солодко. Він сам не помітить, як заприятелює з Рексом, на кілька років старшим, який відкриє для нього світ, зовсім не бувалий, що опісля викликатиме у нього кілька років уряд захват, жити без заборон, без всіляких табу. Вони ходитимуть вночі, а в неділлю, полуднем, до кіномеханіка, з рудуватим рідким волосям, з блідою шкірою, майже як у Рекса. Там відкриється світ порнографії, чорно-білої, вживу, зняту на дешеву кіноплівку. Перед цим довгі розмови, з онанізмом Рекса, з його слюнями на плечі Івана, з вікнами на туманіюче озеро, звідки, за словами Рекса, не видно ані неба, ані берега, бо там живуть чорти, і він з ними спілкується. Потім Рекс понадився тягати в чулана хлопчаків з меншого класу, що заборгували йому по кілька карбованців, здебільше круглих сиріт. І коли Іван запитав, чи таке можливо, то той тільки розреготався, захихикав єхвдно і сказав: чого б і ні. Тому в комірчині кіномеханіка Іван не здивувався, коли той поліз до нього в штани. Нічого особливого не трапилося, тобто не вийшло зовсім нічого, але після того Іван втратив довіру у Рекса і кілька днів уряд чекав покарання, що його обіцяв здійснити над ним його колишній приятель, хоча слово колишній було тільки тимчасовим явищем. Окрім всього Іван Білозуб відчував неабияку повагу до Рекса за його комерційний талант, жадобу до грошей, розваг і вільного життя: білявенький коротун, весь запітнілий, що говорив, захлинаючись власною слиною, видавалося б, що зовсім не переконливо, але дивись, отака чортівня, через днів три він починав вірити в кожне його слово. В інтернаті всі жили впроголодь, але до Івана приїздили тітки, дядьки, іноді батько і привозили багато харчу, гроші, тому він не знав нестатку, голоду, хоча його пригнічувала самотність і думка про те, з якого дива, при живих батьках, його відперли у спеціальну школу. Ця школа була щось на кшталт тюрми, з неписаними зековськими законами, відтіненими дитячим максималізмом. Тут він вчився битися, огризатися, дурити, хитрувати, хоча зусилля великого не треба було, — це виходило у Івана само собою. Вони влаштовували «темні», тобто нічні покарання над школярами, котрі завинили перед неписаним інтернатським законом. Гомосексуалізм, як покарання, але для таких як Рекс це було ще машиною збагачення: для того, щоб окремого суб'єкта не зробили «півнем», треба заплатити таку-то суму. Чим більше потрапляло під немилість Рекса і його команди людей, тим ліпше для банди. І хто переступав поріг інтернату, — це ставало неписаним законом, якому опиратися ніхто навіть не збирався, а навпаки, кожен підтримував його, бо розділ між «порядним» і «непорядним» пацаном проводився чітко, і хотів того хтось чи ні, але кортіло кожному стати хоч тут, за цими стінами, побути порядним. І в скорому часі, несподівано для себе, Іван зробився одним з ідеологів тієї системи, в якій жив, як він зізнався пізніше: він став політруком. Так він сам визначив свою персону в суцільному безпросвітному школярському житті, з дурними вчителями, що розпустою своєю не менше видрізнялися від учнів; його вирізняло серед інших не лише відчуття несправедливості, тяжіння до порядку, а означилася зовсім незрозуміла сила впливати на рішення своїх старших і молодших товаришів; і не тільки це стосувалося практичних справ, тобто кишенькової школярської комерції, а саме: він міг дати непогану пораду, вступитися за невинного, захистити його, якщо це було в його силах. Тому його і боявся Рекс, хоча Іван Білозуб, що носив прізвисько Зуб, про це здогадався після того, як його випустили із школи з відмінним атестатом. Змужнілий, з якимось затравленим блиском в очах, наче в дитині живе хтось дорослий, полишає іноді його, наче глузуючи, щоб показати непривабливість отроцького життя, і стороннім видавалося, що він, Іван, цілими годинами на когось чекає. Ніхто цього не розумів, окрім старшої викладачки Раїси Володимирівни, яка початком любила його, майже як мати, а потім несподівано обізлилася, стала жорстокою до нього. Напевне, він не фантазував і не брехав, бо різкі, здебільше несправедливі зміни в його бік будуть діставати його упродовж всього життя. І з пам'яті інших, його близьких людей, дізнавалися, що вони пам'ятали Івана, ще тоненького і блідого, аж до зеленого хлопчину, який несподівано завмирав, втупившись блискучими своїми очима кудись в кінець, в темряву довгого коридору, і у повітрі висіли страшна напруга, безголоса тиша, тиша ця була звернена до когось, до когось, для чогось промовляла. Але це було згодом, і це було пізно, як усвідомлена втрата.