Колоб насмішкувато глядів кудись під стіл. Його блідо-сірий овал зі складками на лобі лиснів у вранішньому запилюженому промінні. Але варто було Тузисі підняти підсліпуваті очі, як їй одразу приверзлося, що колоб по-змовницьки підморгує їй — це тривало якусь частку секунди, але для народження нових надій того було цілком досить.

Нельсона розбудив скрип корби. Він зіп’явся на ноги, нетвердо, як п’яний, що не тямить, де опинився. Просякнутий чорнухою одяг тягнув тіло донизу. Врешті перед носом повис трос із петлею на кінці.

— Обв’яжися попід руками. Я витягну, — гукнув Капрон.

Світло дня різало очі після доби в підземеллі. Нельсон припав до піднесеної пляшки з водою, поки не випив усю. Під ногами утворилась пляма чорної юхи.

— Іди в будку. Божена там, — сказав Капрон і подався до селища. Його асиметрична постать по-краб’ячому перевалювалась через іржаві рейки, аж доки зникла за вантажною платформою сортувальної станції.

Нельсон завмер перед вахтерським будиночком із вибитим вікном і похилим листом шиферу замість даху. Не наважувався увійти.

— Ну, шо став, рабой! — відчинила Божена двері.

— Це ти? Жива? — зрадів він.

— Я то жива, а ти — нє. Тре’, шоб так усі думали.

— Чого це… — не зрозумів Нельсон.

— Лахи от на, передінься, — показала йому на зіжмакану робу. Дивлячись на Нельсона, вона посміхалася, але зі скорботною тінню на лиці.

— Чого мене витягли? Кажи, — спохмурнів Нельсон.

— Я добазарилась із Капою, — зітхнула Божена. — Хай думають, шо ти в чорнусі втопився, а сам тікай кудись. Мо’, десь приживешся. Бо наші піймають — посадять назад. Злі на тебе всі. Капа буде мовчать, якшо так зробим.

— А йому з того яка вигода?

— Тре’ тобі все знать? — повела вирізом брови Божена.

— Все! — вперто глянув їй в очі Нельсон.

— Скажу людям, шо дитина од нього. Та й буду з ним доживать! — рубонула Божена.

— Од нього! Мій Зефір! Апулаз, ялбакус, ханадзип! — схопив її Нельсон за руки.

— А шо робить?! Тобі при Кориті полюбе житухи не буде. А хто за мене заступиться?! — виривалась Божена. — Подивись на мене! Думаєш, легко носить? Ну, звихнувся Капрон — батьком хоче стать. Так і нехай! Все ж довше, чим з Кабигробом, поживу.

Нельсон безсило опустився на лавку поруч із Боженою. Скинув просяклі чорнухою штани. Витер руки піском, потім сяк-так перебрався. Вітрюган шкрібся й завивав у щілинах будки.

— Капа — любовник нульовий, за це не переживай. То Дана мені казала. На осьо тараньку. Охляв же ж, — витягла Божена сушеного кротодила, єдиного вцілілого після спустошливого набігу Вені. Щоб не розкиснути, Нельсон узявся їсти. Гірка правда полягала в тому, що Божена в усьому мала рацію.

— А до мене Монро прилітало, — навіщось сказав і сам здивувався цьому недоречному повідомленню. — Ти цей… Луччє до доктора йди жить. У Сави нема чого ловить тобі. І з самим Капроном не сиди. Воно лихе з тою жилізякою своєю. Йому вдарить — шо за вухом почухаться.

— Доктор-доктор… Він же — цопакус неговорящий! — кинула Божена.

— Я в нього прозапаси бачив. Там, у бункері. І він тебе не вижене. Він — чоловік науки. Йому інтересно буде, шо ти народиш, — Нельсон торкнувся Божениного живота.

— Дождися, як сонце сяде. Тоді тікай. Шоб ніхто тебе не бачив, — сказала Божена, встаючи. Голос у неї тремтів.

— Я по тебе вернуся, — гарячково пообіцяв Нельсон.

— З-за Колючки ше ніхто не вертавсь.

Божена вийшла просто в заметіль макулатури. Над Коритом, немов чорна сіть, розпростерлася зграя вороння. Нельсон прислухався, як шерхотять крила у птахів, що летіли зовсім низько. Він зрозумів, що перед тим, як зникнути, мусить зробити ще одну чорну справу.

Тузиха сиділа над відром чорнухи, вмочивши пальці у в’язку темно-буру рідину. На столі в калюжці парафіну стримів недогарок свічки. Від випарів чорнухи макітрилось у голові. І колоб на столі моргав до Тузихи дедалі частіше. Під його ласкавим поглядом вона неначе відчула на собі давно забуте батьківське тепло.

Потекли спогади. Горлиця літнього ранку водить тупою голівкою. Батько в оранжево-сірій робі сортувальника. Станція з вагонами сортованого добра, що чекають на відправку. Дерево, рейки й — особливо — вали щебеню, що вабили дітей. Непередаваний запах Корита, який з часом перестаєш чути, бо він стає звичним. Потім череда неприємних вузлів пам’яті — пасажирські вагони і якісь чужинці в намордниках, що закликали їхати кудись далеко. А батько казав, що нікуди він не рушить звідси, і стискав кулаки, а їй, юній, від того ставало ще лячніше. А потім кран. І вагони, що котилися схилом, як кинуті іграшки. І це солодке до нестями слово «автономіка». Батько, що, накричавшись про перемогу, спить із бутлем спирту. І перші обійми Туза — рвучкі та нахабні, як сама молодість. Десь тут і закінчувалося все найкраще, бо батька невдовзі після перемоги поховали, а Туза краще й не згадувати.

Тузиха була переконана, що малою стала свідком війни, хоч — от халепа — не могла згадати жодного пострілу, жодного залпу. Забулося, то й добре, — переконувала вона себе. Втома хилила її в сон. Вона вийняла руку з відра і заходилася стирати ганчіркою чорнуху з пальців. Потім кинула погляд на погруддя на столі — колоб зблиснув лукавим розрізом очей. Тузиха раптом поклала чорний палець до рота в надії на чудесне преображения цієї рідини. Сплюнула розчаровано. Ганчіркою накрила лисину колоба.

З отвору в стіні погреба посипалося мерзле груддя. Це Рекс вовтузився в одному зі своїх підземних ходів, якими він шастав надвір і назад. Хамса підняв кубик-світлячок, вітаючи улюбленця. Зі стіни першим виткнувся товстий короткий хвіст кротодила. Рекс гарчав, терзаючи зубами свою громіздку здобич. Він поволі задкував, лишаючи на долівці п’ятизначний слід пазурів.

Хамса погладив свого єдиного вдячного слухача по хребтині — півтораметровий Рекс важив уже пів-центнера і продовжував швидко рости.

— Шо тут у тебе… — Хамса підкотив кубики, щоб роздивитися принесене кротодилом.

Різко відвернувся, часто задихав, схопившись за сухі груди. Потім набрався духу й подивився знов — то була стегнова кістка, над коліном рівно відпиляна, вочевидь, не без допомоги якоїсь пилки.

Хамса договорив, зібрав кубики, похапцем насилив на шию Рексу поводок із шворки. Він накинув на себе все рам’я, що висіло на цвяху при вході, ставши схожим на брунатну капустину з тоненьким стрижнем всередині. Східцями потяг Рекса нагору.

— Ррру, — озвався Рекс. Він жадібно поривався забрати з собою свою знахідку, але мусив підкоритися господарю.

Хамса наліг на двері, що примерзли до поріжка. Але був надто слабкий, щоб їх зрушити.

— Перед! Давай, ну! — скомандував кротодилу, хляснувши його долонею над хвостом.

Кротодил зорієнтувався — став на задні лапи, а передніми обіперся на стулки дверей, що враз почали розходитись. Зарипів сніг. Сонце вдарило межи очі. Хамса вдихнув морозне повітря, побрів по білому морю, мружачись од іскор, що зривалися з його поверхні. У сусідніх бараках було тихо, ніхто не ґелґотів, не сварився. Жодна цівка диму не тривожила небесної блакиті.

— Перед-перед, — неголосно повторив Хамса.

Рекс почав гребти сніг широкими передніми лапами, як веслами, прокладаючи стежку чоловікові. Так і йшли.