Він зав’язав на розтрісканій корбі трос і почав намотувати. Від скрипу в усіх залящало в вухах. Тим часом Капрон закріпив на дужці відра вільний кінець троса добрячим вузлом.

Сплеск пролунав майже відразу — глибини було кілька метрів. Усі обступили безцінне джерело чорнухи, затамувавши подих. Нельсон підсмикнув відро вище, потім знову опустив — щоб притопити. Десяток обертів ручки — і воно, майже повне, захиталось під корбою. До нього потяглися руки з кухлями, але всіх випередила Дана. Вона втопила лице прямо у відро й зробила кілька жадібних ковтків. Різко обернулась до Капрона, не кліпаючи, не змикаючи вимазаний чорним варивом рот. Її обличчя, завжди трохи синювате, стало геть фіолетовим. Дана простягла руку, ніби шукаючи опори в повітрі, змахнула нею — і впала замертво.

— Шо вони там казяться? — смикнув Базука печального Пабло, що стояв трохи осторонь від юрби.

— Не та чорнуха попалась, видно, — відповів Пабло без виразу.

— Так і знав, шо з того вийде ханадзип, — закивав Базука.

Коритяни затиснули Нельсона з усіх боків і готові були роздерти.

— Ти бабу мою угробив! — тикав у нього своїм масивним протезом руки Капрон.

— Ти сам її угробив — уже давно! Жила, як мокре горить, — огризався Нельсон.

Тут розлючена Тузиха тицьнула йому кухля з в’язким чорним пійлом.

— Казав, шо його пить можна! Тепер сам пий. Чуєш, яке?! — гарчала вона.

— Мо’, це первак. Потім луччє піде, — виправдовувався Нельсон.

Він підніс чорнуху до вуст, замружився, пригубив. Порівняно з цим пекельним варивом тирсоплита в лужному розчині була плиткою шоколаду.

— Нажухав нас Сава, старий танаб’є, дялбакус, йухопут… — фонтанував прокляттями Нельсон.

У цьому гармидері, споглядаючи крах чужих сподівань, Базука поклав Паблові руку на плече. Той усе ще не квапився виходити з заціпеніння — стояв, обійнявши себе за лікті. На його бляшаному переніссі вранішня цятка паморозі стала краплею і збігла вниз.

— Слухай. Єсть для тебе вісті, — мовив Базука стиха. — Од Захура.

Нельсон прочумався від холоду, добряче потовчений. Було достобіса дивно, мокро і страшно. Боліли поламані ребра, з носа цебеніла кров. Спочатку подумав, що сидить у калюжі, а навколо — глуха ніч. Але округла бетонна стіна, в яку він упирався шиєю, навела на значно гірші здогади. Нельсон підняв голову.

— Ей, — кигикнув він, спинаючись на ноги.

Вгорі, у круглому просвіті, з’явилося перекошене обличчя Капрона.

— Капа, шо за йуханакус? Витягни мене, — простогнав Нельсон.

— А шо, не сидиться, лободзип? Народ рішив оддать усю чорнуху тобі одному. Жуй, пий, смокчи, лижи і радуйся.

— Спусти трос, тапок-таб’є!

— Я тут для того, шоб ти уже не виліз. Ніколи, — відрізав Капрон.

Нельсон стояв майже по коліно в чорнусі, але ноги продовжували вгрузати в мул на дні колодязя. До верху було якихось чотири метри. Він уперся руками й ногами в протилежні боки шахти і спробував так підніматися, але замащені черевики миттєво сприснули вниз. Нельсон намацав місце стику між бетонними кільцями, вчепився за нього кінчиками пальців, але підтягнутися не спромігся. Від зусиль лише забивало памороки — тут бракувало кисню.

У випарах чорнухи в’язкими ставали навіть думки. Нельсон згадав загибель матері, безглузду смерть брата і цілком реально уявив свою, не менш абсурдну. Йому здалося дивним, що він так запізно відкрив для себе істину: якщо відсутність змін планомірно вбивала коритян, то зміни вели їх на той світ ще коротшим шляхом.

Божена взяла з підвіконня ляльку. Гумова голівка з розкосими синіми очима була насаджена на дерев’яну фігурку, витесану досить доладно. Нельсон не вирізьбив лише пальчиків, оскільки мав звичку зволікати з найцікавішою фазою роботи. Зачувши кроки в під’їзді, Божена з нетерпінням встала з гамака.

— Ну, шо там? — спитала в радісному передчутті.

— Усьо! — відповів з порога Веня. Він пройшовся по квартирі, нахабно оглядаючи химери креслень на стінах. Визирнув з вікна надвір, де з низьких хмар сіяла мжичка.

— А ти чого приперся? — здивувалася Божена.

Веня штовхнув її плечем, мовчки зірвав в’язку засушених кротодилів у кутку, склав їх собі за пазуху. Божена дістала з маленької тумби ніж, направила на візитера.

— Ну, і шо ти зробиш? — глузливо виставив він свої шпичасті кулаки.

— Так… Нельсон де? — відступила вона, тримаючи лезо напоготові.

— Щитай, шо вже ніде. Чорнуху свою пить остався, — Веня розчинився в пітьмі коридора. Сходами залопотіли його квапливі кроки.

Божена привалилася спиною до стіни. Почула гуркіт власного розбурханого серця. Раптом внизу живота ніби затріпотів метелик — це дитина зробила перший відчутний порух в утробі.

Гена зазирнув у холодний темний колодязь, де нічого не було видно. Від випарів чорнухи закрутило в носі.

— Ей, ти живий там? — крикнув він своїм зухвалим фальцетом.

— А ти шо тут забув? — долинув голос Нельсона.

— Посторожу тебе, поки Капрон у будці одсипається, — весело відповів Гена.

Він підняв камінець, кинув у шахту. Потім ще один, потім ще. Камінці падали наче в болотяну твань, приглушено булькаючи. Гена не прислухався, робив це машинально, тим часом про щось роздумуючи.

— Чуєш, лободзип, — зважився нарешті він. — Шось тобі розкажу. Однаково ти — не живець…

— Спусти трос, потім поговорим, — зажадав Нельсон.

— Не бикуй, а слухай сюда. Це я Туза здів. Я. Потім руку його підкинув на Корито, шоб вас з толку збить. А ти догадався, шо воно до чого. Тіки ти не розібрав, хто. Ти коли біля сараю крутився отам на полі, я боявся, шо поймеш. У сараї під помостом кості лежали. А тут якраз хтось коробку Гектора підпалив, з усім начинням. А ти пішов туди і покинув шукать. Я поночі кості Кальману під хату одніс і пририв там. Розвів я тебе. Розвів.

— Ну, і як воно тепер людоїдом… — протяг Нельсон з підземелля.

— Та який я людоїд! Гик! — смикнув кадиком Гена. — То я так, для проби. Я подумав: якшо Туза з’їм, то до мене баби стануть липнуть, як до нього в молодості. Так воно і вийшло. Бо Туз довго лежав, а поки лежав, то мощу мужичу накопив.

— Кажний собі причину находе, шоб озвіріть, — відказав Нельсон.

— Я не такий. Я тепер зерно їм оте, шо в ящику прилетіло. Не людоїд я, — твердив Гена.

Нельсон помітив, що рівень чорнухи в колодязі поволі, але невпинно піднімається. Він уже сидів по груди в чорному вариві. Десь там, наверху, зіщулився Гена, боячись темноти, що обступала його зусібіч. Час від часу він нагадував про свою присутність кашлем і чханням.

Близько півночі температура повітря впала майже до нуля. Гена закуняв, тремтячи коліньми. Зненацька сивий привид, як шуліка з висоти, майнув у колодязь. Нельсон вийшов із напівсну, відчувши вологий дотик на скроні. Його огорнув дивний клубок пари — це на плечах нечутно вмостилося Монро. Дрібні крапельки невагомого аморфного тіла змочили губи в’язня, і Нельсон переповнився благоговінням. Перша сльоза зірвалася зі щоки, проклавши шлях наступній. І нахлинула нічим не обґрунтована вдячність за все, що з ним було і що буде. За щасливу невідворотність усього.

Тузиха встала з тахти, прошкандибала в сіни. Там вона відкрила дверцята непримітної ніші, дістала з полички завинутий у ганчір’я колоб. Повернулася в кімнату, розмотала його, поставила на табуретку, опустилася навколішки перед ним. Колоб — невелике гіпсове погруддя з лисою головою — мав надщерблений кінчик носа. Від того його фізія нагадувала рильце, а вузькі очиці зирили зловісно і саркастично. Тузиха торкнулася його короткої борідки і склала руки в замок.

— Нінель моя щедра. Нінель моя добра. Прошу тебе, молю тебе. Не забудь, не забий, не завтикай! Автономіку сохрани і помнож. Од врага її оборони — земного і летючого. Дай врем’я лихе перетерпіть! Зроби, шоб Корито набухло, як повна чаша, і дарувало всім жир і нехилий скарб, як попереду було. Чорнуху перероди в шось укусне. Нінель моя! Дай поживу, дай наживу. А як усім не можеш, одбери в одного — мені дай. Одбери у двох — мені дай. І у трьох одбери — мені дай! — молилась Тузиха, б’ючи поклони об зачовгану дошку.