— Як почуєш, шо нема чим дихать, крикни — витягнем. У шахтах воздуху мало, — порадив Нельсон.

Вага Пабло була вельми скромною, тому стара мотузка лише затріщала, але витримала його. Зверху було чути, як Пабло сопе на дні колодязя, звільняючись від пут.

— Тягніть! — врешті гукнув він.

Об внутрішню стіну шахти заскреготав інвалідний візок. Виявилося, що рама в нього зламана, одне колесо — погнуте, іншого не було взагалі. Нельсон відчепив цей брухт і кинув вірьовку з петлею вниз. Пабло трохи підскочив, аби упіймати мотузку і наступив на шось м’яке. Він нашарив рукою зім’ятий одяг — сорочку й штани. Пробував розгледіти, але було надто темно.

— Ти шо там — завтикав? Вилазь, йухан, — долинув голос Нельсона.

Пабло вдихнув запах сорочки і впізнав його. Тепер погасло і те внутрішнє світло, яке ще носив у собі.

Щойно почали обшукувати квартал, як стало сутеніти. Лігво Кабигроба могло бути де завгодно — у підвалах і на горищах, у складських руїнах і цехах, у конторських халупах. В околицях його не знайшли, як і тіла сердешного Захура. Нехотя протоптавшись колами, почали розбредатися. Пабло, ані слова не зронивши, поволочив ноги геть від Депо. Вірьовка так і висіла в нього на поясі.

— Терло збирать, чи шо… — мовив Базука.

— Луччє не казать людям. Воно заразне. Один почав убивать — і другий дума, шо вже можна. Люди з інтересу таке творять… — укутався в брезентову накидку Нельсон.

А самого розривало від спогаду про Кальмана — як тепер умістити в собі все, що зроблено? «Шо я роблю, шо я таке роблю…»

У присмерку, над паруючим, як казан, Коритом гойдався рій поліетиленових пакетів. Надуті теплими випарами, вони підлітали вгору, а ледь-ледь охолодившись, знову осідали вниз. Враз їх змело важким ривком вітру. Нельсона осліпила блискавиця, і після її короткого спалаху на селище налягла гроза. Він бачив усе тьмяно, наче крізь мішок, одягнутий на голову. Грім чомусь відлунював автоматними чергами — все ближче, ближче. А потім зовсім поруч упали перші горошини граду, і залишалося тільки накрити руками голову й побігти.

Базука бачив сон, нібито на Кориті виросло велике дерево з жолудями. Коритяни посідали навпочіпки під розлогою кроною, чекаючи, поки жолуді почнуть падати. Він же з нетерплячки поліз по стовбуру догори. І так легко йому давався цей підйом, і так добре йому було, що він вирішив нарвати жолудів для всіх. Але всівшись на гіллі, раптом побачив, що дерево рясніє не жолудями, а людськими головами — мертвими, зморщеними й почорнілими. Базука почув свій здавлений крик і прокинувся.

— Не пищи, дурних побудиш, — проказав хтось зовсім поруч. Біля ліжка, на табуретці сидів Кабигроб, знехотя граючись кольоровим гумовим браслетом. Його щоку — від вуха аж до бороди — розтинав свіжий шрам. Базука кинувсь до дверей, але згадав, що він у себе вдома, й рештки гідності повернулися до нього. Після першого переляку прийшла злість. Базука вихопив з-під ліжка свій заточений прут.

— Но-но, хотів би я тебе рішить, то прийшов би поночі й порішив би. Як один мене намірявся… — повів Кабигроб, торкнувши борозну шраму.

— Так це ти Захура… — опустив Базука свій «спис».

— А шо робить? Не я — так мене.

— Ну, убив. Так оддай похоронить.

— Е, не вийде. Кості одні осталися, та й ті ше можна примінить.

— Ти шо?.. — вражено вичавив Базука.

— Ой, усі про те думають, тіки бояться попробувать, — кинув Кабигроб.

— Жили ж якось ту зиму, і перед нею… — зауважив Базука.

— Не та тепер зима! Жид Темний розплодився, над головою літа, війну затіває! Ну, кумекай же, алдапакус! — показав стиснутий кулак Кабигроб.

Базука дістав з картонної коробки тараньку — підв’яленого мініатюрного кротодила. Переломив навпіл, почав зривати шкурку з ребер.

— Як же ти воювать будеш, якшо своїх поїси? — апатично жував Базука.

— Їх сила не пропаде, вона в нас перейде! І луччє силу забирать, чим оддавать — не ми, так нас. Вибирай. Ти зо мною?

— Шо ти од мене хочеш? — не зрозумів Базука.

— Приведи другого голубця.

Нельсон відкрив баночку крему для взуття. Хлюпнув води на коричневу ваксу, що засохла ще півстоліття тому. Трохи поколотив.

— Ото й Сава малювать став, як з ума вижив, — буркнула Божена, вмощуючись у незручному гамаку.

— Давай не начинай. Коли чоловіку творить хочеться, того не спиниш.

— Думай, як тепер жить, а не ти це саме! — завелась Божена.

— Жить будем по порядку, — рішуче вмочив палець у сколочену фарбу Нельсон.

На стіні — поверх Савиних креслень — він кількома мазками означив станину «кидала», опорну раму і вертикальні стійки з кутовими скобами. Потім на поверхні штукатурки з’явилися метальний важіль, противага і ланцюг для регулювання спускового пристрою. Нельсон додав бантик пращі й задивився на свій проект. Його тішив лагідний тон сепії, але в конструкції машини чогось бракувало.

До кімнати без стуку вбіг Пабло. На обличчі у нього застигла вимучена гримаса, яка нічого спільного з добрим гумором не мала.

— Зашиєш? — Пабло скинув роздовбані брудні черевики й підійшов до пічки погріти змерзлі руки.

— От, натоптав, як ханакус! — несхвально зиркнула на гостя Божена.

Нельсон підняв ветхі шкарбани. На них давно вже не було жодного цілого шва, а тепер ще й підошви відстали, як відвислі з подиву щелепи.

— Де це ти їх так? — спитав Нельсон.

На підлогу з черевика крапнула густа чорна рідина впереміш із піском.

— Колодязі облазив — усі, шо знав. Думав, мо’, найду його… Якоря чіпляю і на тросі — вниз. Шось же тре’ робить. У хаті не можу.

— Де ти був останній раз? — спитав Нельсон, не відриваючи погляду від масної рідини на долівці.

— У шахті біля сортувальної станції. Спустився, а там шось чвака, твердого дна нема. Не знаю, нашо воно мені. Жить уже нема сил…

Нельсон несподівано кинувся до Пабло, обійняв його за худі, жилаві плечі і притис до себе.

— Ти ж чорнуху найшов, бро! Чорнуху!

Момот шалено лупив по трасформатору, щасливий тим, що йому доручили таку гучну і дзвінку роботу, дарма, що він сам не міг уповні оцінити результати своїх зусиль. Зо три десятки коритян із кухлями й відрами попрошкували за Нельсоном до сортувальної станції. Подивувавшись, що людей назбиралося так мало, Момот кинув молоток і пішов услід за ними. Він видихав ледь помітну пару — осінь прийшла. Низьке сонце кліпало йому приязно, а холодок бадьорив, як у юності.

— Колодязь, шо на сортувальній, до Корита найближче стоїть. Того чорнуха туди поперла. Скоро підніметься вище і в усіх ямах буде, — пояснював Нельсон, якого радість робила надміру говірким.

— А Божка твоя чого не пішла? — спитала Тузиха з жіночої солідарності.

— Оддихає животом. Принесу їй, якшо все не вип’єш, — підморгнув Нельсон.

— А ти куштував уже? — поцікавилась Майя.

— Нє, то Пабло найшов, от. У мене й цебра нема, щоб на мотузці спустить. У кого єсть, давайте — пришпандьорим на трос.

— Моє бери. Я на ньому сидю, і видержує, — запропонував Капрон вагомо.

Пабло порівнявся з Нельсоном, щоб провести юрбу найкоротшим шляхом. Промайнули під естакадою, що вела на Корито, перебралился через два вантажні перони, потім уздовж колій до критого павільйону сортувальної станції, де на посипаній цеглою цементованій платформі стояло кілька рудих контейнеровозів без коліс.

Тузиха спохмурніла, побачивши тут залізяччя прес-підборщика, який колись забрав її ногу.

— Ну, де воно вже? — занервувала вона, накульгуючи від зненацька воскреслого фантомного болю.

Пабло вказав на невеличкий колодязь біля вахтерського будиночка, що тулився поруч із павільйоном.

— Тут не глибоко, — зазирнув Нельсон усередину колодязя.