Нельсон змусив себе думати одну незначущу думку, яка відволікала від болю. Відсутність опадів була їм на руку, і він безупину повторював про себе, що от, принаймні з погодою фартить, а то якби заморосило, стало би слизько, а так можна твердо, по сухій естакаді перти це залізяччя догори.

На спинах виступив піт, лікті тремтіли. Подолавши півдороги без особливих проблем, Скирта раптом втрапила ногою у заглибину на бетоні, куди нанесло піску і крейдяного пилу. Вона спіткнулась, упала на коліно, відпустивши трубу, і Нельсон залишився сам па лівому фланзі. Правий кінець конструкції за інерцією подався вперед. Гектор пересунувся ліворуч, щоб допомогти братові вирівняти рух, і вперся руками у фланець. Стик між секціями почав розходитись. Два болти заскрипіли й вистрелили зірваною різьбою. Ліва половина труби від’єдналась і посунулася схилом униз. Нельсона остаточно зрадило заніміле плече.

— Хай падає, кидай! — крикнув він братові й відкотився набік.

— Я спиню, я спиню! — не здавався Гектор.

Він сів на бетон, щоб підперти трубу спиною, однак її повернуло так, що вона посунула повз нього. Гектор перескочив, щоб опинитись нижче і стримати клятий центнер сталі, але підломив ногу і сам пішов перевертом. За мить він, як кіт, згрупувався і приземлився на черево. Проте різкість в очах навести так і не встиг — кінець труби прокотився по його руці, підскочив і зачепив шестерню, що стирчала в черепі…

Першою до Гектора встигла Скирта. Мовчазна в житті, вона і смерть констатувала без жодного слова — закусивши тонку губу. Зубчатий диск повністю вгруз у голову Нельсонового брата, випустивши назовні рожеве пюре мозку.

— Житуха не стоїть на місці. І смерть не стоїть. Убився мій бро. Через мене убився. Якби не ці труби, торванабой. Тіки шо вже тут казать… Мало було нас, коритян, а тепер — так іще менше. Пусто на нашому Кориті, а без бро — просто голяк. Усім його буде не хватать. Та шо там — уже не хвата, ілуха. Знаєте самі, шо з ним можна було і діло совершить, і упороться славно. Ну а хто він був такий по суті — то ніхто не хотів знать. Тіки я, може, та й то слабо ним інтересувався.

Нельсон зробив паузу і зиркнув у жерло висохлого колодязя, куди коритяни скидали тіла. Оглянув присутніх, що ніяково ціпеніли навколо труни, не вміючи проявити солідарність у горі. Нельсон підвищив голос, ніби хотів перекричати їхнє надто гучне мовчання.

— Чоловік не просе, шоб його на світ привели. А його приводять, без замислу і плану. І чоловік сам по собі. Нидіє та шариться по закутках, місця свого шука. І сам не знає суті: добре воно, шо його послали у світі пожить, чи не добре? Він один посеред всього. А ше бува — чоловік іще на ноги не став, рачки лазе та слину пуска, а вже вроді в чомусь винен. Отак і в нього було. Мамка померла, поки трудилася його родить. Назвать успіла Віктором — я старший родивсь, то я знаю. Чув. А в народі нарекли його «Гектор» — за те, шо «гекав» багато. Народ у нас темний, злий і плюгавий, і просто так нікого любить не стане. Ех, я не про те хотів… Ти вертайся до мамки, бро, нема на тобі вини, — торкнувся Нельсон кута домовини. — Ну, може, хтось іще хоче слово сказать.

— Я скажу, — виступив наперед Капрон. — Це так, в порядку правди. Усопший тирив у мене птичку з капканів, шо на Кориті стояли. Не те шоб я сильно жалів…

— Капа, ти правди захотів? Заткнись, бо я тобі олаб’є розкрою! — зірвався Нельсон, вибалушивши налиті кров’ю очі.

— Кажу, шо було. І ти її хавав, не бреши…

Першим ударом Нельсон поцілив Капрону в щелепу, але надто слабко, щоб звалити з ніг. Капрон гойднувся, від другого удару зумів ухилитися і контратакував клешнею спочатку по ребрах, а потім — у голову. Світло довкола Нельсона почало меркнути, дихання збилось. Він спробував було переставити ногу кудись уперед, просто ступити ще один механічний крок на ресурсі спинного мозку, як ступає півень без голови, але земля зненацька стала дибки, гупнувши його в єдине, частково вціліле вухо. І на тому його участь у церемонії була вичерпана.

Нельсон ішов підземним коридором, що місцями нагадував стічний канал. Коридор зміївся, розгалужувався, тому раз по раз доводилося довільно вибирати повороти. З цегляних стін і склепінь скрапувала вода. Чорний мох їжачився в тріщинах. Під ногами щось чавкотіло. У цій безконечній кишці йому траплялися самотні люди, що брели в протилежному напрямку, не звертаючи на нього жодної уваги. Він силкувався зазирнути їм в обличчя, але їхні риси були в тіні.

— Де тут зефір? — шарпнув Нельсон за балахон одну з таких примар, але та розтанула в бічному рукаві катакомби.

Він був певен, що мусить знайти зефір, хоча навіть не знав, як він виглядає і на що схожий — колір, форма, консистенція…

— Е! Я йду по зефір. Я нормально йду? — звернувся він до ще одного перехожого. Той лише гойднув сірим каптуром, не показавши навіть носа. Його зотліла лахманина лишила по собі прілий дух. Нельсон запідозрив, що став невидимим, і вжахнувся з цього здогаду.

Коридор знову ділився на два рукави. Нельсон увійшов у ліву арку, та через кілька кроків уперся в глухий кут. Він постояв, обмацуючи мур, — сподівався знайти потаємний хід. Цілком імовірним йому здавалося, що зефір надійно заховано, аби перший-ліпший приходько не дістався до такого скарбу. Можливо, тому всі істоти в цьому підземеллі уперто мовчать — вони самі в пошуку.

Ні клямки, ні кнопки, ні важеля в мурі не було. Нельсон хотів було повернутися назад, але вихід із цього апендикса тепер закривала стіна води. Лило шалено, наче десь у стелі прорвало трубу водогону. «Одна халепа од цих труб», — подумав він і кинувся в потік.

— Шо, оклигав, рабой? — схилилася над ним Божена, заправляючи свої неслухняні металеві дреди за вуха.

Нельсон кліпнув кілька разів, наводячи різкість. Він лежав у пилюзі — там же, де його звалив з ніг Капрон. Боліли голова і ребра, трохи нудило і морозило. Витер долонею мокре обличчя, скривився.

— Ти шо, надзюрила на мене? — простогнав Нельсон.

— А де я тут води візьму, шоб на тебе бризкать?! — засміялась Божена. — Розпластався, як цопакус. Думала, здох.

— Луччє б я здох, чим так жить, ілуха!

— Ти з цим не спіши. Я дитину жду, — поклала собі руку на живіт Божена.

— Шо?!

— Родить я буду — шо!

— От дялборп йуханадзип… Од кого?

— Од тебе, олйух!

Ґуля над скронею виросла здоровецька, під оком запали фіолетові півкруги. Божена прикрила голову Нельсона холодним компресом із намоченого в дощівці ганчір’я. Він тільки кректав у гамаку, жаліючи себе не стільки через побої, до яких будь-який коритянин завжди був готовий, скільки з огляду на нові обставини. Втративши рятівну ниточку мети, Нельсон обм’як і забродив, як упалий з дерева плід. І саме в цей час його жінка обвалила на нього свою сакраментальну вість.

— І давно ти вже?.. — вимовив стиха.

— Та два місяці буде.

— А шо ж раніш не казала?

— Хотіла знать, чи можна тобі довірять, надіяться на шось, — вигнула надріз брови Божена.

— Ну і?..

— І бачу, шо матйух.

Савина химерна графіка на штукатурці — цей виплід архаїчного мислення — тепер вганяла Нельсона в безсилу лють. Здавалося, що життя, ледь ступивши на широкий шлях, збочило й згорнулося клубочком на узбіччі.

— Ти цей… Сходи до доктора Фрезе, — запропонував він знічев’я.

— Нашо? — не зрозуміла Божена.

— Може, хай вибере з тебе все лишнє.

— Шо ти, сарадіп, вякнув?!

Стоячи надворі перед домом, можна було подумати, що в Савиній квартирці розпочався капітальний ремонт із переплануванням. Врешті-решт, лемент і гуркіт ущухли, і з під’їзду кулею вилетіла розлючена Божена. Амортизатор її протеза з кожним кроком брязкав та іскрив.

Пабло зняв чавун із решітки, покладеної на діжку з дровами, вдихнув пару від киплячого рису. Заносячи в дім, ліктем відхилив двері, збиті з дощок. Столом у хаті служила перекинута на бік побита газова плита з дірами на місці конфорок. Він розмішав ложкою білу липку кашу — готово. Продукти з небесної «гуманітарки» стали для нього найбільшою радістю останніх днів. Щоправда, Захур її не поділяв.