— Ти шо? — тільки й устиг крикнути Нельсон.

Держак уже з хряскотом уп’явся в один із мішків. Із пробитої діри маленьким водоспадом посипався цукор.

— А шо то воно впало? — пришкандибала Тузиха.

— Таке наче їдло там, — проказав Гектор з обережним оптимізмом.

— Чого б Вони нас просто так годували? А якшо воно тровлене… Нам би тре’ животи не попортить, — з виглядом гурмана мовив Базука.

Нельсон раптом відчув оскомину від згадки про Савину тирсоплиту і низку інших технічних речовин, які вряди-годи доводилося споживати.

— Вони туди жидь вприснули! Точняк. Я ту жидь нюхом чую, — заграв жовнами Кабигроб. — Ото схаваєш і останешся навіки стоять, як арматура.

— Все, шо з-за Колючки, — то нам смерть, — кивнула Тузиха.

Коритяни підступили ближче до вантажу, зважуючи всі «за» і «проти». Скирта стояла у в’язаній смугастій шапочці, натягнутій на очі, потирала довгі пальці об безрукаву жилетку, нічим іншим не виказуючи свого хвилювання. Капрон ритмічно дзенькав клешнею.

— Спалить би його все! — нагнітав Кабигроб.

— Давайте так. Хтось один хай попробує, а ми подивимся, чи не вмре, — зімпровізував Нельсон.

— Шукай дурних, йуханакус, — кинув Базука.

— Так Момот нехай… — промимрив Гектор, виглядаючи глухого в натовпі. Той тут-таки розштовхав інших і замахав кощавими руками, нечутно виплямкуючи прокляття в обличчя Гектору.

— Диви. Догадавсь. Як він ото вміє бачить по губах? — дивувався Гектор.

Нельсон завважив, що день покоротшав. Скоро мало смеркатися. Хтось нарешті згадав і про Горбату Кет, котра, лежачи під рядном, з абсолютним смиренням, на яке здатні лише мерці, чекала, коли громада віддасть їй останню шану. Погодились, що до темноти можна встигнути з цим упоратись. Що ж до ящика з продовольством, у якому більшість присутніх вбачали троянського коня, то постановили назавтра скликати загальне «терло» і в звичній нетолерантній манері виробити спільний підхід до проблеми.

Засинав Нельсон паскудно, оскільки ділити один гамак з Боженою ще не звик. Перевертатися з боку на бік доводилося синхронно, а зі злагодженістю рухів у людей, які по-справжньому разом не жили, виникали труднощі. Боженин протез холодив йому литку, кінцівки плутались і не знаходили собі місця, пружини раз-по-раз скрипіли.

Врешті, він тихо сповз на підлогу, підмостивши під спину кілька цупких мішків, а за подушку взявши власний кирзовий чобіт. Гуготіло камінь-дерево в маленькій Савиній пічці, підсвічуючи куток гарячими зайчиками. Божена вже бачила перший сон — із тих каламутних марев, які ніколи не запам’ятовуються. Він же продовжував мучитися відчуттям невиконаної роботи, недодуманої думки, невідвернутої загрози. Тканина ночі видавалася Нельсону ненадійною підробкою, ширмою, за якою звивалися химери людського зла. І він, втягнутий у це кодло самим фактом свого народження, подумав раптом, що ні на йоту, ні на мить, ніколи не був по-справжньому вільним. Хвилини без сну тягнулися, як чорна смола. Щоб якось урвати їх, Нельсон устав, узувся і вийшов на сходи з неясними намірами.

У сусідніх квартирах ніхто не жив. Будинок вбирав довколишню темінь зіницями вибитих шиб. Протяг вламувався до під’їзду й прокладав мерзлий шлях на верхні поверхи. На бетоні пінився іній.

Знадвору долинув якийсь гомін і скрегіт. Долаючи острах, Нельсон зійшов на перший поверх, визирнув у ніч. Спочатку була глуха стіна пітьми, потім око звикло і вловило якийсь рух — якраз там, де вдень упав дерев’яний контейнер.

Підходячи, Нельсон уже міг розрізняти постаті, що ворушилися довкола вантажу.

— Е, шо за ханакус туто? — наважився поцікавитись Нельсон.

Від купи продовольства відділилася дивна рухома конструкція на колесах. Нельсон не зразу впізнав інвалідний візок, який штовхала поперед себе згорблена постать. У візок замість пасажира було посаджено кілька великих пакетів. На хвильку з-поза вороного полотнища хмар визирнув місяць, окресливши щербатий профіль попихача візка — то був Пабло.

Нельсон метнувся до контейнера, налетівши на якесь зовсім тонке і в’юнке тіло, яке тут же розчинилося в пітьмі. Дерев’яні борти було виламано, вміст кількох мішків розсипано навколо. Якась проява цупила велику коробку, обходячи Нельсона збоку. Він перерізав їй шлях.

— Куди волочиш?

Замість відповіді в живіт Нельсону болюче вп’ялося щось гостре, такий же укол він відчув і в грудях, задкуючи від нападника.

— Ше дать чи хвате з тебе? — спитав Веня, випробувавши на ньому свої імплантовані в кулак шипи.

У Нельсона з ран виступила кров, хоча, на щастя, глибокими вони не були. Веня хутко зник з поля зору. Натомість зі сторони Депо наближався якийсь тупіт. То біг хтось доволі кремезний, надсадно хекаючи і спотикаючись.

— Так я і знав! Позлазитесь, бестижі, та потравитесь, рехан! — зарокотав праведним гнівом Кабигроб, переводячи дух після бігу. — О жидь проклята, скільки народу ти вигубила! Горіть тобі!

Нельсон не встиг вичавити й звука, як Кабигроб плеснув із каністри чогось горючого на мішки з провіантом, чиркнув кресалом — і вся купа спалахнула. Від огненного стовпа врозтіч кинулися троє інших ланців, що досі лишалися непоміченими. Тріумфальний шал грав на лиці Кабигроба, поки полум’я розросталося, лижучи дерев’яні борти, мішки й картонні коробки. Враз стало гаряче. Стрельнула й зашипіла олія в розплавленій пластиковій тарі.

Проблему нежданого їстівного вантажу було вирішено без «терла». І все, на що Нельсон спромігся в цю мить, — то дотягнутися до пачки цукру-рафінаду, що лежала окремо в почорнілому піску.

Вранішній туман, як силіконовий герметик, заповнив усі проміжки між будівлями. Іти доводилось повільно, коригуючи маршрут із пам’яттю. Нельсон переступив поріг ангару. Запах мастил нагадав про дитинство з його безглуздими чарами нових відкриттів. Долівка, просякнута соляркою, мала чорно-сіру «камуфляжну» фактуру.

— Бро, ти де? — гукнув Нельсон, луною сполохавши голубів, що вуркотіли під дахом.

Брезент у кутку під дерев’яним стелажем заворушився. Гектор виткнув свою кострубату голову, труснув нею. Нельсон сів коло нього, тримаючись за живіт, — під шарами вбогих одеж синіли гематоми.

— Мамка все сниться. Видать, я винен тяжко, — зітхнув Гектор, тремтячи від холоду.

— Не винен ти нічо’, бро. На, пожуй та підем, — показав Нельсон кілька кубиків цукру.

— Куди нам іти, ялбухан?! — захрумтів Гектор пресованими вуглеводами, забувши навіть поцікавитись, звідки вони. Тепер він нагадував заклопотаного какаду з настовбурченим чубчиком.

— Я без тебе діла не зроблю. Ілуха, небагато осталося. Якби всі навалились общаком, уже б давно чорнуху дудлили.

— Наші люде гобить не хотять. Хотять, шоб готове з неба падало.

— Ага! Спалили те, шо вчора впало! Я вже не знаю, шо вони хотять, таманабой.

— Спалили?.. — зірвався на ноги Гектор.

Не вельми повороткі коритяни, такі як Момот, Базука і плечиста жіночка Скирта, поживитися продуктовим набором, посланим із неба, не здогадались. Нічну піротехнічну вакханалію вони невинно проспали і тепер розчаровано глипали навколо — чи не впало з високості ще що-небудь калорійне. Нельсон вирішив роздати їм цукор за роботу авансом. Настрій у всіх поліпшився.

Вони стояли під Коритом, нерішуче приміряючись до труби. Згідно з Савиним планом, її треба було викотити на Корито по естакаді, всередину помістити ціле камінь-дерево, припаливши його від грані, що була в Савиній пічці. Потім загерметизувати трубу з цим вогняним запалом усередині й загнати у відходи якомога глибше. Нельсон розтлумачував ці високотехнологічні процеси, переконуючи радше самого себе, — його товариство не переймалося сенсом описуваних грандіозних перетворень і тупило очі в очікуванні нових пайків.

Сили розподілили пропорційно. По центру взявся Гектор, ліворуч від нього — Нельсон і Скирта, а праворуч — Момот і Базука. На перших же метрах підйому Нельсону далися взнаки підступні стусани Вені. Кожне зусилля будило колючки в грудях і в животі, але виказувати слабкість він не мав права. Тонко хрустів під ногами пісок. Тріщали пальці, впираючись у холодний метал.