— То був не мій шпиг, дякуйте за нього Якобсу. До речі, ви блискуче обдурили його, я навіть не чекав такого від вас.
— Ви забуваєте, що я якийсь час був у поліції. Не сьогодні вранці, ні, — Александер засміявся, — а три роки тому, у Гамбурзі. Дечому я там навчився.
— Що правда, то правда, — Шерц кивнув. — Слід було б мені подумати про це раніше. Ми могли б влаштувати вас тут у президіумі, це було б непогано… — та він не став розвивати свою думку далі, а ще раз закинув вудочку: — Гамбурзький президіум, мабуть, подобався вам більше, ніж ота стара казарма на Фрізенштрасе, правда ж? Я не хотів би працювати там…
— Справжнього президіуму в Гамбурзі, власне, не було; ми працювали у будинку «Німецького страхового картелю». Яке приміщення тут — не знаю… Якщо вас цікавить, де я був…
— Мене це не обходить. Вам не треба звітуватися, ви повноправний співробітник. Мене цікавить інше. Сьогодні ввечері о сьомій годині відбудеться нарада «вузького кола». Ви візьмете в ній участь. Познайомитеся з босом; його небожа ви вже бачили. Це супротивна партія. На нашому боці Джонні Літт, наш спеціаліст по грошах. Якобс посадив його під арешт, але незабаром випустить. Отже, при голосуванні нас буде троє проти двох. Проте ми майже нічого не можемо дозволити собі. З Якобсом треба поводитися обережно, як з сирим яйцем, чи вірніше, як з пляшкою нітрогліцерину. Приходьте о п’ятій годині, коли стемніє. Я дізнався, що Горн встановив нагляд за обома нашими виходами. Але нехай вас це не лякає. Якщо поліція надумається взятись за нас всерйоз, у нас на такий випадок є запасні виходи.
Александер відповів не зразу. Він не любив, щоб ним отак розпоряджалися, і йому захотілось трохи поковерзувати.
— Прийду охоче, але я вже собі геть-чисто позбивав ноги, — нахабно заявив він. — А таксі найняти нема за що, грошей катма. Мої східні марки вилетіли страшенно швидко! То скільки там мені належить за рейс у Бремергафен?
— Ваша правда, — погодився Шерц, — зволікання ні до чого. Та все це через те, що ви ще не поговорили з Якобсом. Учора не можна було, бос був не в гуморі. Зрештою, — він притишив голос, — у вас у перспективі п’ятдесят п’ять тисяч західних марок, так що вам повинно бути байдуже, дасть вам щось Якобс чи ні. На перший час я вам, звичайно, дещо підкину.
Незабаром Шерц попрощався і, виходячи, лишив на столі невеликий світло-коричневий бумажник. В ньому було двісті тридцять східних марок. На думку Александера, сума досить мізерна. Мабуть, Шерц просто не чекав, що він попросить у нього грошей. Продовжуючи машинально обмацувати бумажник, Александер відчув під рукою щось тверде. Це була фотографія вродливої дівчини з довгим темним волоссям. Журлива посмішка торкала її напіврозтулені губи, і від цього обличчя дівчини здавалося ще милішим і привабливішим. То була секретарка…
4
В четвер рано-вранці дев’ять детективів з відділу Горна утворили кільце навколо гаража «Зюд-вест». Час від часу вони змінювались. Двоє з них розмістилися проти головного входу; двоє — на протилежному боці, де проходила польова дорога; ще двоє влаштувалися з заходу, вони натягли на себе старий одяг і, лаючись, полягали на м’яку ріллю. Ті, що були з заходу, бачили тільки сірий триметровий бетонний мур, обтиканий угорі битим склом, що тягся метрів на чотириста. Вартовим зі східного боку поталанило більше. Там, недалеко від муру, посеред невеличкого городу, хазяїн якого навряд чи міг прийти сюди в цю пору року, росла висока яблуня, вкрита місяців зо два тому розкішними плодами і ще розкішнішим листям. Зараз вона стояла без листя, і це не подобалось Вольфу. Та зрештою він видряпався на дерево на таку висоту, щоб бачити більшу частину парку, і непорушно застиг там. Вілла була кроків за двісті від нього. Коли б там спало комусь на думку глянути на яблуню в бінокль, то його, безперечно, викрили б.
Дев’ятий детектив був зв’язковим. Він улаштувався в порожньому кіоску біля Потсдамського шосе. Там встановили польовий телефон, і він залишав його тільки тоді, коли треба було передати товаришам новий наказ Горна.
Хоча все було організовано добре, Горн мав дуже невдоволений вигляд, коли десь о першій годині дня вийшов з свого кабінету. Ніби зумисне, на сходах він зіткнувся з криміналратом Шнабелем, маленьким кремезним чоловічком з квадратним черепом. Горн не міг його терпіти.
— Ну-ну, колего Горн, яка це вас муха вкусила? Га?
— «Колего»! — розсердився Горн. — А ви знаєте, що таке «колега»?
— Гм?..
— Що, не знаєте?
— Ні, — вищирив зуби Шнабель.
— Це людина, якої треба стерегтись.
— Ну, це ви жартуєте. Мабуть, натякаєте на Штромайєра? Добре все-таки, що я вас зустрів. Хотів спитати, для чого ви передали мені оту двадцятимаркову банкноту.
— Тому, що вона фальшива, — холодно відповів Горн, — це ж ваша парафія.
— Фальшива? — здивувався Шнабель. — А в супровідній записці про це нічого не говорилося! Мова йшла лише про відбитки пальців, якщо мене не зраджує пам’ять.
— Ви ж спеціаліст, — ущипливо відповів Горн, — і мусили самі побачити, що то фальшивка. Банкноту мені дав у понеділок Ірінгс. Він одержав її від невідомого, з яким домовився знову зустрітися в четвер. З того дня, як ви знаєте, комісар зник. Я сподівався, що ви в курсі справ.
— Так-так, — буркнув Шнабель, — фальшивка зроблена досконало…
— Не вище середнього рівня…
— Ну-ну… А що чути про Ірінгса? Ви не провадили ніякого розслідування?
Горн мало не задихнувся від гніву.
— Наскільки мені відомо, — різко сказав він, — Ірінгс до останнього дня працював у вашому відділі. Він зник, розслідуючи справу з фальшивими грішми. І це ваш святий обов’язок — трохи потурбуватися про нього, чорт забирай! Я вже досить сушив собі цим голову. Вам же повинно бути відомо, кого висліджував Ірінгс, з якого кінця треба розпочати розслідування!
— Та не хвилюйтеся так, колего! Я взагалі нічогісінько не знаю. Ірінгс, бачте, нічого мені не казав. Він завжди був мовчуном, а я давав йому повну волю і можливість діяти цілком самостійно… І зараз є дві справи, яким я не можу дати хід: ними займався комісар… Так що ж ви порадите мені відносно Ірінгса, що мені робити?
— Якщо ви цього не знаєте, то зверніться до відділу розшуків, кімната двісті одинадцять. Але мушу сказати відверто: для вашого відділу — це ганьба. Ви, начальник відділу, справді не знаєте, де може бути Ірінгс?
— Кімната сто одинадцять, — бездумно повторив Шнабель. — Кімната сто одинадцять — це десь тут… хоча ні, десь у тому крилі…
— Сто одинадцять — це відділ садових крадіжок, — сухо кинув Горн, — я сказав — двісті одинадцять!
— Так, так, авжеж, — зовсім змішавшись, белькотав Шнабель, — я зараз, зараз… до побачення, колего, це ж… — він збився, схопив Горна за рукав і сказав, видно, почуваючи себе в боргу перед ним: — Бога ради, будьте обережні. Говорять, ви розпочали велику справу. Про такі речі чутки розходяться швидко. На минулому тижні — чули, мабуть? — трапилася така історія з типографією СДПН… ой-ой-ой! Це Ірінгс заварив кашу. А мені тепер хоч пропадай! Такого дістав прочухана!.. Так що, колего, будьте дуже обачні, у наш час легко посковзнутися…
На розі Фрізенштрасе та Фідіцінштрасе є невеличкий ресторанчик, де можна випити чудового пива й непогано пообідати. Горн жив у західній частині міста, і щоб добратися додому, йому треба було зробити дві пересадки на метро. Їздити обідати в таку далечінь не дуже приємно, і Горн майже завжди обідав у цьому ресторанчику, за двадцять кроків від під’їзду президіуму.
Горн був людина невибаглива. Він полюбляв просту їжу, ніколи не вередував і завжди закінчував обід пляшкою пива за сорок пфенігів. Потім переглядав свіжі газети або розмовляв з хазяїном, гладким астматиком, що звичайно сидів за більярдним столом і любив поговорити з відвідувачами. Однак сьогодні Горн похмуро мовчав. У нього був поганющий настрій, і вина за це падала не лише на нежить. «Сто чортів! Кожен, навіть неспеціаліст, — з досадою думав він, — маючи такі докази, поклявся б, що гараж „Зюд-вест“ — це кубло злочинців і знищити його слід якнайшвидше. І тільки криміналдиректор з сорокарічним досвідом роботи в поліції не розуміє цього. Тут можливі два пояснення: або на шефа настільки впливає складна політична ситуація в Західному Берліні, що він уже не здатний розібратись у найпростіших питаннях криміналістики, або… ну, або тут замішані його особисті інтереси…»