— В якій справі ви хочете дати показання?

— У справі одного гаража в Целендорфі, так званого «Гаража „Зюд-вест“».

Якби Вернера Ульмана хтось стусонув кулаком у живіт, це не вразило б його сильніше. Він насилу перевів подих.

«Горна нема, — було його першою думкою, — і вся відповідальність лягає на мене. А коли тут справді щось серйозне, то доведеться мені моє зведення починати з початку. На це знову піде кілька годин. Звичайно, якщо не дуже старатися, як багато моїх колег… а от у мене завжди все ясно і переконливо, навіть розділові знаки усі на місцях — це начальству подобається…»

— Прошу, — нарешті неохоче сказав він, — сідайте, я застенографую ваші показання. Почнемо з анкетних даних. У вас є при собі документи?

Александер поклав на стіл своє посвідчення. Ульман здивовано кліпнув очима:

— Але ж це посвідчення з східної зони!

— Так точно, пане комісаре: я прибув із НДР.

— З радянської зони, — машинально поправив Ульман. — Ви емігрант? — Він почав записувати анкетні дані.

Александер здивовано поглянув на нього.

— Ні… чого це?

Ульман почав нервувати. Він знав, що Вюрцбургер забороняє будь-які стосунки із східною зоною. Може, цей чоловік з тамтешньої кримінальної поліції? Але ні: він би сказав про це. Ульман навіть застогнав тихенько. Неспокій його зростав…

— Ну, так от… — почав Александер і відкашлявся.

Ульман пригладив своє ріденьке волосся. У нього раптом виникла непогана ідея: що, як послати цю людину до Вюрцбургера, хай його сам допитує. Секретар Ульман відчував, що тут пахне політикою, і вважав себе некомпетентним у таких справах. Він узяв трубку і попросив комутатор з’єднати його з шефом. «Негайно до мене!» — наказав той.

— Пане Шенцлін, нам з вами доведеться спуститися на поверх нижче. — Ульман випростався на весь свій не вельми високий зріст. — Що ви сказали? Нічого? Ну, гаразд, тоді ходімо.

Внизу, в приймальні Вюрцбургера, обставленій трохи краще, ніж приймальня Горна, їм довелося трохи почекати. Товстощокий чиновник зняв трубку і доповів про них Вюрцбургерові, що сидів у кабінеті поруч.

Коли вони зайшли до кабінету, з-за письмового столу, поблискуючи скельцями окулярів, підвівся кремезний чоловік років шістдесяти, з густим сивим волоссям.

— Дякую, дякую, друже мій, — перебив він Ульмана, який виструнчився біля самих дверей і почав офіціально доповідати. — Можете йти.

Ульман з полегкістю опустив плечі. Правда, у нього промайнула думка, що краще все-таки було б самому записати показання цієї людини, хоча б заради Горна, якого він дуже любив. Та він тільки стиха промовив:

— Слухаю, пане криміналдиректоре! — і повернувся до дверей.

Вюрцбургер сів.

— Дайте-но ваше посвідчення, — недбало кинув він, — і сідайте сюди, — він показав рукою на крісло, що стояло кроків за три від столу. Тримаючи у лівій руці посвідчення, він правою барабанив по столі, на якому, крім телефону, нічого не було.

— Яке відношення маєте ви до гаража «Зюд-вест»? — ніби цілком байдуже запитав він.

— Службове, — збрехав Александер. — Я диспетчер однієї магдебурзької транспортної фірми. Наші водії часом ставлять там свої машини.

— Дрібна нелегальна торгівля між Сходом і Заходом, правда ж? — Вюрцбургер не чекав відповіді. — Ваш рік народження?

— 1925, шостого червня, — сказав Александер, посміюючись у душі над цим старим, як світ, поліцейським прийомом.

— Де ви народились?

— У Гамбурзі.

Вюрцбургер повернув йому посвідчення.

— Добре визубрено, — пробурмотів він. — Ну, так що там у Целендорфі, в тому гаражі «Зюд-ост» чи «Зюд-вест». Розповідайте!

— Там займаються спекуляцією кольоровими металами, — почав Александер. — Я випадково почув одну розмову і зрозумів…

— Скажіть, які ваші показання були записані на третьому поверсі?

— Тільки анкетні дані.

— Так-так, отже, тільки анкетні дані.

— Я, власне, йшов до доктора Горна.

Вюрцбургер насторожився, його темні очі допитливо глянули на Александера.

— Ви знайомі з доктором Горном?

— Ні, в Берліні у мене нема знайомих. Я тут уперше в житті. Ім’я Горна я почув у гаражі. «Доктор Горн з кримінальної поліції наступає нам на п’яти», — чи щось подібне. От я й подумав: «Поїду й усе розповім».

«Вистачить з нього, — подумав Александер, — це звучить досить правдоподібно для того, щоб він мені повірив. Більше я нічого не скажу, а то вони мене відразу затримають…»

Однак обличчя Вюрцбургера набрало скептичного і ледь глузливого виразу. Та він не встиг нічого сказати, бо задзвонив телефон; він зняв трубку.

Александер весь упрів у теплій шкірянці. Знічев’я він почав оглядати кабінет. Велика, пофарбована в світлий колір кімната, дуже скупо обставлена: дощана підлога без лінолеуму, два великі письмові столи, шкіряне крісло, гарна настільна лампа, звичайні стінні шафи — оце і все. Дещо по-спартанському, але солідно. Єдина прикраса — портрети Конрада Аденауера та Якоба Кайзера. Це був кабінет людини, яка проводить тут усього кілька годин на день і не дуже зважає на обстановку.

— Що не говоріть, а цікаво, досить цікаво, пане докторе, — казав Вюрцбургер у трубку. — Тобто не так сам факт, як ваша невтомна заповзятливість. Ви кажете, машина броньована? Гм… А як це виявилося? Випадково стукнули по дверцятах? Он як! Хіба це так легко виявити? Що? Звук не той? Прекрасно, прекрасно. Але, звичайно, це ще не доказ, ні, аж ніяк не доказ. Тут, мабуть, якась помилка. Що? Я сказав: тут, напевне, помилка. Ні, броньованих лімузинів у нас не буває, колего. Це колись Аль Капоне займався такими речами. Як? Не знаєте? Хіба ви ніколи не читали «Міжнародного криміналістичного бюлетеня»? От бачите, згадали. Ну, про все інше поговоримо при зустрічі. До побачення!

Вюрцбургер провів рукою по своєму густому сивому волоссю і, помовчавши трохи, — мабуть, думав над тільки що закінченою розмовою, — повернувся до Александера.

— Юначе, — заговорив він, проникливо глянувши на нього своїми темними очима, — я дам вам пораду: кажіть усю правду, все, що знаєте, а не якісь дрібниці. Махінації з кольоровими металами — це не дуже цікаво. Кажіть усе, абсолютно все. Для вас теж так буде краще.

Під цим поглядом у Александера все попливло перед очима. У нього було таке відчуття, ніби очі Вюрцбургера впиваються йому в мозок і проривають тоненьку плівочку, яка відділяла те, що можна сказати, від того, що треба було приховати. Могутній натиск чужої волі прорвав цю плівку, — і Александер розповів усе. Точнісінько так сталося і учора ввечері, коли він говорив з Шерцом: у такому пригніченому стані він не міг брехати.

— Чудово, — сказав Вюрцбургер, коли Александер закінчив. — Ну й що ж тепер, як ви думаєте? Ви хочете добровільно піти в попереднє ув’язнення?

— Та, мабуть, доведеться. — Александер говорив хрипким голосом, його настрій важко було б описати. Після повного зізнання у нього полегшало на душі. Страху перед в’язницею він не відчував, проте його пригнічувала думка, що він знову дав маху: вибовкав те, чого зовсім не збирався розповідати.

Вюрцбургер уважно дивився на нього, і недавній глузливий вираз знову з’явився на його обличчі.

— Та ні, — сказав він недбало, — це зовсім не обов’язково. Провина ваша не така вже й велика, як вам здається. А якщо ви — будемо говорити відверто — згодні допомагати нам, то ми, зрештою, теж можемо дивитись на дещо крізь пальці.

— Я згоден, звичайно.

— Гаразд. Тоді слухайте. Ось папірець. Погляньте що там таке?

— Шестизначне число.

— Як ви гадаєте, що це?

— Номер телефону?

— Блискуче. Та не дивіться на мене з такою недовірою. Це не перевірка ваших здібностей, як ви, здається, думаєте. Це номер мого домашнього телефону, тільки читати його треба з кінця. Розумієте?

— Так.

— Гаразд. Зараз ви повернетеся в гараж. А тільки-но будуть якісь важливі новини, знайдіть привід залишити гараж і подзвоніть мені. Ви зрозуміли мене?

— Цілком. Однак часто відлучатися я не зможу, це викликало б підозру…