Доктор Горн знову задумався. Сутінки надворі густішали.

Раптом у криміналрата сяйнула нова ідея. Може, його наштовхнула на неї згадка про клапоть чорного паперу, на якому було знайдено відбитки пальців Йордана. Ірінгс йому позавчора — в понеділок — віддав ту фальшиву банкноту, яку він одержав від невідомого на пробу. Очевидно, банкнота, крім відбитків комісарових пальців, повинна мати відбитки пальців невідомого. Крім того, він сам кілька разів брав її в руки і, нарешті, з дурного розуму показав позавчора ввечері в Георга Зіррінгауза.

Доктор Горн пригадав, як це було. Георг зовсім не брав банкноти в руки. Але Рудольф Крамер уважно розглядав її і, звичайно, доторкався до неї. Отже, на ній є відбитки пальців таких осіб: комісара Ірінгса, доктора Горна, Рудольфа Крамера і невідомого. З точки зору математика тут було рівняння з одним невідомим — задача, яку легко розв’язав би учень середньої школи. «Щоб знайти тут рішення, не обов’язково бути криміналратом», — сказав собі доктор Горн. Ірінгсові і його власні відбитки пальців у нього є, не вистачає тільки Крамерових.

Дійшовши в своїх міркуваннях до цього пункту, криміналрат схопився з стільця. Банкнота лежала, загорнена в цигарковий папір, у його бумажнику. Треба зараз же передати її у відділ ідентифікації, нехай працюють хоч і цілу ніч. А Рудольфа, мабуть, вдасться побачити ввечері у Георга, бо сьогодні ж середа — вони в цей день збираються щотижня.

Через десять хвилин доктор Горн вийшов з червоного цегляного будинку на Фрізенштрасе. В кишені його пальта лежала плоска дерев’яна коробочка, яку дав йому колега з восьмого відділу. В коробочці була полірована металева пластинка, пляшечка з дактилоскопічною фарбою, валик для її нанесення і кілька маленьких аркушиків гладенького паперу.

Приблизно в цей же час Александер ввійшов задніми воротами, як йому було сказано, у Якобсів сад. На заході догоряв останній відблиск дня.

Пройшовши крізь похмурі залізні ворота, він побачив перед собою віллу, що стояла в кінці широкої алеї, метрів за п’ятдесят від нього. На темному фасаді можна було розрізнити дві колони та ганок з широкими низькими східцями. На трикутному фронтоні було висічено великими латинськими літерами: «Ласкаво просимо».

Значить, ось де він, центр берлінської організації! Александер спокійно, з легким серцем — це його самого дивувало — піднявся по низеньких сходинах. Ця велика, масивна будівля, господарів якої він сподівався перехитрити, анітрохи не злякала його; він вирішив не відступати від свого плану.

Перед самими дверима хтось присвітив йому ліхтариком в обличчя.

— Стій! Хто такий?

— Китайський імператор, — машинально відповів Александер; так його навчив Боббі Копш. Ліхтарик погас, він ввійшов у двері й опинився в тьмяно освітленому вестибюлі. Ліворуч від себе він побачив величезне дзеркало; навпроти були сходи. Александер пішов нагору, беззвучно ступаючи по товстій доріжці. Третій поверх, передостанні двері праворуч…

Коридор третього поверху здався йому нескінченно довгим. Крізь товсті шибки двох квадратних отворів у стелі просочувалося кволе вечірнє світло. Справа і зліва тяглися високі двійчаті двері.

Александер напружено вдивлявся в півтемряву. Просторий будинок, здавалось, був сповнений мовчазною, затамованою тривогою. З дверей праворуч крізь отвір для ключа пробивався жовтий промінь, долинали тихі голоси. Він пройшов мимо, але раптом зупинився як укопаний: назустріч йому так само безшумно, як і він, ішла якась темна постать. О! Тепер і вона спинилась і стоїть насторожено, вичікуючи…

Александер кашлянув, щоб розвіяти гнітючий страх. Він згадав про пакунок з доларами і мимоволі притис до себе портфель. Невідомий, що стояв усього кроків за чотири від нього, зробив такий самий рух.

В ту ж мить Александер зрозумів, що таємничий незнайомець — то він сам. Коридор кінчався великим, на всю стіну, дзеркалом. Це була одна з багатьох примх колишнього власника вілли.

Александер з досадою повернувся і знову полічив двері. Ага, це ті, з яких падає світло. Він уже підняв руку, щоб постукати, але за дверима знову хтось заговорив. Схвильований жіночий голос, у якому він пізнав голос дівчини з Іспанської алеї, сказав:

— Ви думаєте, я не знаю, що у нас займаються спекуляцією, пане Шерц? Якщо ви мене зараз же не випустите, я заявлю на вас!

— Якщо я вас не випущу, ви не зможете на нас заявити, — відповів низький приємний голос. — Але я мушу заперечити: спекуляцією у нас не займаються.

— Ні, займаються! Наприклад, кольоровими металами. Частину приносять із східної зони, частину крадуть на коліях електрички, а потім його вивозять наші машини, що йдуть у західні зони.

— Ах, так от що ви маєте на увазі! Чудово… І через це ви хочете заявити на нашу фірму?

Александер не розчув її відповіді; він то слухав, то підглядав у отвір для ключа.

Доктор Шерц щиро засміявся.

— Ви мене не зрозуміли, фрейлейн Рут. Звичайно, ви можете іти, двері не замкнені. Але я раджу вам: залишіться поки що тут і почекайте на мене в бібліотеці, поки не закінчиться нарада.

— І не подумаю!

— Як хочете. Я мав намір розповісти вам про нашу фірму дуже важливі речі, якими, безумовно, зацікавиться ваш татусь.

— То розкажіть зараз.

— Не можу. Тільки розмова з шефом з’ясує мені все. Я маю підозру, що тут ідеться про дещо гірше, ніж про… спекуляцію, як ви сказали…

Александерові здалось, що голоси наближаються до дверей; він поквапливо відскочив на кілька кроків назад і удав, ніби щойно прийшов.

Двері відчинились, і вийшла Рут. Вона рушила просто до Александера. Дівчина помітила його тільки в останню мить і злякано відсахнулась. Він глянув у розширені від ляку очі, хотів щось сказати, але у нього здушило в горлі.

— А, це ви, — майже нечутно сказала вона, ніби з полегкістю, і пішла далі.

— Вибачте, — кинув Александер їй навздогін, але вона, мабуть, не почула.

— Заходьте, колего, — люб’язно сказав доктор Шерц. — Що, трошечки підслухали? Не відмовляйтесь, усі ми це робимо, коли трапляється нагода. Так-так! Мені ж швейцар ще п’ять хвилин тому подзвонив, що ви прийшли. Непогано працює машина, правда? — 3 цими словами він підвів гостя до крісла, широким жестом запросив його сідати і ввімкнув радіо. «РІАС» передавала американських композиторів. Доктор Шерц не сів за стіл, а присунув своє крісло до Александерового, щоб можна було розмовляти півголосом.

— Я хочу спершу віддати вам гроші, — сказав Александер і почав відщіпати портфель. — Тут, на жаль, не шістдесят тисяч, а всього п’ятдесят дев’ять п’ятсот. Так сказав мені Кросбі. Агент обшахрав його на п’ять сотень.

Доктор Шерц лукаво примружив одне око.

— На цукерки розтринькали, ласуни… Ну, нічого, не треба вибачатись. З мене й цих вистачить. Перед шефом я теж закину слівце; він щодо грошей дуже вимогливий, але ми вже якось усе владнаємо.

Александер витяг з портфеля пакунок, зроблений гамбурзьким агентом фірми у вбиральні бремергафенського кафе; він порозв’язував численні вузлики і нарешті вийняв кілька пачок доларів. Але, на його безмежне здивування, там були тільки ліві половинки банкнот.

— Ого, — сказав доктор Шерц. — Обережний хлопець. Правда, в даному випадку його обережність, безумовно, була надмірною. Можете мені повірити, що він зробив це не за моєю вказівкою. Я взагалі не прихильник таких фокусів.

Він сховав половинки доларів, потім витяг золотий портсигар:

— Сигарету?

Вони закурили. Доктор Шерц напружено думав. Перед ним стояло нелегке завдання. Йшлося про те, щоб прихилити Шенцліна на свій бік. Треба було зважувати кожне своє слово, обережно промацувати співрозмовника. Матеріальний інтерес — це важіль, яким волю кожної людини можна спрямувати на потрібний шлях. Коли цей важіль знайдено, лишається тільки швидко й міцно вчепитись за нього.

Александер сам полегшив Шерцові його завдання. Він раптом одним розчерком перекреслив свої дипломатичні плани, сказавши: