Тепер Пітерс заявив охоту пуститись у воду; наготувавшися, як давніш, він поринув і хутко вернувся, винісши із собою маленький глек; на превелику нам радість, в ньому знайшлося повно маслин. Попаювавши їх між собою, ми взялися жадібно їх уминати, а тоді знов пустили Пітерса наниз. На цей раз йому пощастило понад усякі наші сподіванки: він зразу вернувся із здоровим свинячим окостом га пляшкою Мадери. Вина ми випили кожен потроху, на досвіді переконавшися згубних наслідків неповздержного пиття. Шинка, за вийнятком двох яких фунтів коло самої кістки, не годилась уже на харч, наскрізь пройшовши солоною водою. Що догідне було, ми поділили на гурт. Пітерс та Август не в силі були вгамувати свій апетит та й убрали свій пай одразу; я ж повівся обачніше, ївши малими частками, бо опасувався спраги — а вона, я знав певне, конче мала настати. Ми віддихнули тепер хоч на час від нестерпно суворих страждань.

Опівдні, трохи підправившись та посвіживши, ми знов заходились вишукувати поживу. Пітерс та я пускались у воду по черзі, поки аж сонце зайшло, і все з більшим чи меншим поспіхом. За цей час пощастило визбирати четверо менших глечиків із маслинами, другий окіст, сулію, де знайшлося галонів із троє чудесної Мадери, а що нас найбільше втішило, малу ґалліпаґську черепаху — капітан Барнард, коли «Ґрампус» відходив у море, узяв їх кільки на борт із шхуни «Мері Пітс», що саме вернула до порту з тюленячих ловів у Тихому океані.

В дальшому ході цієї повісти я матиму часту нагоду згадувати цю породу черепах. Вона, як відомо більшості моїх читачів, живе, головне, на групі так званих Ґалліпаґських островів; а власне, саме острови ведуть свою назву від цієї тварини — еспанське слово «Ґалліпаґо» означає прісноводну черепаху. За стать їхню та поведінку часом звуть їх іще й слоновими черепахами. Часто вони досягають величезних розмірів. Я сам бачив нераз таких, що заважили б від 120 до 150 фунтів[4] 4, хоча й не пригадую, щоб який мореплавець згадував важчі, як на 80 фунтів. Стать вони мають чудну, скажу навіть гидку. Ступають дуже поволі, мірно і тяжко, тіло своє несуть десь на фут від землі. Шия їм довга і вельми тонка: звичайна довжина — од вісімнадцяти дюймів до двох футів, а я вбив одну таку, що мала від рамена по край голови цілих три фути і десять дюймів. Голова дивовижно подібна на зміїну. Вони можуть існувати без їжі неймовірно довго: є приклади, що їх кидали в трюм, і вони там лежали без ніякої поживи по два роки — іще й по цім часі виглядали такими ж гладкими, в такім самім добрім порядку, як при початкові, коли їх туди вкинуто. Однією своєю властивістю ці черепахи схожі на дромадерів, пустельних верблюдів. Вони мають при основі шиї такий міхур, де носять собі повсякчасний запас води. Бувало таке, що їх убивано після того, як вони роками не мали ніякої поживи, і знаходжувано в цих міхурах по цілих три галони доброї погожої води. Живиться ця твар найбільше дикою петрушкою та селерою, портулаком та морською солянкою, колючою грушею; від цієї останньої рослини вони гладшають на диво, і на схилах при березі, де натрапляють цих черепах, звичайно знаходять багато й колючої груші. Їжа з них прегарна і надзвичайно тривна; певна річ, що вони врятували життя тисячам моряків иа китових ловах та на інших промислах у Тихому океані.

Котору черепаху нам пощастило виловити з комори, то вона не дуже була велика — вагою, либонь, на шістдесят п’ять чи сімдесят фунтів. Це була самка, і в прегарнім порядку, надзвичайно сита; в міхурі вона мала понад кварту чистої солодкої води. Нам це був справжній скарб; і одностайно павши навколішки, ми вознесли за цю вчасну поміч гарячу подяку Всемилостивій Долі.

Тяжко нам прийшлось видобувати цю черепаху з прорізу — пручалась вона страшенно, а силу мала — навдивовижу. Вона затого вже й виприснула з Пітерсових рук і за малим не шурнула назад у воду, аж тут Авґуст запетлював її за шию линвою із затяжним узлом та й придержав так, поки я скочив у проріз побіч Пітерса та поміг скинути її нагору.

Воду із міхура ми акуратно зцідили в той глек, що його, як я згадував, виловили давніш із кабіни. Закінчивши це діло, ми одбили від пляшки шийку, так що вона стала нам як за склянку — там зміщалась неповна ⅛ пінти. Тоді випили кожен цю мірку, ухваливши надалі взяти її за денний пай та й обмежуватись на цьому, поки стане запасу.

Останні два-три дні година стояла гарна, дощів не було; постіль, добута з кабіни, і наша одежа за цей час цілком висохли, так що ми зночували цю ніч (двадцять третього) проти звичайного зовсім вигідно, утішаючись мирним спочивком по щедрій вечері з маслин та шинки — ще й з малою порцією вина. Опасуючись, щоб уночі з нашого припасу не опинилося щось за бортом, бо коли б ще не знявся бриз, ми прив’язали все, як могли, до уламків коливороту. Черепаху нашу, що її ми хотіли зберегти як-найдовше живою, перекинули навзнак, ще я прив’язали старанно.

24 липня. Цей ранок побачив нас надзвичайно підсиленими — і духом і тілом. Ми пробували і досі в погубнім становищі, не знаючи, де ми є, хоч і певне, що дуже далеко від якоїсь землі; мали запас поживности, що міг нас піддержати два яких тижні, і то при найбільшій ощадності; води не було майже зовсім; ми блукали десь океаном, примхою кожної хвилі, кожного подуву, на найблагішій у світі окрушині корабля — і все-таки, безконечно жахливіші напасті й небезпеки, що од них врятувалися ми так недавно і так чудесно, змушували нас дивитись на те, що ми мали тепер, як на звичайну собі, може трохи прикрішу невигоду: — отак людям відносні і благо, і зло.

На світанні ми лагодились відновити розшуки у коморі, коли раптом полив буйний дощ, з невеликим громом, і ми заходилися замість того запасати води, орудуючи тою самою простинею, що її уживали на це й раніш. Інакше нам ніяк було збирати воду, як тільки в розгорнуту простиню — а в середину клали бляху із носових русленів. Таким чином, вода стікала в середину, а звідти просочувалась у глечик. Отак ми набрали мало не повний глек, аж тут із півночи надійшов дужий шквал і змусив нас перестати, бо судно почало знов хитати так сильно, що ми не могли вистояти на ногах. Тоді ми перебрались наперед і, накріпко прив’язавшися, як давніш, до уламків коливороту, вижидали, що буде далі — куди спокійніше, ніж можна було б передбачати чи уявляти собі можливим у подібних обставинах. На полуднє вітер зміцнів уже в добрий бриз, як на два рифи, а вночі виріс в навальний шторм, із величезною хвилею. Але досвід навчив нас найліпшого способу, як впоряджати прив’язь, і ми витривали цю понуро-буряну ніч досить безпечне, дарма що мало не кожної хвилі нас проймало наскрізь водою і що-кожної хвилі ми опасувались опинитися за бортом. На щастя, стояла така тепла година, що вода нам радше приємна була.

25 липня. Шторм цього ранку упав до сили десятивузлового бризу, а заразом змаліла і хвиля, так що ми змогли держатись на палубі сухо. Але ж, на великий нам жаль, виявилось, що два глечики із маслиною і всю шинку змило за борт, хоч як ми старанно їх прикріпили. Ми рішили не вбивати зразу черепаху і вдовольнилися поки сніданком із кількох маслин та на кожного міркою води; ми змішали її вполовину з вином, і ця сумісь неначе дала нам велику підмогу й полегкість, без того болісного оп’яніння, що до нього приводило чисте вино. Хвиля й досі ходила занадто буйна, щоб відновити розшуки за поживністю у коморі. Кільки речей, таких, що були нам тепер ні до чого, протягом дня виплеснуло із отвору та й змило зразу за борт. Ми помітили також, що судно тепер дужче лягало на бік, ніж коли перед тим, так що без прив’язи ми не могли стояти ні хвилі. Тим-то день нам минув похмуро і тяжко. Ополудні сонце стояло нам майже над головою; ми певні були, що довготривала зміна північних та північно-західніх вітрів занесла нас десь близько екватора. Над вечір угляділи кільки акул і трохи стривожились тим, як сміливо одна, величезна; до нас підпливала. Раз, коли палуба наша похилилася глибоко в воду, ця потвора наскочила впрост на нас, помотавшися деякий час над самим люком кабіни і хвостом сильно ударивши Пітерса. Великий вал одметнув її врешті за борт, на велику нам полегкість. Коли б тиха година, ми легко змогли б уловити її.