Та повернімось до оповідання. Штурман не мав собі звичаю виставляти на палубі дозір підчас дрейфування, і той факт, що тепер він поставив дозорцю — та ще й ото позникали сокири та гандшпуги — явне показував нам, що команда почувається саме надто обачно і не дасться на несподіванку, як гадав був Пітерс. А щось таки треба було чинити, і то як-найскорше, бо очевидно, що раз проти Пітерса виникло підозріння, він мусить загинути при першій нагоді — таку нагоду вони певне знайдуть чи підстроять собі, як тільки вщухне шторм.

Август подав був думку, що, коли б Пітерс спромігся знайти який привід та пересунути якірний ланцюг, що лежав на трапі в каюті, ми може зуміли б зненацька заскочити ворога з трюму; але, трохи роздумавшись, ми зрозуміли, що для такої спроби наше судно занадто хитало й кидало.

Щасливим випадком я потрапив нарешті на думку скористатись із штурманових забобонних страхів та з нечистого його сумління. Треба згадати, що саме цього ранку помер один із матросів, Гартман Роджерс, а два дні перед тим йому зробилися корчі, випивши віскі. Пітерс висловив нам догадку, що цього матроса отруїв не хто як штурман, і на це він казав, що має незаперечні доводи; але ми не могли добитися, щоб він нам одкрив їх, і ця свавільна відмова цілком ладнала з іншими рисами його химерної вдачі. Проте, мав він чи ні інші від наших основніші причини підозрівати штурмана, ми легко пристали на його підозріння і рішили діяти спільно.

Роджерс помер об одинадцятій рано, в сильних конвульсіях, і труп його вже за кільки хвилин по смерті являв собою одне з найжахливіших, найгидкіших видовищ, які я лиш бачив коли. Черево йому страшенно набубнявіло, як в утопленика, коли він полежить під водою кільки тижнів. Те саме було з руками, а лице все побрижилося, побралося складами, зробилося, біле як крейда. Тільки дві чи три огнисто-червоні плями, такі, як бувають з бешихи, порушували цю білість; одна із цих плям простяглася навкось через усе обличчя, зовсім закривши одне око, мов би червона оксамитна стяга. В цім потворнім стані тіло винесено опівдні з каюти, щоб викинути за борт — аж тут штурман углядів його (це він бачив його уперше), і не знати, чи взяло його каяття за доконаний злочин, а чи жах поняв на таке видовище, тільки він звелів людям зашити Роджерсове тіло в його гамак і поховати, як велить морський звичай. Давши такий наказ, він подався наниз, мов би з тим, щоб не бачити далі своєї жертви. Тимчасом, поки люди ладнали тіло до похорону, саме взявся шалений шторм, і цю справу на час відкладено. Труп, покинутий на призволяще, знесло хвилею в риштаки при лівому борті; він лежав там і досі, перекочуючись то туди, то сюди при скажених нирках корабля. Зложивши наш план, ми взялися його здійсняти яко мога скоріше. Пітерс вийшов на палубу. Як і думалося, Аллен зразу зайняв його — бо, як здавалося, приставлений був чатувати над баком, а не для чого іншого. Та доля цього негідника рішилася нагло й потиху: Пітерс підійшов до нього з недбалим виглядом, мов би хотів що сказати, тоді ухопив його за горлянку і, не давши тому ані разу скрикнути, потрутив за борт. Тут він викликав знизу нас, і ми вийшли. Перша наша турбота була — знайти щось таке, чим би можна було озброїтись; в розшуках цих ми мусили бути вельми обачні, бо на палубі, не державшися міцно, годі було простояти і єдину хвилину, а нагальні хвилі затопляли судно при кожнім ривкові вперед. А при всім цім, треба було поспішати з нашою справою, бо кожну мить сподівалися, що штурман вийде нагору, з тим, щоб пустити в роботу помпи — було очевидно, що бриг у цей час мусив дуже сильно набирати води. Пошукавши деякий час по палубі, ми не могли знайти собі нічого здатнішого, тільки дві ручки від помп; одну взяв Август, я — другу. Забезпечивши себе зброєю, ми стягли із трупа сорочку та й пустили його за борт. Тоді я із Пітерсом спустився наниз, а Август лишивсь чатувати на палубі; він стояв на тім самім місці, де перед тим стояв був Аллен, повернувшися спиною до сходів у кабіну; наколи б котрийсь із штурманових прибічників зійшов нагору, він міг би подумати, що це їхній дозорця. Зійшовши наниз, я зразу узявсь прибиратися, щоб удати Роджерсів труп. Одежа його, що її ми зняли з покійника, стала нам у великій помозі; це була довга, мов би жіноча сорочка незвичайного крою та вигляду і дуже одмітна — Роджерс носив її поверх іншої своєї одежі. Вона була з синього плетива, й пописана впоперек широкими білими смугами. Натягши сорочку, я заходивсь підроблювати собі фальшиве черево, удаючи жахливе спотворення роздутого трупа. Напхавши під сорочку ліжників, я хутко досяг цього. Тоді я так саме заличкував собі руки, вдягнувши пару шерстяних білих рукавиць, а в середину убгавши всяке лахміття—що лиш навернулось під руку. Потім Пітерс підладнав мені й лице, спершу все перекривши крейдою, а тоді пописавши кров’ю, добутою з власного пальця. Не забуду повік тієї смуги почерез око — вона виглядала жахливо без міри!

Коли я углядів себе в уламкові дзеркала, що висіло тут у каюті — ще й у примарному світлі бойового лихтаря — мій уданий вигляд, враз із спогадами про страшну реальність, що її оце я наслідував, надхнули мене таким почуттям невиразного жаху, що незможний трепет обняв мене і я заледве зібрався на силу провадити далі свою ролю. Але треба було діяти рішучо; Пітерс і я подалися на палубу.

Там все було гаразд, і, тулячись до бульверків, ми троє поплазували до сходів у кабіну. Хід туди був не зовсім причинений, а щоб не можна було враз зачинити його знадвору, при верхній сходинці загнано клинці. Нам нетрудно було розглядіти всю кабіну крізь шпари коло одвірку. Як виявилось, це було наді велике щастя, що ми не зважилися заскочити їх несподіванкою: вони, очевидно, стереглися. Спав із них тільки один, і той лежав попід самим трапом з мушкетом при боці. Решта сиділа по кількох матрасах, знятих із койок та покладених долі. Вони десь вели серйозну розмову і хоч були на підпитку, як показували порозкидувані кругом два порожні збанки та цинові кухлі, але не такі вже п’яні, як звичаєм. Всі були при ножах, один чи двоє мали на собі пистолі, а на одній із койок лежала на похваті ціла купа мушкетів.

Ми деякий час дослухалися їхніх балачок, поки зібрались на думку, що саме маєм тепер чинити — бо досі у нас не було ще ніякого певного рішенця, тільки що думалося напасти їх Роджерсовим привиддям та й постаратись паралізувати їхні сили. Тимчасом вони обговорювали свої піратські плани; ми розчули з цих балачок тільки те, що вони збиралися поєднатись із командою шхуни «Ґорнет», а коли можна, то прибрати до рук і саму цю шхуну. Це мав бути підготовчий ступінь до якоїсь ширшої спроби, але за неї ніхто з нас нічого не розібрав.

Один із команди згадав був Пітерса; штурман відказав йому так потиху, що не можна було нічого вгадати, а потім додав голосніше, що «не знає, чого це він так засиджується з капітановим кодлом на бакові, а гадає так: що скоріше вони обоє потраплять за борт, то й ладніше буде». Ніхто на це не сказав ні слова, але ми зразу побачили, що на цей закид пристав увесь гурт, зокрема Джонс. Під цей час я хвилювавсь надзвичайно, найбільше тим, що, як бачив, ні Август, ні Пітерс неспроможні були рішитися, що ми маєм нарешті чинити. Та я зваживсь, одначе, віддати своє життя як-найдорожче і не даватись під власть ніяким страхам.

Шалений посвист вітру між такелажем та хвилі, що перекочувались через палубу, давали нам щось розчути тільки в хвилевих переміжках. В один із таких переміжків ми виразно почули, як штурман звелів одному з команди «піти на бак сказати цим клятим лайдакам, щоб ішли сюди у каюту, бо тут вони будуть йому в оці, а він не хоче на борту ніяких ceкретів». Щастя для нас, що судно під цей час страшно кидало і наказ цей годі було зразу виконати. Кок уже був і підвівся з свого матрасу іти до нас, аж тут велетенський двиг, такий, що я думав — і мачти геть позриває, метнув його сторч головою в двері однієї з кают на лівому борті; двері від цього розкрились навстяж і взагалі зчинилася замішка. На щастя, ми всі удержались на своїх місцях і мали ще час нашвидку утекти на бак, щоб там зложити поспішний план дії, заким заявився до нас посланець, або, краще сказати, заким він виткнув свою голову з капітанського люку, бо на палубу він не зійшов. З свого місця він не помітив, що Аллена немає на палубі, і загукав собі ніби до нього, повторюючи штурманів наказ. Пітерс удаваним голосом відгукнувся йому, що «гаразд», і кок одразу подався наниз, не взявши собі вдогад, що на палубі не все гаразд стоїть.