— Хто він? За освітою?
— Кинув геологічний на другому курсі.
— Чому?
— Не знаю. Сказав, що з нього досить.
Лариса перемінилася на обличчі. Здавалося, що за мить заплаче. Але переборола себе. Коли Михайло наливав чарку, помітив, що вона дивиться кудись поверх його голови, у кут кімнати, чи що. «Як колись», — подумав Михайло і впіймав себе на тому, що це не зачіпає його. Анітрохи.
Ларисині пальці більш не тремтіли. Вона майже нічого не торкнулася на столі, хоч було чим зацікавитися, він постарався.
— А ти, Михайле, як? Вибач, не спитала, дурепа.
— Все гаразд. Живу. Працюю. Син. Дружина.
— Хто вона? Вродлива?
— Так.
— Скільки синові?
— П'ятнадцять.
— То ти ще молодий батько.
— Облиш. Яка там молодість.
— Як тобі ведеться?
— Не скаржуся. Добре ведеться. Малюю. Виставки.
— Отже, не шкодуєш, що покинув наші палестини?
— Як тобі сказати…
— Дивна річ — життя. Це ж я винна в тому, що ти виїхав тоді.
Михайло подивився на Ларису і несподівано для себе всміхнувся. Ларисі це не сподобалось.
— Чого смієшся? Хіба не так?
— Не зовсім. Як тобі сказати… З тим, що між нами, я упорався. Душило мене інше.
— Із цим усі жили. Все-таки, Михайле, маєш мені подякувати, визнай. Стрес, протидія, протест…
— Нехай, якщо тобі так утішно.
Лариса ковзнула поглядом по білому прямокутнику стола.
— У нас уже не наливають?
Спитала ніби жартома, але Михайло був певен: не помилився, подумавши кілька хвилин тому, що сталося з Ларисою. Ні, він не має підстав, просто жінка нервує, намагається віднайти порушену рівновагу.
— Ти з'їла б чого.
Сам Михайло вже не пив міцного, їв то шинку, то сир, то мідії з квадратної баночки, від яких Лариса сахнулася, як чорт від ладану.
— Не хвилюйся. Бачиш, не розкоровіла. Бо на дієті. Знаєш, Михайле, я думала, чого це раптом ти мене ощасливив візитом.
У голосі Лариси чулися тонкі надривні нотки, та й артикуляція змінилася — діяв алкоголь, але вона цього, природно, не помічала, вважаючи, що все прекрасно, що мова її переконлива, логічна і несе з собою значущі, непересічні думки, якими треба поділитися з візаві.
Михайло пам'ятав цю манеру Лариси раптом, на рівному місці, спалахувати і говорити, говорити, але тоді то було доповненням чи виявом її рухливої, мінливої натури — недарма вона нагадувала живе срібло, а нині в її тоні відчувалася агресія, причини якої неможливо було визначити.
— От ти зараз сидиш переді мною, пещений, у дорогому костюмі, успішний, незалежний, переможець, одне слово, і втішаєшся з того, що бачиш перед собою підстаркувату жінку, вимучену, викручену, геть не щасливу. Це твій реванш за те, що завдала колись тобі болю? Скажи, чого ти прийшов?
Не хотілося так думати, але Михайло відчув, що надаремно приїхав. Після Ларисиної тиради, виголошеної добре інтонованим, але завдяки чарці трохи істеричним голосом, думка ця остаточно заполонила його. Ну як пояснити войовничо настроєній жінці, котра стала за стільки літ майже чужою (так він відчував і не міг нічого протиставити раптовому відчуженню), що слова про тріумф і реванш — суцільна маячня, що привели його сюди нормальні емоції нормальної людини.
Вона не дочекалася відповіді і продовжила.
— Ти хочеш знати, чи не шкодую, що покинула тебе? Так я тобі й сказала! Ти вважаєш мій вчинок помилкою. Неправда! Я все зробила чесно.
— Слухай, я це давно колись чув — про чесність, любов, вибір. Ти забула, що про все це вже говорила. Ради Бога, я зайшов просто так, без жодної лихої думки. Не хотіла мене бачити — сказала б, я б не образився. Охолонь. Я тобі не ворог. Колишній добрий знайомий, як хочеш. Не привид з минулого.
— Не привид… Це я, мабуть, схожа на привид, і не вельми приємний. Бачиш — тінь од мене лишилася.
— Навіщо перебільшувати? Таж Лариса Павичева, з плоті й крові.
— Якби ж то… Руїна… На відміну від тебе. Як там у вас кажуть — маєш вигляд на тисячу доларів. А я й цента не варта.
— Облиш, ти цілком на рівні. Повір.
На якусь мить здалося, що наелектризована атмосфера в кімнаті розрядилася. Лариса трохи ніби пом'якшала.
— Вибач, Михайле, я тобі наплела казна-що. Мабуть, самотність мене скоро зжере. Нікому не потрібна — ні театру, ні синові. Здичавіла й зубожіла пенсіонерка.
Лариса сама налила чарку, подивилася на Михайла, чекаючи, певне, негативної реакції, але він удав, що полює виделкою на зелену оливку, фаршировану анчоусом.
— Спасибі, що не читаєш мораль. П'ю, Михайле. На вулиці не падаю, пісень не співаю, але… Буває.
— Що мені до того? Кожен сам собі хазяїн. От що, Ларисо, я нині при грошах, візьми, тобі знадобляться. Мені вони зайві. По-дружньому, без церемоній.
Краще він того б не казав, не ліз рукою в кишеню піджака. Щось зробилося з Ларисою лихе, ніби він ударив чи смертельно образив її. До щік, вилиць, і так уже майже червоних, ніби зроблено було додаткову ін'єкцію крові.
— Ти… ти що, купувати мене здумав? Я тобі життя зіпсувала, а ти, толстовець, другу щоку підставляєш? За кого ти себе маєш? І мене? Навіщо ображаєш? Хто тобі дозволив? Збиткуєшся, принижуєш?
— Чекай, чекай, Ларисо.
Михайло розізлився:
— Цить, кажу! Не вдавай з себе непорочну Діву Марію. Скільки разів ми з тобою цей диван ґвалтували, не пам'ятаєш? А він пам'ятає. І я пам'ятаю, де у тебе що і яке. Кожну родимку. Не знаю, як ти, а я не забув, хоч воно ні до чого. Не чужі ми, хоч як би склалося. Не можеш мислити по-людськи, то я тут не винен. Бувай здорова.
Він підвівся і попрямував до дверей, оббитих старим потрісканим дерматином, зачепив рукою ручки сумки і зупинився з надією, що у Лариси вистачить здорового глузду вийти у коридор, попрощатися, хоч би й мовчки. Не дочекавшись, крутнув пластмасовий гудз замка, вийшов і причинив двері. Замок клацнув, ніби знято було запобіжника чи зведено курок. Михайло постояв ще на майданчику сходів, очікуючи, що Лариса зробить спробу зупинити його. Марна надія. За дверима було тихо, як у вусі.
Перед тим, як сісти за кермо, дістав з нижньої кишеньки піджака пігулки «анти-поліцая». Хоча був абсолютно тверезий, не хотів устрявати в історію через чутний усе ж запах. Пігулки приїхали з ним з Америки: інколи у колі колег вони дозволяли собі пиво чи краплю чогось міцнішого, тоді засіб ставав у пригоді. За довгі роки у Нью-Йорку його, щоправда, жодного разу не зупинив полісмен, але це могло статися і тут, у колись спокійному, а тепер надміру завантаженому транспортом Києві. Дорогою на Никодимівську Михайло думав про причини того вибуху злості, мало не ненависті, що стався з Ларисою, і не міг знайти йому пояснення. Спиртне? Та не стільки вона й випила, ні, п'яною не була. Пам'ять підкинула рядок якогось давно прочитаного і, здавалося, навіки забутого вірша: «Не повертайте, що б там не було, до тих жінок, яких колись любили…» Далі він не пам'ятав, але й згаданого було досить, аби відгородитися від щойно розіграної сцени, де він був не стороннім свідком, а виконавцем накинутої йому неприродної ролі.
Машина потрапила у зелену хвилю. Михайло досить швидко дістався до Царської, тепер Європейської площі, спустився на Поділ, потім лаяв себе: краще, зручніше було б через Лук'янівку, хоча, можливо, хвилин із п'ять втратив. Він намагався не думати про свій невдалий візит, не згадувати поруйноване, що не кажи, обличчя Лариси, її недобрі, пригаслі очі. Даремна була затія. Що ж, він виконав обов'язок, що сам собі його накинув невідомо з якої причини — тільки не з банальної цікавості. Чи співчував він їй? Відповіді не було.
Тим часом Лариса, мов закам'яніла, сиділа за столом, заставленим наїдками. Коли Михайло пішов, її гнів змалів, зіщулився, мов шагренева шкіра, мов проколота пластмасова кулька у формі сердечка на пластмасовій паличці — їх продавали біля входу до Ботанічного саду, куди зрідка заходила навесні і восени. Влітку вона його не любила, цей сад. Може, тому, що був надто пишний, надто сповнений життя — на відміну від неї самої, зануреної в безнадійну самотину.
