Михайлові не так часто доводилося бувати свідком спалахів незрозумілої раптової ворожнечі поміж людьми, хіба що на зібраннях житлового кооперативу, коли раптом ставало незручно від того, що присутній при виверженні ницих емоцій. Щоправда, всякого набачився, поневіряючись у Європі, звідавши сумнівного комфорту нічліжок, та й у Штатах на перших порах, роблячи відчайдушні зусилля, аби хоч трохи, на кілька нещасних дюймів, піднятися вище від дна суспільного казана.

Тут, на своїй землі, з перших хвилин Михайло був готовий боротися з відчуттям, що після багатьох літ на чужині повернувся іноземцем, якому треба звикати до забутих пейзажів, інтер'єрів, звичаїв, побуту, зрештою, облич, а вийшло так, ніби він полишив це місто, цих людей (не цих, звичайно, але дуже подібних) лише вчора чи позавчора, і не треба звикати чи пристосовуватися, він тут свій — нехай не такий молодий, як колись, але сповнений ще сили, а головне — переможного відчуття: свій бій за людську гідність він не програв і може спокійно дивитися в обличчя співвітчизників у новому для країни часі.

Може, трохи наївно це — він усвідомлював свою надмірну піднесеність, але Михайлові здавалося, що на обличчях людей — десятках, сотнях, які зустрічалися йому за ці дні вдома, котрі бачить нині у не кращих обставинах, у задусі нотаріальної контори, атмосфера якої здалася на мить схожою на поховальне бюро, — на всіх цих обличчях, якщо їх силою уяви злити в одне, він помітить бодай невловний слід, бодай натяк на те, що це вже люди нового часу. В їхніх очах поменшало приниженості, вічної винуватості невідомо перед ким і у чому, але поки що він не міг відповісти собі ствердно. Переміни прапора, герба і паспортів на повсякденному житті ще не відбилися так, як на це можна було б сподіватися, — принаймні тут, у подільській конторі, зупинився радянський олов'яний час, зберігся паскудний казенний запах, поклавши на обличчя напруження і непевність в очікуванні чиновницької прихильності чи немилості.

Не у кращому настрої заходив Михайло до кімнати. Гадав, що його зустріне атмосфера конфіденційності, а потрапив у велику, захаращену стосами паперів, не дуже охайну кімнату, де за столами з оргтехнікою сиділи три жінки, одна з яких підвела голову і показала на вільний стілець перед собою, а інші продовжували бесіди з клієнтами.

Середніх літ жінка у сірому, бувалому в бувальцях костюмі, з гладко зачесаним волоссям, скрученим на потилиці у безформний вузол, узяла документи, принесені Михайлом, довго роздивлялася його паспорт.

— Ви — єдина дитина в сім'ї? Батько не одружувався після смерті матері? Тобто ви — єдиний спадкоємець?

— Так, у заповіті все написано.

— Маємо перевірити. На це піде час.

— Який саме?

— Півроку. Шість місяців. Я зараз відкриваю справу про спадщину, ми зробимо відповідні запити, а тоді вже ви вступите у права на всіх законних підставах.

— Справа в тому, що…

— Я бачила ваш паспорт. Ви живете у Сполучених Штатах.

— Через те такий термін?

— Ні, це загальне правило для громадян України, де б вони не жили. Ви не турбуйтесь, можете ці півроку перебувати будь-де, це справі не завадить. 1 принесіть ще документи — ось список, тут небагато.

Він не чекав, що в цій похмурій установі працюють нормальні, більше того, приязні люди, про що й сказав.

Жінка всміхнулась:

— Чому ж похмурій? У Палаці шлюбів, звичайно, веселіше, але й там на першому місці — закон. Краще скажіть мені…

Вона озирнулася навіщось і стишила голос:

— Там справді краще живеться, ніж у нас? Мене родичі кличуть.

— Я не встиг зорієнтуватись, що нині тут. Не можу порівнювати. Там — просто інший рівень цивілізації. Матеріальної. Вищий. А люди… Різні, як і у нас, тобто у вас. Америка незалежна он уже скільки, а Україна — у віці немовляти.

— Боюсь, що з таким же державним розумом…

Жінка хотіла ще щось сказати, але підійшла колега; вона вибачилась і попрощалася.

Дорогою додому Михайло думав про несподівані півроку очікування. Ясна річ, він не сидітиме тут ці тривалі шість місяців. Треба все продумати і узгодити в часі: виставку в Німеччині, можливо, і в Україні. Час на все є — він вирішив бути тут аж до сороковин по батькові. Потім — треба щось вирішувати з вмістом шафи, не полишати ж напризволяще…

Добігло обіду, коли він вийшов з-за керма, аби відчинити ворота. У дворі одна проти одної у войовничих позах стояли жінки. Євдокію Пилипівну він упізнав одразу, а потім — і другу. То була Галина Яківна. З усього було видно, що розмова між жінками мала далеко не мирний характер.

Михайло заїхав у двір, зачинив ворота, вимкнув двигун і підійшов ближче.

— Михайле, — незважаючи на солідний вік, Євдокія Пилипівна не справляла враження Божого створіння, не здатного себе захистити. — Ти давав ключі цій дамі? Добре, що я у двір зайшла, а то б тут без тебе похазяйнували!

— У мене тут лишилися речі, — дивлячись собі під ноги, відповіла Галина Яківна. — Приїхала забрати, а тут…

— Чекайте. Звідки у вас ключі? Ви ж їх віддали.

— Ще були, я про них забула.

Михайло простягнув долоню;

— Ключі.

Галина Яківна повагалася, але віддала зв'язку, нанизану на металічне кільце.

— Які речі? Ви ж усе вивезли.

— Дрібнички різні на кухні. Потім — килим у вітальні.

Євдокія Пилипівна не витримала:

— Який килим? Тебе тут і близько не було, як Єфрему Івановичу його привезли з роботи — премію. Совісті в людей нема!

— Я вірою і правдою служила Єфрему Івановичу і маю право.

— Господиня тут була одна — Надя. Законна дружина. А ти хто? Причепилася, як реп'ях… Бач, з ключами, як злодійка, поки хазяїна нема, — чи ви ж таке бачили?

Ця сцена могла тривати як завгодно довго, і Михайло змушений був утрутитися.

— Ходімте, Галино Яківно, візьмете на кухні свої дрібнички. Або краще так: ось вам при свідкові гроші, тут на тисячу дрібничок вистачить. І не заходьте без дозволу, прошу, а якщо ще якась пара ключів є у вас у запасі, викиньте, моя вам порада.

Галина Яківна стояла з купюрами в руках, не знаючи, чи заховати чимшвидше гроші й податися з поля битви, не розпочинаючи воєнної операції, чи зіграти сцену враженої гідності, повернути долари, сказати таке і синочку, і колишній сусідці, щоб у них у носі закрутило.

Михайлові чомусь відразу стало ясно, який варіант обере Галина Яківна, але було цікаво, скільки часу в неї піде на роздуми і розрахунки.

Пані Галина зорієнтувалася швидко.

— Нехай буде по-вашому, — вимовила вона, ніби англійська королева, дозволяючи прем'єр-міністрові сплатити борги за купівлю нових коней на виїзд, і попрямувала до хвіртки.

— Зачекайте, шановна! — зупинив її Михайло. — Буду дуже вам вдячний, якщо це ваш останній візит.

Галина Яківна блиснула очима, але ефекту блискавки не досягла і зникла за парканом.

— Ти все-таки замки поміняй, — сказала, полегшено зітхнувши, Євдокія Пилипівна. — Не вірю, що це — останні, вона їх купу могла зробити.

— Поміняю, поміняю, — сміючись, відповів Михайло. — Ми тут багато що перемінимо, дайте тільки час…

Чи вичитала десь Банда, чи сама в такий спосіб розмірковувала над людською природою, але сказала колись: у будь-якому віці люди залишаються дітьми, тобто сутність їхня, найглибші — ну, хай буде — спонукальні мотиви не вищі й не серйозніші від дитячих емоцій; навіть вчинки, що завдають їм або іншим людям прикрощів, болю, — то дії дитини, котра зозла псує чи ламає іграшки. Навіть літня людина, що спізнала за життя всякого, лишається тією ж дитиною, тільки немічною і стражденною. Михайло спробував заперечити дружині: «А потвори в людській подобі, злочинці, вбивці — вони теж невинні дітки?» — «Авжеж, — спокійно відповіла Банда, — тільки погані діти, які душать кошенят або цуценят, щипають немовлят у колисці, крадуть гроші у батьків…» — «Отже, Гітлер, Розенберг і компанія — всього лише погані діти? І кавказький орел Коба-Джугашвілі побавився, заморивши голодом наших селян? Щось не те ти кажеш, Бандо». — «Не знаю. Я не думала так, як ти, Не виправдовую виродків. То аномалії. Я про звичайних людей, як я і ти».