— Ні к чорту працюють у приймальні, — підтримав чергового Тиміш. — Порядок має бути…

Товариство урочисто піднялося сходами, повернуло ліворуч, а Гриценко не вгавав:

— Перед вами, шановні гості з Півночі, палац, або, по-вашому, юрта, де живе нетлінний дух великого Ле-Мойсі…

Ну, не любив Тиміш цього письменника, і все.

Немає більше Гриценка. До Нью-Йорка подібна інформація докочувалася тільки в тому разі, коли покійник був чогось вартий у світі. Тиміш був з таких.

Він подарував Михайлові свою першу книжку, але дарчий нам не був усім Джмелям, батькові і матері, причім — спершу мамі, «lu псе одно не так читатимеш, а вони — по-справжньому».

Мати прочитала книжку перша, хоча не дуже любила цю роботу, батькових газет ніколи не займала і до радіо не дослухалася, хіба що якась пісня лягала їй на душу.

«Ти скажи своєму приятелю, щоб так серця не мучив, бо надовго не вистачить, розірветься. Я плакала, читаючи, так мені його жаль».

Переказати таке Тимошеві Михайло не наважився, сказав лише, що книжка матері сподобалася. «Справді, прочитала? — перепитав Гриценко. — Це мені найкраща дяка».

Михайло знав загодя, готував себе до того, що з першого кроку піде мінним полем спогадів. Йому майже вдалося переконати Ванду, що Не надто піддаватиметься магії споминів, одначе дружина Добре розуміла: йдеться про речі, надякими ніхто не владен, які неможливо контролювати. «Ти ж розумієш, скільки літ минуло… Не шукай там того, що було колись. Його давно немає. І людей багатьох нема, а ті, хто є — вони, мабуть, інші. Я знаю, хоч як би ти старався вдавати товстошкірого, все одно не вийде, але й не розчулюйся надто».

Він і не збирався розчулюватися. Просто зайшов сюди з надією якщо не зустріти когось із колишніх однокашників, то хоча б побачити, що і як малюють нині на Батьківщині.

У буфеті, хвалити Бога, було прохолодно — працював кондиціонер. Люду небагато, під стінкою віддалік троє у сорочках апаш навипуск біля пляшки горілки; ще двоє за окремими столиками пили воду і щось видзьобували з тарілок. На Михайла ніхто не звернув уваги, та й чого б то. Він узяв бутерброди — з шинкою та з ікрою, пляшку холодної води і сто п'ятдесят закарпатського коньяку, якому завжди віддавав перевагу з тих пір, як скуштував його колись у мукачівському підвалі: однокурсник Іштван Балла, мадяр, по кількох роках після закінчення інституту запросив у гості до себе. Михайло приїхав машиною і не сам — з Ларисою, тоді ще нареченою, об'їздили вони все Закарпаття, перепробували всі вина, смакували берегівськими гомбовцями, мукачівським гуляшем, ужгородською кавою і не могли намилуватися казковим краєм…

Михайло запив ковток коньяку водою і узявся до їжі. Хліб трохи підсох, а ікра та шинка були свіжі. У буфет тим часом привезли помідори й огірки, Михайло спитав, чи не можна замовити салат. Хазяйка показала рукою, що зробить, і Михайло не поспішав допивати коньяк.

Зайшов маленький лисий чоловік у затяганому білому полотняному піджачку і таких же штанях із здутими на колінах холошами; ні на кого не глянувши, замовив пляшку води і сів неподалік, через столик. Михайло боявся помилитися, через те не озвався до чоловіка відразу, проте від першої секунди, коли той зайшов, уже знав, хто це. Він придивився — точно, Георгій Подільський, Жора. Час чи то пожалів, чи не звертав уваги на нього: ну хіба лише трохи підсушив і так колись субтильне тіло, а обличчя не спотворив: ті ж пергаментні щоки і сумні чорні очі під непомітними бровами, а от шия стала надто тонкою, ще й пішли по ній чи то зморшки, чи брижі обвислої шкіри. Подібна біда зазвичай загрожує жінкам, їхній вік завжди виказує саме шия, і вони, знаючи про це, ховають її під високими комірами, шарфами, хустками. Під комірцем Жориної сорочки теж була вив'язана кольорова хустка, але навряд чи він у такий спосіб намагався приховати вік: наскільки пам'ятав Михайло, хустку Жора носив здавна, демонструючи в такий спосіб свою приналежність до світу мистецтва.

Подільський попорпався у досить великому портфелі на старожитніх застібках, що пасами обіймали його знизу, вийняв папери і, начепивши на носа окуляри, заглибився у читання.

Буфетниця принесла салат. Михайло попросив її зробити ще один і поставити його разом з чаркою коньяку і бутербродом на стіл Георгія. «Це ж Подільський, не помиляюся?» — стиха спитав він буфетницю. «Прізвища не пам'ятаю, знаю, що Жора, мистецтвознавець».

Отже, Михайло не помилився. Чекав, що вийде з його затії. Побачивши на столі їжу і чарку, Георгій звів очі на буфетницю: «Я нічого не замовляв! Ви ж знаєте, я не п'ю!»

Михайло згадав нарешті, як Подільського по батькові, і озвався: «Зі мною можна, Георгію Яновичу, як не погребуєте». Подільський повернувся на голос усім тілом і подивився на зухвальця беззахисними своїми очима, збільшеними скельцями окулярів.

«З ким маю честь? Хто ви?» — голос був той самий, тенор а чи навіть дискант, такі не викликають серйозного ставлення, а то й стають причиною певного роду підозр; в усякім разі до власників подібного голосу жінки ставляться із співчуттям — і то як наділені природною добротою до всього живого, а решта обходять десятою дорогою.

Буфетниця з цікавістю спостерігала за сценкою, що в ній взяла мимовільну участь. Повернули голови і троє біля стіни, але, не побачивши нічого, вартого уваги чи участі, повернулися до мирної розмови при пляшці.

— Не впізнаєте? — Михайло підвівся і підсів до Подільського, тримаючи в руці склянку. — А так, ближче?

— Джміль. Джміль! Яким вітром, Господи? Це ж скільки літ минуло! Я одразу вас упізнав, тільки знаєте, собі не повірив. Вас же тут дехто, даруйте, покійником уважав…

— Отакої!

— Знаєте, який тут шарварок зчинився. Коли ви… ну, словом, полишили наші палестини? Шабаш! Збори за зборами, таврували, хто тільки міг.

— А ви, Георгію Яновичу? Чи, може, як раніше, Жоро?

— Звичайно, Михайле. Щодо мене — то ви ж знаєте, я, по-перше, безпартійним був, є і буду, а по-друге, в таких виставах ніколи не брав участі — ні в ролях, ні у масовці. Ну, а вже потім пущено було, що ви наклали на себе руки.

— Ну, ясно: капіталістичний рай — погибель для радянської людини.

Михайло всміхнувся.

Давайте, Жоро, пом'янемо краще мого батька — на його похорон прилєтів.

Подільський повагався, але випив і став похапцем закусювати одразу було видно, що з чаркою у нього напружені стосунки, ще й, певно, дуже зголоднів чоловік. Покінчивши з салатом, Жора зиркнув на бутерброд, але не наважився їсти далі, аби остаточно не зганьбитися в очах давнього знайомого.

— Я, Михайле, вас пам'ятав і не вірив побрехенькам. Радів вашому успіху у Штатах. Це ж скільки років минуло?

— Краще не згадувати. Багато. Постарів — через те й не впізнали. А я вас — одразу.

Подільський не витримав, узяв дитячими пальцями бутерброда.

— Чарка на мене діє, як апетитні краплі. Ви вже вибачте. А то пісень співатиму.

Витерши серветкою губи і руки, Подільський тицьнув пальцем у папери, розкладені на столі:

— Ось бачите, я — у своєму репертуарі. Раніше з радянськими чинушами воював, а тепер — з новітніми.

— Що, нового генія відкрили?

— Не треба, Михайле, їй-богу, нетреба… Щирості народних митців заздрити треба, а не насміхатися.

— Чого це ви раптом? І не думав.

— Даруйте, сам помічаю, що став на людей гавкати, як покинутий пес на ретязі. Всі думають: дурний собака, а він проситься, щоб одв'язали, бо здохне.

— Що, так погано?

— Ні, ні, особисто в мене, як нині кажуть, без проблем.

— Ніколи не питав, Жоро, вибачте, ви сімейний? Ну, дружина, діти?

Подільський відповів не відразу. Видно було, що Михайло завдав своєю ведмежою цікавістю болю. Але Георгій переборов себе:

— Жінки — не для мене. Не будемо про це. Краще скажіть, ви давно повернулися?

— Кілька днів.

— Де були? Кого бачили? Повертатися не думаєте?

— Не думав про це. Поки що. Подихаю рідним повітрям, роздивлюсь, що й до чого. В новій Україні.