Михайло слухав, не припиняючи роботи, глухий батьків баритон, і втішно йому було, що тато нарешті хоч трохи відтанув душею, і прикро, що стільки літ мав рідну людину мало не за ворога, за руйнівника його сімейного раю.

Працював тоді Михайло жадібно. «Як перед смертю», — по-дурному жартував перед друзями, які вряди-годи навідували його, кликали на вернісажі, якісь зібрання спілчанські, а то й просто на приятельську пиятику. Натоді Михайло мав ім'я; його роботи, задерикуваті, свіжі на загальному тоді тлі «партійності і народності», мали резонанс, і коли керівництву спілки доводилося інколи приймати гостей із зарубіжжя, скептичних щодо соціалістичного мистецтва, їм демонстрували Джмеля і ще кількох живописців, монументалістів, графіків, — мовляв, у нас не оранжерея, де вирощуються стандартні червоні троянди, а широкий, вільний мистецький простір, де в горах квітнуть едельвейси, а в долинах — що завгодно, навіть будяки квітують — на любителя.

І коли до якоїсь із країн «соціалістичної співдружності» для підтримування «творчих контактів» треба було відрядити митця не конвеєрного крою, частенько дебатувалося прізвище Михайла, і те, що він не був членом партії, навіть було позитивом, особливо після подій у Чехословаччині — колір радянського прапора відтоді став означати не тільки для інтелігенції, а й для народів країн буферного соціалістичного поясу не схід сонця на вітряну погоду, а колір пожежі і крові.

Уперше за рубіж Михайло поїхав до «демократичної» Німеччини. Берлін не справив на нього того враження, на яке сподівався, — бруднувате темне місто, лише Карл Маркс-алеє, колишня Унтер ден Лінден, незвично освітлена вночі, вдиралася через вікна готельного номера ревом авт, ніби тут влаштовувалися швидкісні перегони.

Керівником групи був комсомольський працівник високого рангу, людина, на відміну від відомих Михайлові функціонерів, весела й товариська, з почуттям гумору, що не зраджувало його в будь-якій ситуації. Розмови на зустрічах, підігріті пивом і шнапсом, бували доволі гострі, особливо в студентському товаристві, де доходило аж до порівняння Гітлера й Сталіна як фігур однаково зловісних — і ніколи Леонід Шевченко (він завжди принципово ставив наголос на першому «є» у прізвищі і пояснював це зухвало: «Не уявляю собі Шевченка апаратником. Шевченко — нормально, а от Шевченко — протиприродно. Та й увесь наш рід — Шевченки, чого там…») не виходив переможеним з диспуту. Михайло, як і всі у групі, знав, що серед них хтось обов'язково несе таємну службу інформатора, й остерігався зайвих одкровень, а Леонідові, здавалося, було байдуже, жартував на грані, ніби не знав, що і він — під контролем, а може, сам випробовував на професійну придатність представників органів — і таке могло бути.

З Леонідом Михайло подружився, у Києві частенько були в гостях одне у одного, Джміль подарував йому кілька своїх робіт. Якось Михайло спитав: «Льоню, де ти береш енергію, ти ж мертвого піднімеш, тобі треба в реанімації працювати». Шевченко на повному серйозі (він умів так зіграти, що переконував у правдивості своїх слів будь-якого) відповів: «Так треба. Треба партії. Бо що таке комсомол? Зміна. Партія тільки подумає, що має в нас бути, а комсомол відповідає: «Воно вже є! «А якщо всерйоз — я й сам не знаю, звідки кураж береться. От приїхали до нас гості, німці з Федеративної. Говорити з ними — що проти вітру… Ну, думаю, панове Фріци й Ганси, запам'ятаєте ви Київ. Вони до Лаври — будь ласка, а потім я їх — до Будинку офіцерів у музей. Сопуть, але ходять, дивляться. Вони — про свободу слова, а я їм Тараса Григоровича з «Суботова» цитую й кажу: «У нас та свобода в крові, а не в газетці». Словом, говорили-балакали, я їх добрим обідом нагодував, і до обіду було від пуза, і з собою в автобус кожному по пляшці презентовано. Бачу: пора! Кажу, давайте співати, бо сумно отак містом їздити без пісні. Що ти думаєш — через годину вони «Катюшу» горлопанили. Ти уяви: нащадки кавалерів Залізного хреста за Східний фронт їдуть по Хрещатику і горлопанять «Катюшу»!»

Михайло засумнівався. Тоді Шевченко гукнув Марічку, дружину. «Пам'ятаєш німців, рік тому на твою голову привів додому?» — «Звичайно». — «Що вони співали?» — «Катюшу». Ти їм ще бюстик Леніна подарував і переконував, що це — незаконний син Карла Маркса».

Леонід заприятелював з Єфремом Івановичем. «Про що вони гомоніли тоді годинами? — подумав Михайло. — І чого я згадав Шевченка? Чи живий-здоровий? Що з ним — після всього, що сталося в Україні?».

Михайло торкнувся рукою стовбура яблуні — живої, рідної істоти — і пішов у дім. Тільки тепер він звернув увагу: в довгому коридорі на кожному клаптику стін, вільних від вікон чи дверей до кімнат, висіли його роботи у світлих, однакових рамках, зроблених не дуже давно.

У спальні на звичному місці висіли портрети батька й матері, і в їдальні не поміняв місця київський мотив: їхня вечорова вулиця, що стрімко падала вниз, і вгорі над нею відроджена його фантазією світла церковка, — ніби свічка, запалена Господом, аби люди бачили, куди ставлять ноги на грішній землі. Ці роботи, розвішані у коридорі, Михайло майже не пам'ятав. А от батько, виходить, зберігав ранні його сироти, студентські ескізи, що їх Михайло мав за ніщо. Він дивився на цей вернісаж, повільно переходячи від вікна до вікна, повертаючись до дверей, — тут освітлення було кращим. Особливо вразило геть не сентиментального лині Михайла, що серед робіт був ескіз голівки Лариси. Що думав батько, коли брав до рук цю річ? Чому не викинув геть, не спалив? Залишив, як докір самому собі? Всепрощенцем не був — чого варте лиш одне те зізнання в листі… Тоді — чому ж? Ніхто вже не відповість…

У Михайлову кімнату завітали перші сутінки — гора над хатою ховала сонце раніше. На Сирці, Нивках, Відрадному, Святошиному воно ще години з півтори, а то й дві добиралося до обрію, а тут прощалося до завтра значно раніше. До справжнього вечора було ще далеченько, але знак було подано.

Півдня Михайло збирався перечитати батьків лист і заповіт. Удруге читав він повільно, надаючи значення кожному слову, кожній фразі: сьогоднішні спогади ще володіли ним і мимоволі примушували ставитися до листа як до вмістилища якихось таємних знаків, розшифрувати котрі належало йому. Вперше читаючи, Михайло відчув щось подібне, і тепер шукав у загалом зрозумілому, прозорому, простецькому тексті отого шифру, який треба було б далі розгадувати. У заповіті значилося: «…все нерухоме й рухоме майно, всі меблі, посуд, начиння, цінності, всі збереження на ощадних рахунках». Трохи дивний цей перелік, достатньо, мабуть, було кількох перших слів, навіщо та дріб'язкова конкретизація: меблі, посуд? І що воно за «цінності»? Розумій, як хочеш.

У листі було місце, над яким Михайло задумався надовго. Батько писав: «Пам'ятаєш свою дитячу хованку, де мама тебе шукала найдовше? Вона й досі ховає таємницю, там і дід твій малим ховався, іятеж. Пошукай, як приїдеш, тайну роду джмелівського, знайди й забери, бо навряд чи твій син чи онук щось тут шукатимуть, не їхнє вже воно, не рідне, душі не зачепить, серця не торкне, і ні до чого їм».

Незвично було це читати — наче не тато писав, звичайний швець, а якийсь романтичний учитель-словесник, якому не пощастило на омріяній стежці красного письменства, і от у такий спосіб він дає вихід своїм нереалізованим здібностям. Щось не так. Батько завжди був конкретним — і на слові, і на ділі. Читати треба, полишаючи поза увагою лірику, хоч яким би щемом відлунювала вона у серці, та зачеплена батьком на краєчку літ тепла струна.

Де ж він ховався малим? Тих схованок було повно — і у дворі, і у стайні, і в кімнатах, хіба все згадаєш?

Знадвору почувся голос, кликано його. Певне, Євдокія Пилипівна. Михайло заховав листа й заповіт у шухляду, замкнув її і забрав ключик з собою.

Євдокія Пилипівна стояла біля ґанку, розганяючи рукою вечірню комашню.

— Чого не зайшли? Ледве почув.

— Я стукала, стукала, а потім вже й загукала. Думала, пішов кудись — але ж двері відчинено.