— Ти щирий хлопець був. Геть молодий.

Справді, Михайлові тоді не було й тридцяти, а матері — страшно й тепер подумати — за сорок. Перед смертю — дивна забаганка — просила чоловіка, аби поминки були по-сільському, з усіма перемінами, і щоб увесь куток зійшовся. І без того прийшли всі — матір любили. Приносили хто що міг, готували вдома каші горохові, пшоняні, гарбузові, якесь вариво з кукурудзи, яловичини і трохи свинини — варили, тушкували й смажили його тут, на кухні; керувала тим Євдокія Пилипівна, і Тетяна, тоді молода, яскраво вродлива, ще незаміжня, допомагала їй. Живий був тоді ще дід Шудра, фотограф; він здавався ожилим Мафусаїлом, було йому далеко за вісімдесят. Дід приніс у двір свій апарат, знімав поминки і фотографії зробив — Михайло йому допомагав у домашній лабораторії.

— Ти діда свого згадуєш, Онисима Христофоровича?

— Хіба ти його пам'ятаєш? — здивувалася Тетяна.

— Завжди добрим словом. Аби не він, Таню, навряд чи я у художники подався.

— Ну, а ми з мамою чи й вижили б — хтозна. Аби не він. І твій батько. Ти ж знаєш…

Михайло поглянув на Тетяну. Обличчя її посуворішало і стало мало не чужим. Ясна річ — згадала батька і ті нещастя, що їх він залишив сім'ї, рятуючи свою дорогоцінну шкуру.

— Ти де працюєш? — спитав Михайло, аби перемінити тему, що, як видно, і досі була Тетяні надто болюча.

— Читала в університеті, а тепер — у комерційному вузі, пристойному. І там немає вікового цензу. Бо ректор університетський затявся: чи ти професор, чи доцент, доктор наук чи кандидат, а як підійшов пенсійний вік — звільняй місце молодшим.

— А йому самому скільки?

— Отож-бо.

— Такого, по-моєму, ніде не заведено. Навпаки. Чи я помиляюся?

— Ні, Михайле, в сусідів наших європейських такого немає.

— Що ти викладаєш?

— Філологію. Здивований?

— Якби теоретичну фізику — то я з лавки впав би. Хоча й філологія — не мед. Якщо українська.

— Чого ж? — сказала Тетяна. — Я всерйоз узялася. Без огляду на кон'юнктуру. Скільки твої колеги понамалювали Леніна з колодою, Сталіна на трибуні, Хрущова на кукурудзяному лану, Брежнєва на «Малій Землі»?

Тепер усміхнувся Михайло.

— Я — не малював. А от гасла писав. «Народ і партія єдині». Панно малював по клітинах — «Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці». Гроші заробляв. Молодий був. Ати знаєш, коли я звідси вибрався і ще Європою тинявся, наш соціалістичний реалізм у моду входив. Купували бюстики Леніна, спортсменок з веслом, плакати з радісними пиками щасливих металургів, шахтарів і колгоспників. Живопис, ідеологічно наснажений, добрих грошей коштував. Митниця не заважала. По-моєму, рідна комуністична думала, що несе в розтлінну Європу світло своїх ідей. А Європа реготала до веселого проносу.

— Як-як? — Тетяна мало не розреготалася.

— Вибач, не час і не місце…

Поминальники на куренівському кутку, як загалом будь-де в Україні, не збиралися розходитися, як годилося б за звичаєм, бо коли ще буде нагода отак зібратися разом, посидіти за столом та ще й при чарці?

Уже добряче смеркло, і Галина Яківна ввімкнула світло над столами, навколо лампочок закружляла настирлива комашня; жінки почали виводити з-за столу надміру підпилих чоловіків, бо дехто з них намагався заспівати, забувши, з якої нагоди прийшов у цей двір.

На всю цю слов'янську демократичну учту дивився з фотографії, обперезаної у кутку жалобною стрічкою, Єфрем Іванович Джміль, на фото зрідка поглядав його син Михайло Єфремович, прощаючись з тими, хто підходив, аби сказати якесь своє утішне слово або потиснути руку. До Галини Яківни теж підходили не знайомі Михайлові, а часом і Євдокії Пилипівні жінки, про щось перемовлялися і йшли, часом кивнувши головою до Михайла, а коли й так, не прощаючись.

— Тобі, Михайле, з Галиною Яківною доведеться говорити. Не здумай її тут лишати. Даси палець — руку відкусить.

— Мамо, не треба, — Тетяна взяла зі столу яблуко, хотіла надкусити, а потім поклала на місце. — Михайло сам розбереться, що й до чого.

— Авжеж, вона тобі голову поморочить, — невдоволено буркнула Євдокія Пилипівна і пішла на дальній куток стола.

Підійшли Василь і Степан, довгенько тисли руку Михайлові, плескали по плечах.

— Що треба — ти кажи. Ну, по господарству. Може, дах, чи огорожа, чи ворота. Це ж ми паркан ставили, коли Єфрем Іванович ще живий був.

— Добра робота, хлопці, — похвалив Михайло. — Роздивлюся тут, ще зустрінемось.

— Ти як, назовсім чи знову за бугор? — Степан ніколи не був дипломатом.

— Побачимо, — усміхнувся Михайло. — Тепер Україна наша.

— Ще не вмерла, — саркастично мовив Василь. — Як свої ж не додушать, то виживе.

— Чого це ти?

Михайло згадав давню манеру Василя усе піддавати критиці. Полетіли космонавти — небо дірявлять, толку з того людям жодного. Хрущов комунізм пообіцяв — другого пришестя тисячі років ждуть, а чи дочекаються? Комуністична партія — розум, честь і совість епохи, а ми, безпартійні, виходить, безсовісні й дурні?

— А того, що в отій колоді нагорі всі карти краплені. Перевертні — що один президент, що другий. їхні вишиванки на червоній підкладці. Зброю — здали, Севастополь — віддали. І шиї на північ як повернуло свого часу, так і досі ходять «налєво рав-няйсь!».

Михайло бачив, як усміхається самими очима Тетяна.

— Ви, хлопці, Михайла з пантелику не збивайте. Він додому приїхав, а не на сесію парламенту. Ще встигнете погомоніти.

— Твоя правда, Тетяночко, красунечко наша. — Степан торкнув Василя: — Ходімо, політикане, ми тебе у Верховну Раду висунемо, будеш там патякати. Бувай, Михайле, не сумуй, усі там будемо. Тримайся.

Вони пішли. Михайло дивився услід колишнім своїм друзям.

— Летить час…

— Тільки зараз помітив? Цікаве спостереження. І оригінальне.

— Стареча схильність до банальних слів.

— Чого ж банальних — так воно і є. Теж мені патріарх.

— Ходімо посидимо на батьковій лаві. Чи ти вже додому збираєшся?

— Посидимо. Про себе розкажеш?

Батько любив цю лаву в глибині двору за кущами бузку. Дивна річ — чомусь Михайло згадав про це: батька ніколи не діймали ні мошка, ні комарі. Сядеш біля нього на хвильку — і мерщій тікати, бо попечуть і шию, і руки, і ноги, а він сміється: «Не люблять вони шкіряного духу, а ви солодкі (то Михась і мати), їм до вподоби».

Над головами дзуміли комарі, і Михайло видобув з кишені пачку німецьких сигарет — ще там лишалося кілька.

— Ти не проти?

— Ні, звикла. Всі мої чоловіки були курці.

— Чоловіки? Багато?

— Троє, Михайле, троє було. Єфрем Іванович казав, що й ти там самотою не витримав.

— Так.

— І діти є?

— Син.

— Бачиш, син. Справжній Джміль. Самі сини.

— Ти краще про себе, Таню. Я ж нічого не знаю. Не забула, як квіти на поріг щоранку клав?

— Малий ти був до дівки дорослої залицятися, — засміялася Тетяна. — Звичайно, пам'ятаю.

— Ти як була красуня, так і досі не зів'яла. У мене жінка вродлива, і молодша значно, а посади вас поряд — ніхто не вгадає, котра старша.

— Михайле, кинь ти, їй-богу, примітивні компліменти. Сама знаю — стара баба за фасадом.

— Фасад — на тисячу доларів.

— І ти нівроку, як на те. Чесно кажучи, думала, що тебе оті мандри перемелють і зістарять завчасу, а ти у батька вдався — він у дев'яносто ще дрова рубав.

На темне глибоке небо викотився повний місяць, зірки при ньому поблідли, та й міські вогні не давали їм сяяти на повну силу, як це завжди буває у серпні. Біля столу ще поралися жінки — було що прибирати; тепер, коли поминальники розійшлися, ритуал відправлено, вони не стишували голосів, проте Михайло й Тетяна до їхніх перемов не дослухалися.

Тетяні батько мало не перекреслив усе життя. їй було років шість, коли Григорій Онисимович, партійний діяч міського калібру, раптом яку воду впав. Приходили якісь люди, довго розпитували про щось матір, кілька разів забирали її з собою, і дід, шанований усіма директор заводу, не спав ночами разом із своєю дружиною, бабою Марією, бо тоді і над ним, двічі орденоносцем, зібралися лихі хмари.