Весь наш відділ недоїдав, недосипав і навіть недоперекурював. Фотографії з архіву Едіка, звичайно ж, не на повний зріст, а самі обличчя, були роздані всім, хто був під рукою, і народ ганяв по колу: завод — гуртожиток — колишні працівники — редакція — відділ кадрів — паспортний стіл — знову завод. Проте, крім тієї нещасної з подільської забігайлівки, достеменно опізнали лише кількох — ще з першої хвилі, коли покійник бавився з гуртожитськими. Підозрювані давно вже позвільнялися з заводу, декілька вийшли заміж і змінили прізвища. Кожна розмова з оперативниками починалася словами: «я його не знаю», а закінчувалася сльозами і прокльонами. І що було кепсько не стільки для них, скільки для нас, так це те, що у жодної — жодної! — не було алібі. Тобто, не могли вони достеменно пригадати, де були і що робили у часовий проміжок, визначений експертами, як момент смерті фотографа-ловеласа. Чи впала на когось із них серйозна підозра? Якщо відверто, то ні, бо навіть досвідчений оперативник не зможе вам отак одразу пригадати, де він був, скажімо, між першою і четвертою годинами ночі два тижні тому. Більшу підозру викликала б саме негайна відповідь когось із допитуваних.

От тоді я запросив до себе мамуню. Поскаржився на складності слідства, на те, що не вистачає людей, часу і звичайного розуміння з боку свідків до важкої і невдячної роботи радянського міліціонера.

— От ви розумієте, шановна, втрапили ми в замкнене коло. Коли я кажу «ми», то маю на увазі і вас, і вашого синочка. З одного боку — все вказує на те, що він діяв під чужим впливом, а з іншого — ніхто зі свідків навіть не натякнув нам на, образно кажучи, джерело цього впливу. Я, звичайно, здогадуюся. Син у вас красивий, молодий, але дуже вже романтично налаштований. І довірливий. От якась особа цим і скористалася. Але ж не подумала, що він за її гріхи віддуватися муситиме… Чи, може, саме й подумала! Ви подивіться, що виходить: послала хлопчика, можна сказати, на плаху — і совість її не мучить! Бо інакше сама би прийшла і зізналася.

— Боже! Чи ж для того я його породила…

— …щоб його якась зміюка занапастила! — підхопив я. — Хіба вперше любов людей губить?

— Так у нього ж наче нікого й нема! Він же ще зовсім дитина!

— Повірте моєму життєвому досвіду, в цих питаннях маму інформують в останню чергу.

На щастя, мама в той момент витирала сльози і взагалі була в такому стані, що навіть не поцікавилася, а який у мене має бути життєвий досвід «у цьому питанні». Натомість простогнала:

— То що ви порадите?

— А що вам материнське серце підказує?

— Може, він мені скаже те, чого не каже вам? Якби я могла з ним поговорити…

— Процесуальний кодекс забороняє побачення до закінчення слідства. Це коли йдеться про справжніх злочинців. А ваш син, як ми вже домовилися, став жертвою чужої підступності. Тому не будьмо бездушними бюрократами, закриємо очі на формальності. Я розпоряджуся провести вас до нього і залишити наодинці.

Сказати, що громадянка зраділа, — нічого не сказати. На той момент вона була готова на мене молитися.

Мушу сказати, що Старий погодився на цей експеримент виключно завдяки технічній новації нашої Управи — телекамерам у капезе. Щоправда, і то не одразу:

— Ти б іще йому діда з бабою з села привіз. І козу з козенятами — для відповідного ліричного настрою. Експериментатор… А хоча — де наше не пропадало! А раптом пощастить?

Не пощастило! На маленькому моніторі ми бачили, як вони там ніжно обіймалися, як мама плакала, а синок мовчав і кивав головою. І лише після того, як вона стала заламувати руки і сповзати на коліна, струсонув головою і кинув одне коротке слово. І знову замовк. Але і мама раптом підвелася, випросталася, поцілувала дитинку в маківку і рішуче закалатала у двері.

Я ще не встиг розтулити рота, як одержав:

— Не знаю, що ви від мене хотіли! Але я не збираюся грати ту принизливу роль, яку ви мені нав'язали! До речі, коли до мого сина допустять адвоката?

— Після закінчення слідства.

Вона навіть не попрощалася.

На моє здивування, Старий відреагував спокійно:

— Запам'ятай, Сирота, є ситуації, коли слово «ні» говорить набагато більше, аніж слово «так». І оце саме той випадок. Вона вважає, що нічого нам не сказала? Ха! Та вона сказала ВСЕ!

— Тобто?

— Що він їй когось-таки назвав, ти сам бачив. Шкода, світло в камері кепське, а я по губах читати так і не навчився. Можна було, звичайно, оту перекладачку, що у нас свідком проходила, запросити, але, як-то кажуть: «хорошая мьісля приходит опосля». Втім, обійдемося. Вирахуємо. От просто зараз. Дивися: наш благородний юнак жертвує собою заради когось. Він красивий, але не дурний, розуміє, що світить йому не стаття за аферизм, а дещо страшніше: співучасть у злочині. Знає, але мовчить. Прикриває. Кого? Ясно, що не випадкову знайому, котра колись покрутила голою дупою перед фотоапаратом. Як мінімум це та, кого він кохає. Тепер мама. Спочатку вона була готова визнати, що її сину задурила голову якась гадюка, а тут раптом — викапана тобі Марія Олександрівна Ульянова після побачення з сином Олександром перед стратою. Ідіть ви, мовляв, куди хочете, а я піду іншим шляхом.

— Це не мама Леніна сказала, а він сам…

— Сирота, не збивай. Баришням будеш свою ерудицію демонструвати. Отже, заради кого вона сином жертвує? Заради ідеї? Дзуськи. Заради іншої близької, я б сказав — рідної людини, якій загрожує справжнє покарання. Співстав позиції сина і мами, додай, що всі жертви фотографа були молоді і красиві жінки та дівчата, — і що одержиш?

— Ну, напевне ж не тата.

— Молодець. Ти його сестру до нашої галереї приміряв?

— Ще не встиг. Ми навіть конячку з русалкою не ідентифікували.

— Тоді зроби це негайно. Тільки благаю — без шуму і гамору, який ти так любиш.

З об'єктивок, які зібрали районні оперативники, я дізнався, що молодшій сестрі нашого лицаря двадцять років, що вчиться вона у Київському медінституті і збирається спеціалізуватися (увага!) саме на хірургії. Цікаво, які у неї оцінки з анатомії?

На щастя, побоювання Старого щодо номенклатурно-статевих зв'язків не виправдались. Тато з мамою наших підозрюваних були достатньо заможні, аби забезпечити дітям радість життя, але недостатньо впливові, щоби зіпсувати цю саму радість життя нехорошим дядям із міліції. Вже легше!

З'ясувалося, що в Едіковій галереї немає нікого і близько схожого на юну медичку. Одержіть, капітан Сирота, чи як вас там — товариш Сізіф? — і розпишіться. З вас десять копійок за доплату.

Коли я доповів Старому про свою чергову халепу, він одразу попередив:

— Я тебе розумію. Сам таким був і сам у таке встрявав, що вже все «ось-ось-ось!», крути дірочку під орден, а тобі замість ордена — відро з помиями на голову. Але я тебе прошу, Сирота, жодного волюнтаризму. Досить із нас Микити Сергійовича.

— До чого тут Хрущов, не розумію.

— А до того, що я вже бачу, чого ти збираєшся мене просити. На лобі написано. Не дасть нам прокурор ордер на обшук твоєї медички. Вистачить того, що він на наші зловживання з її братиком очі закриває.

— Які зловживання, про що ви, товаришу підполковник?

— А такі, що ми людину загалом даремно за ґратами тримаємо.

— Так він же співучасник!

— А ти довів? Є на фотографіях хтось, заради кого так ризикують?

— Сестри нема.

— От бачиш, а решта? Решту ти приміряв?

— Хлопці працюють, товаришу підполковник. Круг звужується.

— Ти мені тут круги не звужуй. Навчився у своєму Університеті. Я хочу почути відповідь: у тебе є щось проти цього недійшлого афериста?

— Ну, в принципі, крім самого факту зловживання…

— І куди ми цей факт притулимо? Хто від нього потерпів? Редакція? Так вони йому ще пляшку поставлять за те, що Едіків мотлох вивіз, місце звільнив.

— Ну, все ж таки, незаконне заволодіння чужими матеріальними цінностями, п'ятдесят коробок з негативами.

— Сирота, якби він поцупив коробки з чистими, невідзнятими плівками, ото б були цінності. Навіть найдосвідченіший адвокат не заперечував би, а почав шукати пом'якшуючі обставини. А так — я не знаю. Передзвони, проконсультуйся. Але у мене таке враження, що цей товар на заводі давно списали як використаний за призначенням. Тож думай. Бо якщо не придумаєш, доведеться архіваріуса випускати.