— Як, зовсім?

— Ну, не зовсім, а під опіку трудового колективу. Мені, до речі, його начальник уже дзвонив. Дуже чемна людина, одразу видно — академік.

— А як же ми?

— Сирота, не знаю, кого ти маєш на увазі, кажучи «ми», але ми з Генералом, здається, скоро подамо рапорти про переведення у собачий розплідник. Песики хоч і безсловесні, зате нервів не псують, як деякі капітани. А якщо хочеш професійну пораду, то розпрацьовуй сестричку і братика, як належить. Особливо її. Десь вона та мусить схибити. Це ж не Сонька Золота Ручка.

Щиросердно зізнаюся, що Старий мав рацію на сто відсотків. Я хоч і пропрацював у розшуку не один рік, але так і не звик до рутинної роботи, коли працює не тільки голова, а й ноги і язик. Я був більше схильний не спати цілу ніч, похлинаючись гарячою кавою і вибудовуючи на папері схеми версій, аніж, наприклад, обходити будинок від квартири до квартири і скрізь ставити одне і те саме запитання: «Чи ви не чули чогось підозрілого між першою та другою годинами ночі?». Комісару Мегре добре, у нього була ціла зграя інспекторів, які робили для шефа всю чорнову роботу і приносили йому на стіл у дзьобиках усю потрібну інформацію. А у мене є тільки дільничні, які мають талант на генному рівні зникати саме тоді, коли вони вкрай необхідні. І їхні рапорти можна сміливо посилати на шістнадцяту сторінку «Літературки». Або в «Перець», у рубрику «Страшне перо не в гусака».

На моє щастя, в усіх вузах саме закінчувався навчальний рік і розпочиналися екзамени та практики. І нам до Управи надіслали старшокурсників із вищої школи міліції, тієї, що на Солом'янці. Якраз по темі, бо їм належало опрацювати оперативні методи слідства. Як правило, я намагався якомога швидше скараскатися цих геніїв. А тут — зрадів, як рідним. Знайшов серед них високого красеня, який виявився не тільки розумним, а й тямив у основах медицини, бо в армії служив фельдшером у госпіталі. Його навіть умовляли поступати до військово-медичної академії, давали найкращі рекомендації, але хлопець врешті-решт обрав нашу невдячну професію. Я одразу відчув у ньому рідну душу, і без особливих преамбул запустив у роботу. Практикант мав вештатися у білому халаті коридорами медінституту, удаючи з себе вечірника, який приїхав на сесію, наче випадково познайомитися з сестричкою архіваріуса-афериста і встановити максимально близькі дружні, підкреслюю, виключно дружні стосунки. Бо, як грубувато, але точно жартували у нас в Управі, якщо секс заважає роботі, доводиться кидати роботу. А втрачати такий цінний кадр, як мій практикант, ми не маємо права.

Цінний кадр подзвонив через годину з телефону-автомату і сказав лише одне слово: вже! Після чого поклав трубку, що дозволило мені зробити теж цінний, я би сказав, навіть безцінний висновок: щастить не тільки дурням. Часом і міліціонерам.

Мій улюблений університетський викладач доцент Прожогін колись поставив мені діагноз:

— Сирота, ви надзвичайно талановита людина, і я би з задоволенням узяв вас до себе в аспірантуру. Тим більше, що такі несуттєві для науки проблеми, як партійність і прописка, саме вам не заважають. Але у вас, мій юний колего, є один недолік, який не дозволить збагатити не лише вітчизняну, а й світову науку. Ви стовідсотковий ледарюга! І ваш талант теж від лінощів, бо ви тягнете все до останнього моменту, потім мобілізовуєтеся, вивчаєте за ніч тибетський діалект китайської мови, вранці складаєте його на «відмінно» і одразу забуваєте. Вам щастить, Сирота, вам дуже щастить. Але боюсь, колись у вашої карети в найнесподіваніший момент злетить колесо. Бо ви, як завжди, відкладете на потім техогляд, а потім не буде часу… Шкода.

У глибині душі я був згоден зі старим Прожогіним. Заперечив йому лише в одному: після смерті засновників марксистсько-ленінської філософії намагатися зробити в неї ще якийсь внесок не тільки неможливо, а й навіть небезпечно. Тож краще я збагачуватиму криміналістичну науку. І то не нудними теоретичними розробками, а, як там сказав котрийсь із героїв класики: наука нудна, зате вічне дерево життя. Так ото ж…

На ранок концепція моєї подальшої поведінки у цій препаскудній справі була готова. За звичкою, я розпочав від кінця. Подзвонив редактору заводської газетки і запропонував забрати свої негативи:

— Усе, що нам треба, ми знайшли, відібрали, склали протоколи, а решту нам і даром не треба.

Відповідь редактора була унікальна:

— Капітане, ми тут домовилися з директором, аби нас вписали у список премії за якесь впровадження. Так от, ми ці гроші не проп'ємо, а всі до копієчки віддамо вам, щоби ви той мотлох десь вивезли і спалили.

— А як же фотолітопис трудових звершень рідного колективу?

— А ну його, той літопис, у ті місця, які полюбляв покійний Едік. Ми всі негативи двадцять разів списали і пересписали. Мені оті коробки вже в печінках сидять. Я йому щороку на кожному суботнику казав: викинь негайно! А він мені: я ще не систематизував. Ми ж не знали тоді, що він там насправді ховав, у цих коробках.

— Ну, добре, зглянемося над вами, бідолашними. Утилізуємо ваш мотлох. До речі, ви там просили повідомити, коли можна буде нового фотографа наймати. Можете ще трохи потерпіти?

— Мусимо. І без вашого прохання. Коли я директору доповів щодо Едікової колекції, то він у мене знаєте, що запитав?

— Куди дивився колектив?

— Не вгадали. Чи були фотографії у газеті «Правда» за часів товариша Леніна?

— Наскільки я пам'ятаю, ні.

— От і я так відповів. А він: якщо сам Володимир Ілліч обходився, то ви тим більше переб'єтеся.

Редактор не лише розвеселив мене, а й порадував. Бо саме ця інформація дозволила мені брати бика за роги. Ну, не бика, щоправда, а дурного барана, але все одно за роги. Я зайшов до камери, де наш молодий романтик насолоджувався тишею, самотністю і передачами від мами. Натягнув на обличчя маску офіційної придуркуватості і врізав:

— Оскільки ваш трудовий колектив, а також громадські організації звернулися до нас з поданням, то ми порадились і вирішили замінити вам кримінальну відповідальність на заходи громадського впливу. Закон це передбачає.

— Я не розумію, про що йдеться. Можна пояснити?

— Можна. Збирайте манатки і готуйтеся «нах хауз», себто, до тата-мами — та інших близьких родичів.

— А як же слідство?

— А до чого тут ви? Я ж вам пояснював ще першого дня, що йдеться про зловживання вами службовим становищем. Оскільки жодних матеріальних втрат ви нікому не завдали, то, відповідно, судити вас нема за що. Пожитку з вашої афери теж ніякого не одержали, самі неприємності.

— Так я ж хотів негативи викрасти? У великій кількості.

— Вони вже давно списані. Навпаки, редакція вдячна вам за те, що ви нарешті прибрали мотлох з фотолабораторії, бо у них якось руки не доходили.

— Так це що, ви мене відпустите?

— Скажімо так: на підписку про невиїзд. Але не надовго. Доки не знайдемо того, хто фотографа вбив. Або доки той вбивця вас не порішить як небажаного свідка. Але то вже ваш клопіт. Все, що від нас залежало, ми зробили.

— Хіба ви не зобов'язані свідків захищати?

— Ну, коли вас уб'ють, ми заведемо кримінальну справу. А доти — вибачайте. І сподіваюсь, свідки по вашій справі будуть трошки відвертішими, ніж ви.

— Не маєте права кидати мене напризволяще! Я не згоден!

— Як говорив один герой однієї популярної книги? — «Згода є продукт неспротиву сторін». Ми до вас з усією душею. А ви? Рогом уперлись, як той… вибачайте.

— Я буду скаржитися.

— Будь ласка. Але виключно на те, що ми вас перетримали у капезе. І, прошу звернути увагу, на прохання вашої мами. А згідно з процесуальним кодексом, ми вас мали через сорок вісім годин до Лук'янівського СІЗО відправити, до загальної камери. Але ваша мамуня бідкалася, що там протяги і хулігани, які зіпсують її безневинну чисту дитинку. А від себе додам: є лише одна причина, через яку люди бояться виходити на свободу… це коли там їх чекає набагато страшніше, аніж життя за ґратами. Чорт із вами — доба вам на роздуми, а там або вимітайтеся, або… самі розумієте.