Господиня пояснювала:

— Справжнє Дулєво часів цариці Єлизавети. Жодної тріщинки. Це просто чудо. Перед евакуацією мій покійний чоловік замурував сервіз на антресолях і заклеїв шпалерами. На щастя, ніхто не помітив, а в сорок четвертому, коли ми повернулися, квартиру нам віддали без проблем.

Вдова ще раз повторила стосовно «справжнього Дулєва», продемонструвала фабричні знаки на денцях чашок і тарілок. Впливова дама уважно переглянула всі предмети, делікатно постукала, прислухаючись на звук, чи й справді немає тріщинки і, здається, залишилася задоволеною. Отут я повернувся і подав голос:

— Перепрошую, але дулєвську порцеляну почали підробляти ще за часів Ломоносова. Як, до речі, і мейсенську. А мейсенські майстри, у свою чергу, підробляли китайську продукцію. Тож товарний знак — то ще не показник.

— Нам його через антикварний як справжній продавали, — розгубилася господиня.

— А я точнісінько такий в Ермітажі бачила, з таким самим розписом. Невже і там підробка? — нарешті подала голос дама.

— В Ермітажі я в основному просиджую в залах імпресіоністів, але як професіонал припускаю, що і в Зимовому палаці у вітринах стоїть вдала імітація, а справжнє Дулєво зберігається у закритих фондах. Аби не спокушати… Тож розписи — теж не гарантія.

— А що ж? — мало не дуетом запитали обидві жінки.

— Єдине, чого не змогли досягти фальсифікатори — справжнє Дулєво прозоре на світло. А підробка — ні.

Впливова дама уважно подивилася на мене, потім ще раз переглянула всі предмети сервізу, цього разу на світло. З професорської вдови вже капало, але вона мовчала.

— Все гаразд, порцеляна справжня, я її забираю.

Господиня воскресла і збуджено замахала руками:

— Боже, він у нас стільки років, а ми й не знали! Думали, якщо через антикварний, то це гарантія…

Я кашлянув:

— Вибачте, вип'ю води.

Вийшов на кухню і повернувся, коли відшарудів папір для упаковки і асигнації Держбанку СРСР. Узяв до рук великий пакет і вийшов у двір. Водій прийняв із моїх рук запаковану порцеляну і поклав на заднє сидіння. Дама примостилася поряд.

їхали мовчки. Тільки на Печерську вона кинула водію:

— їдь у гараж. Молодий чоловік мені допоможе.

До під'їзду вона увійшла першою, притримала двері, конторський у формі кинувся допомагати, але ледь не врізався в мене. Дама знизала плечима, зітхнула, але нічого не сказала. Ми залишили конторського червоніти за дверима і піднялися ліфтом до квартири. Господиня показала, куди покласти сервіз і одразу запитала:

— Каву будете?

— Спасибі, з задоволенням. Якщо ви не проти — дозвольте, я зварю, а ви відпочивайте.

— Все потрібне — на кухні, в шафці якраз над плитою.

На кухні справді було все, що потрібно. Я би з задоволенням зіграв би тут весілля і провів медовий місяць. Вистачило б і місця, і припасів. Цейлонський чай у його рідній упаковці підказав мені ідею зробити «Даміану». До того ж, розчинна кава у скляній банці була теж не з Одеси чи Львова.

Сервіз для кави був не дулєвський, але теж нічогенький. А от таця — справжній Палех, без підробки.

Дама спочатку відзначила оригінальність аромату, потім, коли скуштувала — своєрідність смаку. Я пояснив, що це «Даміана» і що саме такий рецепт добре знімає втому і не тисне на судини.

— Ви дуже доречно нагадали про судини, молодий чоловіче. За вашою спиною в барі коньяк. Візьміть «Камю», якщо у вас немає на нього алергії. І не кажіть, що ви на службі, — я вас до кінця дня забрала… посуд для коньяку — трошки вище.

Довелося демонструвати ще й своє вміння відрізняти коньячні бокали від лікерних. Я скуштував «Камю» з таким виразом, наче роблю це щоранку після чистки зубів та гоління. Проте, про всяк випадок не дозволив собі розслабитися і був правий, бо раптом почув:

— А ви, молодий чоловіче, справді в міліції служите? Чи може, вас по дорозі Федорчук підмінив?

— Взагалі у нас у карному розшуку водиться занюхувати «Камю» обшлагом мундира. Але я справді служу в міліції.

— Мій охоронець — ідіот, щоб ви знали. Цієї зими мені треба було терміново в ЦК на Орджонікідзе. Вирішила пройтися пішки. І що? Навпроти банку посковзнулася. Ви думаєте, цей бовдур встиг мене підхопити? Ні, стояв і дивився, як я гепнулася, мов базарна перекупка. Ідіть працювати до мене, не пошкодуєте. Генерала я умовлю.

— Спасибі. У мене дуже брудна робота, я цього не приховую. Сьогодні, завдяки вам, я чудово відпочив. Але знаєте, з певного віку не варто міняти спеціальність. Я цей поріг уже переступив.

— Молодець. По-державному міркуєте. Не те, що цей ідіот Микита Сергійович, котрий хотів нас, номенклатуру, міняти, як циган коней. Дякую за відвертість. А генералу вашому від мене великий привіт. Дуже милий мужчина, дуже. І обов'язковий.

«Милий і обов'язковий мужчина» чекав на мене, як старшокласник танців із вимкненим світлом. Ледь я заїкнувся про каву з коньяком, як він посадив мене у крісло і примусив двічі переповісти все у найподрібніших деталях. Зачувши характеристику, що дала йому номенклатурна дама, він аж помолодшав і засяяв, як бляха дембельського ременя.

— А ще що вона казала?

Я промовчав щодо пропозиції перейти на службу до дами, зате вирішив відігратися по повній програмі за старі гріхи мого начальника. Річ у тім, що у справі «Музиканта» чимало паскудства принесла мені дружина нашого Генерала зі своєю улюбленицею: розбещеною пекінесихою. (Розповідь про справу «Музиканта» ви зможете прочитати в одному з наступних томів. — авт.). Я подумки перехрестився і ляпнув:

— А ще вона казала, що ви, товаришу генерал, мужчина із себе показний, підтягнутий, приємно глянути. І собака у вас по рангу: великий, сильний, справжній вівчар. А дружина, каже, ваша, ніби й не дурна жінка, а такого недомірка на мотузці тягає, наче у чоловіка зарплата маленька.

Генерал купився миттю.

— Та я це сученя сьогодні ж утоплю в дачному сортирі! Скільки разів їй казав: заведи собі нормального собаку. А вона: «Моя Сюзечка, моя Сюзечка…» Тьху! І потім, ці її знайомі, які пекінесів тримають — там же жодної солідної людини, самі бухгалтери.

Не знаю, чи й справді Генерал втопив «Сюзечку», але через тиждень його дружина з'явилася на собачому п'ятачку з рідкісною псярою — афганським хортом на ім'я Анжела. На мою превелику радість, з пекінесячою мафією було покінчено.

Отака передмова. До подальшої справи вона не має жодного стосунку. Просто я так занудно все це переповідав, аби ти зрозумів, що і у житті старшого інспектора Київського карного розшуку бувають світлі моменти. Іноді. Але бувають.

А тепер повернемося туди, де «Даміаною» і не пахне. Маю на увазі вже згаданий мною об'єкт громадського користування у самому кутку Лук'янівського базару.

В нагороду за відмінне виконання делікатного завдання і зміцнення авторитету начальства в очах високої номенклатури Генерал підкинув мені виключно блатну справу. Вона мене і наш розшук ні до чого не зобов'язувала, зате дозволяла на якийсь час відкрутитися від повсякденної марудності. Того ж дня, коли я забезпечував перевезення антикварної порцеляни, до Генерала подзвонив директор відомого київського підприємства з проханням допомогти розшукати фотографа заводської багатотиражки. Суть була навіть не в самому майстрі об'єктиву, бо зникав він не вперше і неодмінно за якийсь час виринав. Просто цього разу він десь здимів, не встигнувши віддрукувати фотографії весілля директорової доньки. Аби не ця обставина, ніхто б фотографа і не шукав. Інструктаж, який я одержав із цього приводу, був максимально відвертим:

— Знайдеш у майстерні або вдома у цього мордоляпа негативи з весілля і віддаси безпосередньо директору. Стосовно пошуків особливо не напружуйся, бо заяву про його зникнення вони якщо й подадуть, то не раніше, ніж за тиждень — другий. Одне слово — відпочинь. «Патрет» зниклого директор на всяк випадок уже передав, може, зустрінеш його випадково десь у кав'ярні — передаси від начальства палкий привіт. Тож бігти не треба, йди спокійненько.