Коли Старий повернувся з підмогою, я вже відклав усі негативи з розшифрованого мною списку. Але відчував, що на цьому справа не закінчиться. Хоча б тому, що експонати колекції були зібрані за неповні два роки. А почав свою діяльність непогамовний Едік набагато раніше. Напевне, так і було, — зберіг лише найдорожчі серцю екземпляри.

Я пояснив Старому ситуацію, проінструктував колег і побіг до нашої фотолабораторії. Через кілька годин, коли перші півсотні знімків були віддруковані і відглянцьовані, ми зі Старим дозволили собі маленький жартик на адресу Генерала. Обвішали ними всю дошку в кімнаті для політзанять і запросили нашого начальника без попередження.

Йому спочатку заціпило, а потім прорвало:

— Ні, я розумію, капітан Сирота у нас молодий, неодружений, кров грає, от йому дещо в голову і вдарило. Але ви, товаришу підполковник, ветеран, заслужена людина, сім'янин, ви чого либитеся так, наче всі ці… через вашу койку пройшли! Ну, зачекайте, я зараз сюди прокурора запрошу, він вам і не таке скаже.

— Краще замполіта покличте, бо у прокурора серце хворе. Ще гигнеться, а нам відповідати.

— А це думка… може, йому на якийсь час мову відбере?

— То що — дзвонити прокурору, товаришу генерал?

— Відставити! Жартів не розумієте, товаришу капітан! А ви, товаришу підполковник, замість доповісти мені по формі, дошку пошани тут влаштовуєте.

Ми перестали «либитися» і доповіли по формі. Генерал споважнів:

— Кажете, котрась із цих вбила?

— Є така версія.

— А коли, товариші, ця версія стане доказом по справі, і то незаперечним?

— Коли встановимо кожну особу з кожної фотографії і її алібі.

— Скільки їх тут?

— П'ятдесят.

— Нічого собі!

— І це ще не все, товаришу генерал. Кількість може подвоїтися.

— Ви хоч собі уявляєте, як усе це ідентифікувати?

— Є одна думка. У лабораторії вже видруковують самі тільки обличчя, ну, без усього того, що відволікає. Покажемо на заводі, в гуртожитку, в редакції, хай згадують. Хоча, можливо, хтось уже давно виїхав, когось і не знайдемо. Але щось робити треба.

— А отой, котрий з архіву, може, він допоможе?

— Спробуємо встановити коло його знайомих жіночої статі і співставимо з оцим от… архівом.

— Ну добре, працюйте, товариші. Тільки я вас дуже прошу: більше мені таких сюрпризів не влаштовуйте.

— Товаришу генерал, ви мене, старого, знаєте. Я після того, на що в міліції надивився, ні в Бога, ні в чорта не вірю, але оце зараз піду до Володимирського собору і поставлю велику свічку. Аби нікому з нас із подібною колекцією більше справу мати не довелося.

Після отого перегляду негативів у кожного з нас ще довго мерехтіло в очах. Ще б пак! Адже ми не обмежилися списочком і переглянули все до останнього кадру. Відтак, у середньому на кожного перепало десь триста плівок, щонайменше по тридцять кадриків. Врешті-решт, гарем покійного Едіка склав майже сотню молодих дівчат і жінок. Як він усе це тримав у пам'яті? Ніяких допоміжних записів, крім кільканадцяти бирочок, ми не виявили. Хоча, з іншого боку, нормальний колекціонер тих самих марок чи монет пам'ятає всі екземпляри свого зібрання. Навіть, якщо їх тисячі. А цей теж був по-своєму колекціонером, тільки «вальтонутим», — це так Старий сказав. Він же породив дві глибокі думки, якраз у процесі впорядкування галереї:

— Сирота, ти ще якісь фотографії цього збоченця бачив? Ну, крім тої, що нам першого дня принесли.

— Бачив, і не одну.

— І що ти про нього думаєш як про мужика?

— Ну, якби не джинсове шмаття — офіціант із ресторану «Поплавок». Самі вусики чого варті.

— Так ти ж у нас теж вусатий, Сирота.

— Ображаєте, товаришу підполковник. У мене — вуса. А у нього — вусики.

— Пробач. От і я думаю, чого на нього жінки кидалися?

— Зовнішність — то ще не все, товаришу підполковник. Мені тут нещодавно друг-журналіст у польському журналі портрет Казанови показував…

— Це щось з тої опери, що й Дон Жуан?

— Саме так. Тільки Дон Жуана вигадали, а Казанова жив насправді. Так я про зовнішність — самий лише його шнобель чимало вартує… Ви Фернанделя, французького актора, знаєте?

— Коміка? Знаю і люблю.

— Так от, він у порівнянні з Казановою — Ален Делон.

— Що ти кажеш? І хто цих жінок зрозуміє…

Це була перша мудра думка. А щодо другої, то вже коли ми після цілодобового перегляду збиралися йти додому, підполковник раптом видав:

— Сирота, а як раптом її тут немає, то що будемо робити?

— Кого немає?

— Ну, тої, що вбила. Ти ж пам'ятаєш — тієї суботи Едік мав іти до якоїсь конячки, а його русалка переманила. Він до неї побіг, прихопивши кофра… ану, він плівку з нею ще не встиг проявити?

— А хто ж тоді нам цього Робін Гуда підіслав?

— А хто завгодно. Може, конячка. Може, якась інша, що їй важило, аби її знімки нікому на очі не втрапили. Дізналася звідкись, що фотографу капець, от і запанікувала: ану міліція фотографії знайде! От і вигадала всю цю аферу з архівістом. Тож думай, Олексо, навіть уві сні думай.

І вже коли ми розходилися по своїх кабінетах, Старий признався:

— А найбільше я боюсь, аби маму оцього благородного не лапав у десятому класі під партою якийсь дуже великий начальник. Якби ти знав, де вже в мене ті… номенклатурно-статеві зв'язки сидять!

Я, як міг, заспокоїв свого безпосереднього начальника:

— Що ви хочете, старше покоління у маразм впадає, все, що замолоду було, пригадується виключно у рожевому світлі, але і це проходить. Знову ж таки, з віком.

— Проходить, кажеш? Добре, потерпимо.

На щастя, мама затриманого якщо і мала колись амурні справи з нинішніми вождями, то ними не скористалася. Спочатку вона, щоправда, пообіцяла поскаржитися скрізь, де тільки можна, але всі так роблять. Потім розплакалась і довірливо забідкалася:

— Ви ж знаєте, як важко з цими дітьми…

Я проігнорував ту обставину, що сам швидше годжусь у її діти, аніж ровесники, і скрушно похитав головою:

— Так-так, я вас прекрасно розумію. Саме тому я поки що дітей не маю.

Потім я почав викладати версію затримання її ненаглядного синочка, акцентуючи на слові «тимчасове». Причому, я не кривив душею, тільки дещо відкоригував ситуацію.

— У нас склалося враження, що хтось, поки що нам невідомий, експлуатує благородство вашого сина. І саме тому бажано, аби він якийсь час перебував під нашою опікою. Бо знаєте — мало що може статися, доки цей негідник, поки що нам невідомий, не ізольований від суспільства.

Наприкінці нашої бесіди мама зі сльозами вдячності на очах вже сама благала потримати її дитинку у нас стільки, скільки це треба. Головне, аби хлопчик вчасно їв і не застудився. Я заприсягнувся забезпечити і перше, і друге.

За встановлення душевного контакту з мамою затриманого архівіста Старий мене похвалив. Від пропозиції вчинити негайний допит нашому Робін Гуду відмовився. Сказав лише: хай дозріє.

— Та я не проти, товаришу підполковник, але ж час іде. Менше доби залишилося.

— Стосовно ордеру — не суши голову. У нас із прокурором інша проблема вилізе: як його переконати, щоб заарештованого в Лук'янівку не переводили до пори, до часу.

— Не зрозумів — чого раптом? Він же не Котовський, по дорозі не втече.

— Сам знаю, що не втече. Але ж його в СІЗО в загальній камері досвідчені блатні дурницям навчать. І він тоді точно не розколеться.

— Не розколеться — розкусимо.

— Ага, аби потім лікті не кусати. Знаю я цих благородних. Він у тебе в кабінеті виплачеться, повинну напише, а потім у камері повіситься на власних кальсонах.

— Які кальсони, товаришу підполковник? Літо надворі.

— Ну то й що? У мене колись один нервовий примудрився розпустити шкарпетки, сплести з них мотузку і… сам здогадаєшся… Добре, що у нас у капезе телекамери поставили. Щоправда, не чути нічого, зате добре видно, що у камерах робиться. А найголовніше — черговий по управлінню бачить, спить охорона чи не спить.

Здається, моя щаслива смуга в розслідуванні обламалась. Бо я занадто повірив у надійність душевного зв'язку, що встановився межи мною і мамою затриманого, перепрошую, вже заарештованого. Не знаю, які аргументи наш Старий наводив прокурору, але свого досяг. Нам і ордер підписали, і дозволили тримати архівіста в капезе, за умови, звичайно, якщо не буде скарг з його боку.