Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Так думала жаліслива та сердечна Яблунівка, дивлячись на старшого куди пошлють, що, добившись із Америки додому, тепер мусив гибіти на власному постаменті, бо клята Мартоха так збиткувалася з чоловіка, що й до хати не пускала. Й чи вона, зрештою, вгадала, які то думки снуються Яблунівці, чи сама зласкавилась, а тільки раптом одчинила сіни й озвалась голосно:

– Й чого це ти, Хомо, сидиш на постаменті, як на жару? Та нех западуться всі вони – й французька горлодерка, й пані радникова, й секс-бомба, щоб ми через них сварились.

Хома ледь-ледь повеселів, зрозумівши, що Мартоха його манить, мов кота мишею.

– Ото вештався скрізь та волочився, та однаково до хати добився, бо немає над Мартоху жінки в світі, правда? Як би тобі велось без мого догляду, га?

– Еге ж, розсипався б дід, якби баба його не підперезала, – згодився Хома.

– Та чого ж ти, Хомонько, не йдеш до хати, га? – аж виспівувала Мартоха. – Та чого ти мені так рад, як сирота трясці? Скучила ж я за тобою, з далеких доріг виглядаючи!

Чи багато нашому братові чоловікові треба? Треба мало: хай борщ без сала, аби жіноча душа пристала, хай у голову жінці зайде і вона тебе за піччю знайде, хай ти полеш просо за током, а жінка пасе тебе закоханим оком. Отож схопився Хома із постаменту, як опарений, гайнув до Мартохи, в її широкі, як решетилівська толока, обійми й повис у неї на шиї, як пес коло ятки. Бо справді заскучали одне за одним. Бо хоч і не до молодості обом велось, але ж любов свою не розтринькали й не проциндрили, отож хай буде їхня доля всім завидна.

Обійнявшись та поцілувавшись, хай вони йдуть до хати, а ми слідом за ними не переступимо порога й не станемо заважати. Авжеж, не станемо заважати, бо є обом про що побалакати. Хай Хома розповість, що бачив за океаном, бо ж Мартосі страх як кортить послухати, щоб потім бігати по Яблунівці й, наче ота гречана каша, хвалитись, що вона з коров’ячим маслом зуміла родитись. А може, пані радникова кланялась Мартосі низенько в ноги та в гості запрошувала? А може, пані радникова й гостинець якийсь передала, бо ж негоже випроводжати з дому гостя з порожніми руками!.. І, звісно, Хомі цікаво почути за сільські новини – в кого що народилось чи хто помер, хто взяв шлюб, а хто розлучився.

Отож хай Хома з рідною жінкою Мартохою йдуть нарешті до хати й гомонять ладком. Не забуваймо й про те, що пояс цнотливості, яким грибок маслючок замкнув товар у лавці, коли ладнався за океан, і досі не знято. Не були ми свідками, як той пояс зодягався, не збираємось бути свідками, як пояс цнотливості й знімається. А може, ніякого пояса цнотливості не було й нема, хтось набрехав, аж закурилось. Еге ж, у яких промтоварах дістав би Хома пояс цнотливості, коли не завжди звичайний ремінь знайдеш? А якщо сам пошив, то в кого міг навчитись?

Може, воно то так, та тільки трошки не так!

РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ П’ЯТИЙ,

де мовиться про драматичний любовний трикутник, вибудуваний Мартохою, Хомою та лебедем, а також про піднебесну лебедину пісню, проспівану для смертної яблунівської жінки

По світах блукаючи та з радником президента зустрічаючись, Хома відірвався мимоволі від рідного ґрунту, а, як ви знаєте, на рідному ґрунті стались деякі переміни, бо життя – це і є низка перемін, наче в'язанка бубликів. До таких перемін слід віднести й появу лебедя в хаті старшого куди пошлють. Отого лебедя, якого знайшла Мартоха у шелюгах над яблунівським ставом. Отого лебедя, від якого мала розраду, бо крутився на обійсті, наче якийсь білосніжний неземний дух. Отого лебедя, про котрого так багато гомоніла Яблунівка. Начебто Мартоха стерялась розуму й живе з великим і красивим птахом, бо Хома за океаном. Геть забула Яблунівка про пояс цнотливості, наче лебідь здатен був той пояс цнотливості перехитрувати.

Вже давно загоїлось лебедине крило, скалічене за якоїсь оказії-пригоди, вже, здавалося б, можна було довіритись обом своїм здоровим крилам і летіти в безмежжя білого світу, шукати побратимів чи в плавнях Дунаю, чи в пониззі Дніпра, а чи на плесах стрімкого Дністра. Адже десь повинен був мати вірну подругу, яка не забулась, яка виглядає і, можливо, по-материнському турботливо піклується про їхніх дітей-лебедят! Невже лебедеві зійшла вона з мислі, розтанув її образ у лебединому серці?

Спитати б у лебедя, щоб довідатись, та хіба відповість?

Через городи й левади ходив до ставу, де плавав і купався разом із свійськими сірими та білими гусьми. Всі милувались із гордої та красивої птиці, й не одне дівоче серце спалахувало ревнощами до Мартохи. Авжеж, хоч і в літах, але ж дивись, як хитрує: чоловік повіявся за океан, а жінка лебедя в хату пустила жити!

Багато легенд складено про лебедину любов та лебедину вірність, а про любов лебедя до земної жінки майже немає. Ми також не станемо складати такої легенди, бо не хочемо вірити в достовірність яблунівських пліток, поговорів, обмовлянь. А тільки скажемо, що з поверненням Хоми з-за океану лебідь став сам на себе не схожий. Сипне хазяйка пшениці чи гороху, а лебідь не їсть, лиш дивиться зажуреними очима, сурмисто вигинаючи прекрасну шию. А коли побачить грибка маслючка в сінях чи на подвір’ї, то так уже високо витягує вгору дзьоба, наче сонце в небі хоче дзьобнути. І голосно шипить, наче погрожує.

– Чого ти, лебедику, гніваєшся, що Хома повернувся? – допитувалась Мартоха.

Лебідь тупцяв лапами по землі й знову шипів.

– Як побачить мене, то весь час шипить, наче свариться, –- сказав Хома.

Бував по світах, усякої дивини чоловік набачився. І автомобільну цивілізацію бачив, і медичне обслуговування собак за океаном, і свинарський комплекс, що виготовляє масові партії забійного гарматного м’яса для найгарячіших точок планети. Навіть мало свою смерть не побачив у тому «кадилаку», в який підкладено міну. А виявляється, що найдивовижніша дивовижа чекала на Хому не десь у так званому вільному світі, а вдома!

– Люди всяке плещуть про тебе й про лебедя, – мовив Хома, – та я не вірю їм.

– Ще б пак! Під замком стільки висидіти!

– Але якийсь і справді він чудний, цей лебідь. Либонь, не байдужий до тебе, еге?

– Не казав, не знаю, – зніяковіла Мартоха. Їй, звісно, солодко лоскотало пиху, що сподобалась лебедеві, бо жінка завжди дорожить чужою увагою – і чоловічою, і лебединою.

– Ой, Мартохо, чи не хитруєш ти? Але ж і хитрого лиса можна зловити!

– Я не отой циган, що сонцем крутить.

А що лебідь не переставав гороїжитись проти Хоми, все покрикував, усе крила сердито попускав донизу, все гнівно шию витягував догори, то грибок маслючок мусив сказати:

– Де це видано, щоб мене та з мого двору виживали? Поки вештався по тій Америці, в хаті інший хазяїн появився.

– Не май зла в серці до лебедя, Хомо. Звикне до тебе, помиритесь.

– Яз лебедем не сварився, то й не збираюсь миритись. Ти диви, який скажений!

– Лебідь не скажений, – заперечила Мартоха. – Він такий ніжний, як плавлений віск!

– Як плавлений віск? – похмуро перепитав грибок маслючок.

– Еге, як плавлений віск, – повторила Мартоха, не вловлюючи грози в голосі чоловіка.

– Може, ти хочеш, щоб я з дому пішов?

– А чого тобі з дому йти? – не втямила.

– Тобі, Мартохо, хоч сова, аби з другого села?

– Схаменися, цюцю босий, не толочи проса. Порівняв лебедя з совою!

– Еге ж, неспроста Яблунівка язиками плеще. Значить, жінко, вибирай: або я, або лебідь!

Стояли на обійсті перед Мартохою – розгніваний Хома, аж золоті жуки йому з очей прискали, й розгніваний лебідь, у якого дикий клекіт виривався десь із глибини грудей. Жаль було Хоми, з яким стільки пережито й звідано горя та щастя. Жаль і лебедя, який утішив Мартошину душу в самотності. Обох жаль – і Хому, й лебедя!

– Обох вас вибираю, Хомо, – сказала.

97
{"b":"560577","o":1}