– Яке ж воно все славне, – бубонів під ніс яблунівський колгоспник Хома Прищепа, зачудовано приглядаючись до реклами. – Гарне, мовби перебралося з покуті на лаву, позалазило, наче дід, на пень, а чорт діда розпер. Хрестійбо, славно: мовби повмирало, а ще дивиться й дивиться!

Так бубонів Хома, геть самотній у мурашнику-мегаполісі, та ніхто чоловіка не міг ні почути, ні зрозуміти. Бо довкола царство автомобілів, цивілізація автомобілів, ідеологія автомобілів – чужа й пречужа старшому куди пошлють із колгоспу «Барвінок». А тому йому нічого не зоставалось, як, самотньому й забутому, продовжити свою путь по далекій Америці, серед «мустангів» і «тріумфів», серед реклами, що славила октановий бензин, диференціал і кондиціонер, серед машинного п’яного розгулу і машинних оргій, серед автомобільного гангстеризму, – бо така вже Хомі доля судилась!..

Відірвемось від міжнародних подій, у яких центральну роль відіграє Хома Прищепа, й повернемось до Яблунівки, в якій відбуваються такі події, котрі за вагою також можуть мати міжнародне значення. За умови, звісно, коли яблунівські події належним чином препарувати й пропагувати.

Недарма в старовину казали мудреці, а ми вже сліпо чи й не сліпо слідом за ними повторюємо, що святе місце пустим не буває. Хай те святе місце – чи амвон церковний, чи крісло великого начальника, чи жіноче серце: замість красномовного проповідника знайдеться не менший златоуст, замість великого начальника знайдеться ще більший, замість солодкого коханця знайдеться ще солодший!

Цю стару й вічно молоду істину підтверджують і ті яблунівські події, на які хочемо чи то натякнути, чи про які хочемо розповісти без замовчувань. Повної певності тут немає тому, що про деякі факти можна здогадатись тільки з чуток та пліток, поговорів та обмов, а деякі факти можуть бути підтверджені багатьма свідками, очевидцями, а також, можливо, й учасниками подій.

Мовиться про постамент, полишений Хомою напризволяще з причини поїздки до Америки.

Стояв у саду під ясеном, як і досі стояв, бо з тим пам’ятником правління колгоспу «Барвінок» чомусь ні кувало ні мололо. Либонь, більше допікало правлінню сільське господарство, ніж пам’ятник живому Хомі. На постамент горобець там який примоститься, курка залетить і потопчеться чи голуб сяде. То Мартоха, за звичаєм, візьме в руки віник-драпак та й підмете на постаменті, бо ж треба тримати в чистоті не тільки про людське око.

Проте неспроста, либонь, пустили поголоску про листоношу Федора Горбатюка. Начебто листоноша, перебравши в чайній так, що горілка без вогню розум йому спалила, задумав у горох ускакнуть, але подався не тією стежкою, що вела в горох. Ще й не з’їв, як то мовиться, кислички, проте вже чув оскому на зубах, і, видать, горілка й оскома засліпили чоловіка. Бо замість шукати гороху там, де родить, постукав уночі не в Мартошине вікно, а поперся до постаменту під ясеном. Здерся так-сяк, випростався, і така гордість сперла чоловікові груди, що де той хміль і подівся! Спершу завмер чоловік на постаменті так, наче кругом не Яблунівка спала глухим сном, а колгоспники на збори посходились. А то вже раптом став у позу, немов кидав у ворогів шрапнельну гранату, а то прибрав грізної позиції, немов коле ненависного ворога багнетом гвинтівки. Ще листоноша підпирав долонею підборіддя, падаючи обличчю замисленого виразу, а то зненацька руки обидві розпростер, неначе від великої радості намірився весь білий світ обійняти. І ще, напевне, листоноша ставав би в пози та прибирав належних позицій, якби не заточився й не гепнувся з постаменту на землю. Трудно сказати, довго ловив чмелів чи ні, та вже перед досвітком скрадався з чужого обійстя, наче побитий собака. І не встиг іще до своєї хати доплуганитись, як Яблунівка знала всю правду.

– Знаю, де волочився, – здибала жінка пізнього свого чоловіка без рубля та без качалки, як завше. – Можеш і не вибріхуватись, що до молодиць не ходив, бо й справді всю ніч простояв на чужому постаменті.

– Фросько, не стояв я на постаменті! – залементував листоноша, намагаючись довше витягнути шию на дугастому коромислі плечей. Брехав сам на себе: – Й справді волочився по молодицях!

– Еге, по молодицях!.. Стидно зізнатись, що такий здоровань усеньку ніч простовбичив на постаменті без діла, то вже приплітає молодиць, хай тебе приплете вздовж і впоперек. У других молодиць чоловіки як чоловіки, коли до своєї не горнуться, то до чужої біжать, а мій не годен, а мій на постаменті стоїть, як ополоник у гарбузовій каші, хай тебе ворона біла дзьобне!

– Фросько! – гороїжився листоноша. – Добалакаєшся!.. Я такий, що до мене й на постамент бігають.

– Бігають, аби надірвати животи зо сміху, бо ти там ув’яз, як пес на ланцюгу... Ой дивись, Федоре, бо в тебе якось так ведеться, що на жито ореш, а й гречки не матимеш!

– Смійся, Фросько, на гарячій сковороді сидячи голим задом навприсядки.

Та й не тільки про яблунівського листоношу гомоніли, що приміряв себе чоловік до постаменту, наче свою босу ногу до чобота, взутого на чужу ногу. Підозра падала на кожного, хто тільки проходив чи проїжджав повз Мартошине обійстя – хай то буде голова колгоспу Михайло Григорович Дим чи навіть сам начальник районної міліції товариш Венеційський. Бо раз проходив мимо чи проїжджав, то міг зумисне чи ненароком на вільний постамент поглянути, а раз на вільний постамент поглянув, то й у голові могли зароїтись усякі думки, з якими відкрито до людей не сунешся. Еге, чи далеко до гріха тому, хто опиниться поблизу Мартошиного обійстя.

Подейкували, що неспроста дідки старенькі, зокрема Бенеря і Гапличок, там вештаються. Їм уже на тонку прядеться, їм уже кисіль зубів не псує, їм уже про вічність думається, а яким чином найлегше до вічності підступитись? Найлегше й найпростіше – здертись на постамент, бодай і чужий, та й вікувати на постаменті довгу, прекрасну вічність.

А Христя Борозенна... Про неї не скажеш, що складна, мов чортяка в мисочку, аби ж вона така, що нашим салом та по нашій шкурі. Але якогось там дня хіба не привела за руку свого Хомка маленького (з отих, либонь, яєць, що мудріші, ніж кури) до Мартохи? Привела! Радість їй очі розкублювала, як ґави солому, бо й досі натішитися сином не могла,

– Це якби мала ти копу дітей, – сказала Мартоха, – то розлетілися б по світах, як липове клиння, а одненького ти вже від себе не відірвеш, триматимешся за нього, а він за тебе.

– Правда, – згодилась Христя, – що в мене синами не поле засіяне... Оце чого навідалась у гості? Хай, думаю, малий Хомко трохи посидить на постаменті, га, Мартохо?

– Та нехай посидить, він же того постаменту не пересидить!

– Якось дитя побачило, як на постаменті задумався його названий батько Хома Хомович – і з тих пір хняркає і хняркає: і я хочу посидіти, і я! Обіцяю всякі цяцьки, а він уперся, тільки на постаменті посидіти хоче.

– Хай посидить, – ласкаво згоджувалась Мартоха, з любов’ю поглядаючи на маленького Хомка. – Хай змалечку звикає, приловчується, а на старості вміння знадобиться, на старості те вміння за плечима не носити. Залазь, дитинко, хутчій, а ми з мамою полюбуємось.

Малий Хомко ловко здерся на постамент під ясеном. Спершу дитина чи то соромилась, чи ніяковіла, та скоро оговталась. Личко смагляве набурмосилось, брівки наїжачились, оченята навовчились – не хлопчик Хомко, а справжнісінький камінний пам’ятник!

Навіть білий лебідь, вийшовши з сінешніх дверей надвір, здивувався з того пам’ятника: витягнув шию, стріпнув крильми і скрикнув не по-лебединому, а гелготнув, як гусак.

– Славненький хлопчик! – захоплювалась Христя. – Й старий Хома не здатен отак надутись, як міх циганський!