В музеї старовинного мистецтва (тут було зібрано переважно скульптуру вимерлих народностей інків, майя та ацтеків) і службовці, і відвідувачі також пересувались на роликових ковзанах. Оглядаючи керамічні статуетки, ритуальні урни, зображення крилатих зміїв, химерні голови жерців із гробниць, алтарі з храмів, барельєфи, стели – тобто все те, що залишилось від колишніх могутніх цивілізацій, – відвідувачі начебто творили на роликових ковзанах якийсь дивовижний новітній ритуал, начебто брали участь у незбагненному містичному дійстві.

Неподалік од музею, під старими в’язами та огрядними платанами, зібрався чималий натовп, який проти чогось чи протестував, чи щось відстоював, бо над головами видніли строкаті транспаранти, а в руках і на грудях – щити й плакати. Либонь, кожен у натовпі стояв не просто на своїх ногах, а па ногах, озутих у взуття з роликовими ковзанами. Натовп, стоячи на місці, водночас перебував у русі, тупцявся на роликах, нагадуючи бджолиний рій. До демонстрантів наблизилась група поліцейських, теж на ковзанах, і, звичайно, з гумовими кийками та зі сльозоточивими бомбами. Бомби та кийки відразу пішли в хід, хтось із демонстрантів упав, обливаючись кров’ю, хтось вигукував лайки, хтось плакав істерично. Зрештою грубий поліцейський натиск наполохав натовп, який кинувся врозтіч. Люди тікали на роликових ковзанах, падали, зводились, а слідом за ними гнались поліцейські «бобі» на роликах, били кийками, гамселили кулаками по головах...

У велетенському приміщенні дискотеки, відчиненої вночі і вдень, лунали звуки музики, і в її сонному, якомусь еротичному ритмі рухались постаті. Постаті мали не так обличчя, як маски, й ці маски виражали чи апатію, чи повну відчуженість, чи самозабуття. Постаті, перебуваючи в музично-еротичному трансі, плели свої танцювальні рухи також на роликових ковзанах. І слід сказати, що постаті в дискотеці були не тільки на роликах, а й у модному одязі, продуманому модельєрами так, що він доповнював, увиразнював ідею людини на роликах. У дискотеці палили цигарки – на роликах, пили коктейлі – на роликах, цілувались – на роликах, а тому й здавалось мимоволі, що всі людські почуття теж паче оснащені роликовими ковзанами.

Так, на роликових ковзанах начебто проїжджалися слова, мовлені в задушливій атмосфері дискотеки, катались усмішки на роликових ковзанах, а також – байдужість і розпач, ніжність і пошлість, хіть і прострація, злість і досада. Ніякі людські емоції чи почуття не існували тут у своєму звичайному, чистому вигляді, а тільки наче на роликових ковзанах, так що могло скластись враження, наче без роликових ковзанів уже й не здатні існувати довір’я чи ненависть, віра в добро чи прагнення щастя, біль серця чи крик душі.

Так, напевне, мало бути, бо й пісні, які лунали в дискотеці, славили життя, поставлене на роликові ковзани. Ох, як добре, співали чоловічий баритон і жіноче контральто, коли наші серця поспішають на побачення на роликах, як добре, коли ти простягуєш мені свої медові губи, які здаються мені губами на роликах, як добре, що в цьому світі – світі атомних і нейтронних смертей – ми можемо забутись у любові, й ця любов наша – на роликових ковзанах! І коли в нас народяться діти, то вони з материнського лона вийдуть на роликових ковзанах, і хай ніколи на їхні голови не впаде бомба на роликах, і хай судиться їм прекрасна доля на ковзанах!..

Над вулицею понависали стіни хмарочосів, а тому вулиця скидалась на глибокий каньйон, і на дні цього каньйону котився на роликових ковзанах звичайний день звичайного заокеанського життя. І раптом із роликових хвиль американського роликового життя виринула знайома постать. Очі змучені й нещасні, як старці; ліве таке, наче воно в діда торбу вкрало, а праве – наче воно подалося з пустим міхом на порожні клуні. На чолі можна прочитати, що воно розбагатіло печаллю, як старець у морози. Не людина, а тінь...

– Мартохо! – прошепотів Хома не вустами, спеченими від болю, а раною кривавою. – Чи ти чуєш мене там, у Яблунівці? Як мені важко без тебе на чужині, а тут ще ця криза енергетична. Поїли всю нафту по світах оті дурні їхні автомобілі, а тепер ось на роликах усі їздять...

І яблунівський колгоспник покотився далі по вулиці американського міста на роликових ковзанах. Бо, звісно, й він мусив стати на ролики, щоб не бути білою вороною серед бізнесменів, поліцейських, сутенерів та іншого заокеанського люду. Куди ж він покотився, такий сумний, наче йому там скрізь гаразд, де тільки його нема, неначе пішов та й забув, звідкіля родом?

І спинився Хома, бо, либонь, за такої зустрічі кожен яблунівець зупинився б.

Від фешенебельного котеджу, який, напевне, належав багачеві, посувалась похоронна процесія. Домовину з покійником встановлено на ритуальному катафалку, закиданому живими квітами. Родичі й близькі небіжчика, зодягнені в траурні строї, посувались тісною групкою слідом за катафалком. На роликових ковзанах котилася стара міс, схожа на забальзамовану мумію, що самотужки звелася із саркофага в піраміді. Її за лікоть підтримував сморчкуватий дідок із колючими, як дотепи Бернарда Шоу, вусами – дідок цей також котився на роликах. І молодше покоління, й зовсім юні нащадки небіжчика також посувались на ковзанах, як і решта нечисленної похоронної процесії.

Протяжно й повільно впала, наче пожовкле осіннє листя, траурна мелодія. Її грав оркестр, у якому всі були зодягнені в чорні смокінги, чорні краватки-метелики, білі сорочки. І, звісно, мали взуття, оснащене роликовими ковзанами. Здавалось, що сумні акорди летять у повітрі також на роликових ковзанах, і журба снується на роликових ковзанах, і думки про смерть та людську минущість.

– Лишенько ж ти моє, – шепотів Хома подивований, бо на його місці здивувався б кожен яблунівський колгоспник. – І покійник у домовині теж із роликами! Та чи на тому світі він їздитиме на роликах, як на цьому світі їздив?

Хай йому земля пухом, хоч, може, він жив, як собака, а вмер, як пес, хоч, може, там йому жаба цицьки дасть і на ковзанах!

І, переждавши процесію, покотився Хома на роликових ковзанах далі, бо звали його діла великі.

З приводу цієї події, що сталась у селі, появились усякі плітки та версії. Найпростіша версія, де не було й на крихту фантазії, викликає деякі сумніви. Бо якщо версія позбавлена фантазії, на яку споконвіку такий багатий яблунівський люд, то, можливо, народилась вона і не в Яблунівці!.. Може, й так, хто до пуття відає, та пора вже сказати, що ця найприємніша версія зводилась ось до чого. Начебто минулої ночі до самогонниці Вівді Оберемок прийшли з обшуком дільничний міліціонер і кількоро понятих. Самогонний агрегат навіть не довелось шукати десь у погрібнику чи на горищі, бо в цю пору в хаті священнодіялося: закваска переганялась на бурячиху-первак. Апарат конфісковано, закваску вилито на помийницю, й так само вилито перші літри ще теплого, не вихололого перваку. Крім того, в коморі та в погребі знайдено чималі старі запаси оковитої, ще не розпродані, й теж вилито на помийницю. Складено акт, засвідчений понятими, а також накладено відповідний штраф. Вторгнення на її суверенну територію, як і всі інші акції представників місцевої влади та громадськості, заматеріла в самогоноварінні Вівдя Оберемок сприйняла з філософським спокоєм людини, котрій не вперше зазнавати підступних ударів долі. Вся її неповага до дільничного міліціонера виявилась, так би мовити, в перебільшеній повазі до його особи. Замість виливати первак, Вівдя Оберемок порадила випити, навіть накришила непрошеним гостям сала з прорістю й домашньої ковбаси. Побілівши від гніву й сумно ковтаючи голодну слину, дільничний міліціонер став кричати, що він при виконанні службових обов’язків, що хабарів не брав ні салом, ні перваком, що в його особі самогонниця ображає всю нашу міліцію. «Чого ти кричиш, як баба єгипетська? – начебто сказала Вівдя Оберемок. – Та, може, я тому й пригостити хочу, що змалку люблю й поважаю всю міліцію. А коли треба, то й боюсь!»