І, згадавши про Хому, торкнулась губами значка з довгоногим фізкультурником, цілуючи й шепочучи:

– О, від вас чується дивна астральна сила, віє еліксиром космогонії... Звідки у вас цей дар?

– У нашій Яблунівці кожен має стільки астральної сили, хоч греблю гати! – похвалився Хома.

– О, говоріть іще про мого сетера Чарлі, ваші слова мають цілющу силу.

– Собачка ваш вичуняє, хоча, як у нашому селі казали колись, біда біду родить, біда з бідою ходить, біда біду гонить, біда біду хоч де та знайде, біда біду бачить по сліду, впав у біду, як муха в борщ.

– Ви хіромант, – в екстазі шепотіла шатенка. – Чарлі вже ожив!

– А так, вичуняє, оклигає ваш песик, – гомонів Хома, – хоча, як у Яблунівці говориться, біда плаче, біда скаче, біда й пісеньку співа, біда не знає стида, і на меду знайдеш біду, хоч біда, то гоп!

– Хоч біда, то гоп? – як не перед добром сміялась шатенка, сяючи невимовною красою фальшивих зубів.

– Біда куца, а горе чубате, – заспокоював Хома американку, й далі тратячи свою астральну силу.

Карета «швидкої допомоги», виючи клаксоном, звернула з вулиці до залізних фігурних воріт, які відчинилися з допомогою електронної системи. Подвір я поліклініки було засаджено екзотичними рослинами та квітами з Цейлона, Екваторіальної Африки, Нової Гвінеї, Полінезії. В повітрі стояв п’янкий тропічний аромат. Синтетичних матеріалів розсувний прозорий купол увінчував цей екзотичний куточок, який можна було б пойменувати садами Семіраміди космічної ери. Еге ж, садами Семіраміди космічної ери для собак.

У супроводі фельдшерів, санітарів та няньок у затінку магнолій та ліан прогулювались німецькі короткошерсті лягаві, звані ще курцхаарами. (Пригадуєте знамениті перегони курцхаарів у одному з попередніх розділів роману? Тоді ще екзальтований уболівальник звалився на ймовірного переможця, що йшов попереду інших, і покусав пса у нападі емоційного шаленства). Так от, німецькі короткошерсті лягаві походжали неквапно по алеях, граючи ситими боками – це були лискучі боки кавові, чи кавові з сивиною, чи кавові з крапом, чи кавово-рябі.

На золочених повідцях, цяткованих коштовним камінням, неподалік од курцхаарів прогулювались пойнтери, прекрасні пси, якими не можна не залюбуватись. Вони ступали гідно, наче найшанованіші члени якогось акціонерного товариства, що спільно тримають контрольний пакет акцій. А ген отой пойнтер – половий, шерсть блискуча й пружна, шкіра тонка й еластична, голова довга, суха й рельєфна – виступав так, наче якщо він сам не голова ради директорів якогось сталеплавильного концерну, то принаймні має хазяїна, котрий таки очолює цю всемогутню раду директорів.

– Ох, бідненькі! – жалісливо сказала шатенка. – Тут вони прогулюються після операцій чи просто після прийому в лікаря. Ще не зовсім здорові, та всім уже йдеться до одужання, чи не так?

– Еге ж, – захоплено сказав Хома. – Видно, що не нашого полку, йшли б вони всі к вовку!

Тим часом обидва медики вносили пластикові ноші з пораненим ірландським сетером до поліклініки, вже й поріг лікарняного закладу переступили, а шатенка з яблунівським колгоспником квапилися слідом за ними. Тут, у поліклініці, коридори вимощено малахітовою плиткою, стіни облицьовано рожевою кахляною плиткою. Мармурові колони підпирали стелю, розмальовані переважно картинами з життя птахів, звірів і риб. У важких золочених рамах стояли портрети найпородистіших собак усіх мастей, які колись пошанували поліклініку лікуванням своїх болячок. Породисті пацієнти (коллі, доберман-пінчери, боксери, доги, гончаки російські, жорсткошерсті фокстер’єри, спанієлі, пуделі і т. д. ) дивилися з картин з величавим філософським спокоєм. Слід, мабуть, додати, що всі картини тут, як і розписи стін та стелі, виконано в строгій реалістичній манері, характерній кращим майстрам минулих епох, ніхто б не помітив ніяких авангардистських збочень, – мабуть, вплинула та обставина, що собаки всіх мастей вельми неприхильно ставились до новомодних віянь у мистецтві, не визнавали предметного живопису, поп-арту й інших псевдопрогресивних течій.

– Отже, місіс, – говорив молодий медик, що мав по-дівочому вродливе обличчя й окуляри в позолоченій оправі, – ми госпіталізуємо вашого безцінного Чарлі в нашій поліклініці. Ми не сумніваємось у тому, що Чарлі потребує окремої палати, чи не так, місіс? Окрема палата для сетера обійдеться вдвічі дорожче, та чи слід говорити про долари, коли йдеться про здоров’я собаки?!

Палата, куди доставлено скаліченого Чарлі, нагадувала не так лікарняний покій, як номер у фешенебельному готелі. Кроки гасли в м’якому ворсистому килимі, який застеляв усю підлогу. Два телевізори – один навпроти ліжка, а другий вмонтовано в стелю, щоб дивитися з постелі, В кришталевих вазах – орхідеї, левкої, магнолії. В палаті красувалось тільки три картини, проте й невіглас упізнав би в них майстрів європейського Відродження якщо не першої, то другої руки. В палаті панував мікроклімат, який мав сприяти доброму самопочуттю собаки і його швидкому одужанню.

– Вчора з цього номера виписався пойнтер Бен, – мовив лікар, схожий на пуерторіканця. – Він тут лежав із запаленням слизової оболонки гортані.

– Ах, пойнтер Бен! – вигукнула шатенка. – Він народився від суки Вероніки, яка належала внучатій племінниці Дюпона.

– А перед пойнтером Беном у цій палаті лежав російський гончак Кирило, лікувався від пневмонії. Його лікували антибіотиками, які на літаках доставляли з Японії і Франції.

– Ах, гончак Кирило! – вигукнула шатенка. – Він народився від суки Дездемони, яка належала позашлюбному синові племінника князя Голіцина.

– А ще перед гончаком Кирилом тут лежав спанієль Принц Датський, лікувався від епілепсії. За його здоров’я боролись найвидатніші світила медичної науки з Нью-Йорка і Вашінгтона, з Токіо й Парижа. Вдавались також до народної медицини, до голкотерапії. Місіс, можете повірити, це була жахлива картина: голову закинув назад, щелепи стиснув, із пащі в Принца Датського тече рожева слина, сіпаються м’язи тулуба і кінцівок, зіниці широко розплющені!.. Проте з нашої поліклініки Принц Датський виписався здоровшим, ніж чемпіон світу з боксу Кассіус Клей у кращі свої роки.

– Яка прекрасна поліклініка! Які чудові спеціалісти! – захоплювалась шатенка.

– Місіс, можете повірити, що умови для лікування собак тут кращі, ніж у лікарнях для людей.

– Вірю! – Шатенка закочувала під лоба очі кольору недостиглої маніоки. – Це чудово!

Зі сльозами вона розпрощалася із сетером Чарлі, якого вкладав у ліжко медик, що мав по-дівочому вродливе обличчя м’яких ліній. В темно-карих очах собаки теж блиснули сльози, він тихесенько заскімлив, мочка носа затремтіла. Медик, схожий на пуерторіканця, розповідав у коридорі:

– Місіс, немає такої хвороби, якої б не вилікували спеціалісти нашої поліклініки. Якби, наприклад, ваш сетер Чарлі не був травмований, а заразився чумою...

– Я не хочу, щоб він заразився чумою! – вигукнула шатенка.

– Ну оскаженів...

– Але я не хочу, щоб він скаженів!

– Чи його спіткала хвороба Ауєскі...

– Не хочу ніякого Ауєскі! – істерично скрикнула шатенка.

– Даруйте, місіс, я кажу тільки до прикладу. Гаразд, не будемо згадувати вашого Чарлі. Хай у нього зостається та хвороба, з якою потрапив до поліклініки. Проте майте на увазі, що ми лікуємо від усіх хвороб. Туберкульоз, бруцельоз, сальмонелез, колібактеріоз, правець, ботулізм, лептоспіроз, стригучий лишай, парша! – Медик, схожий на пуерторіканця, з невимовною насолодою називав усі болячки, смакуючи, втішаючись самим звучанням слів, і, либонь, вони впливали на нього, наче наркотики.

Хома з шатенкою зачаровано слухали собачого ескулапа. Зрештою і яблунівський колгоспник, що досі наче язика проковтнув, спромігся на слово:

– А собак, що старі, мов собаки, лікують у вас від старості?

– Проблемам собачої геронтології приділяємо велику увагу. У нас є спеціалісти, котрі лікують собак, які від своєї хати вже не можуть нікуди шкандибати. І тих собак лікуємо, кого зістарили годи і тяжкі пригоди. І тих собак, до кого старість не прийшла з добром, а з кашлем та з горбом.