– Ясир! Ясир!–закричали вершники гортанною мовою, наче орли заклекотіли, оточуючи мене зусібіч щільним кільцем.

Кінські гніді та чалі боки ходили ходором від шаленого бігу, чулось хоркання, іржання, надсадне сапання. Обличчя нападників – смагляві, тонкоброві, з приплюснутими носами, що роздимались крильцятами напружених ніздрів, – виражали азарт і таку непідробну щиру ворожість до мене, а шовковий аркан так міцно стискував шию, що я злякався.

– Волоцюги! Хулігани! Розперезались, бо районна міліція далеко! – кричав я, задихаючись від гніву і від аркана на шиї. – Відпустіть – і я зараз сам поїду в район до начальника міліції самого товариша Венеційського!

– Ясир! Ясир! – горлали татари на конях. – Одвеземо в Бахчисарай! У Кафу! Гребтиме галерником на галері.

– Ви, холерники, я вам покажу галерника! Нащо мені ваша галера, коли маю «Волгу», хіба вам повилазило, ген стоїть під грушею.

– У рабство! – аж пінився, витріщаючись, мов дідько, отой клятий песиголовець, що тримав у лівій руці кінець аркана, а в правій татарську шаблю, що зблискувала водяною синню дамаської сталі. – Хай зогниє в кайданах!

– Побешкетували, хлопці, й годі!–спробував я вдатись до розсудливого мирного тону. – Я іноді теж люблю пожартувати, бо в душі не бюрократ.

– А тепер додому, до Ногайського ханства! – скомандував їхній ватажок і смикнув за аркан так, що в мене очі полізли на лоба, як жабенята на слизьке.

– Сказилися! Подуріли! Яке Ногайське ханство! – хрипів я, ледь перебираючи ногами, щоб утрапити за конем, що спритною ступою ступав у табуні. Вершники гомоніли між собою якоюсь чудною мовою, з якої не можна було втямити й словечка.

Невже вони, злої личини діти, й справді отак візьмуть мене у ясир і потягнуть у шовковій петлі до Ногайського ханства? А що, коли стався неприродний катаклізм і якісь уламки минувшини, добре зберігшись, подекуди ожили, стали дійсністю – й ось я одним із перших громадян зіткнувся з усією жорстокістю цієї дійсності?

Маячня, та й годі, бо чому ж тоді реактивний літак летить у небесах? У пору татарських набігів на Україну реактивні літаки над зграями степових зайд не літали. Та й сталеві коні, себто трактори, тоді на колгоспних ланах не водились, бо до перших тракторних заводів було ще далеко, як і до колективізації.

До гаю темненького наближались, із якого спів солов’їний линув та багатоголосе зозулине віщування довгих літ (кому – цим зайдам чи мені?), як раптом стіна гаю немов провалилася зсередини і прямо на нас... поринув загін кінних вершників. Загін, може, був і малесенький зовсім, та появився з гаю так несподівано, мчав уперед так стрімко в грізному мовчанні, довгі шаблі над схиленими до кінських грив головами палахкотіли з такою смертельною одчайдушністю, що я відчув: ось і настав мій кінець на близьких підступах до благословенної Яблунівки. Страху не було, перед внутрішнім зором із калейдоскопічною швидкістю не проносились картини прожитого життя. Ось тільки в пам’яті монотонною струною бриніли чиїсь поетичні рядки: «Не йди, кохана! Чуєш, зачекай! Прошу – любов’ю. Поглядом. Рукою. Моя душа – мов голуба ріка простелеться, щоб бігти за тобою». Губи тремтіли, мов осикові листочки, й шепотіли: «за тобою... за тобою... за тобою».

І враз я відчув, що зашморг на моїй шиї ослабнув, вільніше дихнулось, а шовковий аркан довжелезною змією згорнувся коло моїх ніг... Зграя степових посіпак щодуху тікала, не зважившись вступити в люту січу зі своїми ворогами, й татарські коні, стелячись животами по високій траві, аж вгинались під тілами вершників, котрими тепер правив страх та бажання врятувати свою шкуру. Зраділий від несподіваного порятунку, я дивився їм услід, а що очі сухі плакати не могли, то боляче пашіли, наче сіллю посилані.

Мої рятівники сиділи на червоних конях, мов улиті. Голені та круглі, мов кавуни, голови, довгі оселедці в’ються за вуха. У вишитих сорочках та в чумарочках, підперезані зеленими, вишневими та червоними шовковими поясами, інкрустовані сріблом піхви стримлять уздовж ніг, а блискучі шаблі грають у руках, наче з самого сонця куті. Збруя кінська цяцькована коштовними прикрасами – видно, не теперішня легка промисловість трудилась, виготовляючи ширпотреб для трудящих, а заморські майстри за срібло-злото.

– Визволили тебе від бусурманів, небораче, – озвався молодий красень, чия ліва щока була навскоси у якійсь битві порубцьована ударом ворожої шаблі. – Тепер ти вільний, як вільний степ наш український.

– Як сизий сокіл у піднебессі, – докинув його русявий побратим, що мав чорні в’юнкі вуса на довгобразому обличчі, оповитому вічною зажурою.

– Вільний як мисль, – додав їхній вірний товариш, побитий віспою і з такими пухкими губами-вареницями, що вони добру половину побитого віспою обличчя ховали від чужого ока.

– Хто ж ви такі, люди добрі, що порятували від бусурманів нечестивих? – поспитав я, мимоволі переходячи на їхній велеречивий та патетичний стиль. – Кому шану маю скласти за порятунок?

– Ми вільні козаки в цьому степу вільному, – привітно відказав молодий красень, і голос його бринів малиновим дзвоном. – Бережемо край рідний від невірних, визволяємо з ярма турецького, з каторги бусурманської братів своїх із Великого Лугу та всяку сірому, таку, як ти.

– Спасибі ж вам, браття, – мовив я розчулено, схиляючись у поклоні.

– Богові дякуй, небораче, – порадив русявий побратим, і вічна зажура на його обличчі поглибшала. -– Чи ти, може, не християнин?

– Я... атеїст, – дерев’яним язиком пролепетав я.

– Хто? Атеїст?.. А це з боговірних чи з невірних? – Грім загримів у голосі побитого віспою вершника. – Ану признавайся, сучий сину, хвостом не крути.

– Тут, бачте, наукова основа... Закони такі.. Все по закону...

– Коли все по закону, то гаразд, – змилостивився побитий віспою. – Дивися ж, більше не потрапляй у вовчі лапи, бо вхопить тебе так, як ухопило кота впоперек живота.

Й троє богатирів зареготали так гучно, що луна покотилася гаєм, ляснула раз і вдруге над дзеркалом ставка. Побитий віспою козак вихопив із-за широкого пояса дебелого кремінного пістоля, прицілився в небо, натиснув на гачок – і гримнув постріл, і запахло порохом. Я гадав, що вистрелив із пістоля заради козацького молодецтва, та через якусь хвилину, розітнувши з холодним посвистом повітря, біля нас упав на траву мертвий шуліка. Хижий птах лежав, розпростерши неживі крила, і його гачкуватий дзьоб застряв у землі.

– Отак, сіромо, буде з усіма нашими ворогами, – мовив стрілець. До речі, коли він говорив, то губи-варениці, ворушачись, затуляли не добру половину обличчя, як при мовчанні, а геть усе його чортячої роботи решето. – Прощавай, світ широкий –іще здибаємось.

Кортіло сказати, щоб не квапились, адже хочеться погомоніти про їхні морські походи на байдаках до берегів Туреччини, про долання ненажерливих дніпровських порогів, про звитяжні пригоди в рідних степах. Та ще кортіло помилуватись їхніми козацькими стрілами, кремінною рушницею «яничаркою», яку порубцьований ворожою шаблею молодий красень, либонь, відняв у турка й приспособив собі за плечима; а також праглось бодай пальцем торкнутись до кинджалів, якими рясно, наче папушами тютюну, обнизано їхні пояси. Та чи смів я затримувати хоробрих звитяжців? Тільки й поспитав у них із гіркою печаллю:

– А тепер, браття, куди вам долею судилось?

І вони, зацвівши маковими пелюстками облич, відказали:

– На славне Запорожжя!

– До Великого Лугу!

– На Хортицю!

– Чи не візьмете мене до гурту? – запитав я тихо, переборовши несміливість.

Та козаки не почули б, навіть якби я мовив із більшою відвагою, бо чвалом рушили з місця, і голос мій, мовби чаєчка, загинув під копитами їхніх коней. Вершники, припадаючи до розмаяних грив, полинули по строкатому килиму трав, ось поміж розквітлих диких груш майнули востаннє – і зникли. А я все дивився їм услід, наче хотів побачити їхню дорогу не тільки за деревами, а й далі, за обрієм, а й ще далі – за часом і простором, здається, і мимоволі снувалось: авжеж, степ та воля – козацька доля, авжеж, хліб та вода – то козацька їда, авжеж, на козаку нема знаку, нехай дівка одбуває, як сама те знає... Проси не проси їх, та однаково не взяли б із собою, бо хіба б я заради звання козацького та й стерпів би життя собацьке, бо хіба я зумів би жити не тим, що є, а тим, що буде, бо чи годен я із лиха стару обняти, коли молодої ніде відшукати?