Ніколи я не чув, щоб гріх тяжкий

Волав так безсоромно про невинність:

На це ще більшого нахабства треба,

Аніж на вчинок сам.

Герміона

Це, може, й так,

Та не стосується мене ця правда.

Леонт

Ви, отже, не визнаєте провини?

Герміона

Я знаю, що приписують мені,

Але не можу визнати нічого.

До Поліксена, у зв’язку із ким

Мене обвинувачено, я мала

Ті почуття, які годиться мати

Мені, дружині вашій, ви ж самі

Мене про те просили, адже він

Був другом вашим ще з дитячих років,

То як би я могла не виявляти

До нього приязні? Була б тоді

Я жінка неслухняна і невдячна.

А щодо змови, то не знаю навіть,

Яка вона на смак. Проте я певна,

Що чесний чоловік і наш Камілло,

Але чому він зник, самі боги,

Коли вони не знають більш за мене,

Не зможуть вам сказати.

Леонт

Знали ви,

Що він тікає знаєте також,

Що тут чинили ви уже без нього.

Герміона

Владарю, вашої не втямлю мови,

Та ваші випадки відверто цілять

В моє життя: візьміть його — і край!

Леонт

Не випадки, а дії ваші є!

Ви привели байстря від Поліксена

І кажете, що випадки усе це.

Не сподівайтеся, забувши сором,

Що заперечення вам допоможуть.

Твоє байстря, якого жоден батько

Не визнає своїм, — на тебе більшу

Накликало зневагу, ніж на себе.

Пізнаєш зараз наше правосуддя:

За всіх обставин, що твою провину

Пом’якшують, — тебе чекає смерть.

Герміона

Владарю, стримайте погрози. Я

Сама шукаю виходу, яким

Погрожуєте ви. Яке добро

Мені життя могло б подарувати?

І ласку вашу, і корону, й спокій

Я втратила. Не знаю, як це сталось,

Лиш відчуваю. Ще я мала щастя

Вам дарувати юну звабу тіла,

Та й це мені не вільно, як чумній.

І третя радість — це дитя, що я

Під зіркою нещастя народила.

Його забрали від моїх грудей

Із молоком ще на вустах невинних,

Аби віддати смерті! А мене

На всіх розпуттях шльондрою назвали.

Ненависть люта не дала мені

Спокійно розродитися: це право

Належить навіть найбіднішій жінці.

І тільки-но я з ліжка підвелася,

Мене до суду потягли мерщій.

Яких ще втіх чекати від життя

Мені, щоб я боялася умерти?

До смерті я готова, та скажу,

Аби мене ви краще зрозуміли:

Я захищаю не життя, а честь.

Якщо мене осудять на підставі

Безглуздих підозрінь, що ви знайшли

В ревнивих снах, то суд ваш — беззаконне

Тиранство. А тепер, панове, я

Здаюсь на суд оракула. Нехай

Сам Аполлон мені суддею буде!

1-й вельможа

Прохання ваше справедливе. Отже,

Несіть скоріше вирок Аполлона.

Дехто з суддів виходить.

Герміона

Мій батько був колись царем Русі.*

Якби воскрес він і мене побачив

Отут, зневажену, в його очах

Не помсту ви знайшли б, а жаль глибокий!

Входять судді з Клеоменом та Діоном.

Суддя

Меч справедливості тримаю я,

Щоб ви на нім, Діоне й Клеомене,

Заприсяглися, що були у Дельфах

І звідти принесли цей вирок бога.

Що під печаткою у власні руки

Вам дав великий жрець і що потому

Священної печаті не зламали

Й не вичитали таємниць державних.

Клеомен, Діон

Ми присягаємось.

Леонт

Зірвіть печать

І прочитайте.

Суддя

(читає)

«Герміона невинна, Поліксен безгрішний, Камілло вірний підданець. Леонт ревнивий тиран. Його безневинна донька — законне дитя, і король житиме без спадкоємця, як не знайде того, що втратив».

Вельможі

Великий Аполлон!

Герміона

І славен вічно!

Леонт

Правду прочитав ти?

Суддя

Так, пане мій, усе, що є.

Леонт

Тоді

Неправда це, оракул нам збрехав.

Нехай триває суд. То все пусте.

Входить слуга.

Слуга

Володарю! Королю!

Леонт

Що там сталось?

Слуга

Королю, гнів на мене ваш накличе

Ця новина. Бо на саму лиш думку

Про долю королеви принц, ваш син,

Пішов від вас.

Леонт

Пішов? Куди?

Слуга

Помер.

Леонт

Це Аполлона гнів, це небеса

Мене карають за несправедливість.

Герміона зомліває.

Що сталось їй?

Поліна

Убила королеву

Ця звістка. Бачите, що коїть смерть.

Леонт

Візьміть її: ослабло в неї серце,

Вона ще опритомніє. Я надто

Довірився своїм підозрам. Легко

Несіть її, прошу, та дайте ліків,

Щоб повернулась до життя вона.

Поліна і дами, несучи Герміону, виходять.

Прости мені блюзнірство, Аполлоне,

Й невіру в присуд твій. Я з Поліксеном

Негайно помирюся, я повинен

Здобути знов прихильність королеви,

Назад прикличу доброго Камілло,

Його прилюдно я проголошу

Взірцем чеснот і вірності. Бо я,

Захоплений сліпим жаданням помсти,

Сам наказав йому отруту дати

Моєму другу Поліксену. Так

І сталось би, коли б не добре серце

Камілло та його тверезий розум,

Які знешкодили наказ поквапний.

Йому погрожував я смертю в разі

Непослуху, але й винагороду

За вбивство обіцяв. Та він відкрив

(Бо сам є втіленням усіх чеснот)

Мій задум гостеві, покинув тут

Усі маєтки й випадку віддався,

Лишивши скарб єдиний — честь. На тлі

Іржі душі моєї спалахне

Вона вогнем і ще відтінить дужче

Всю чорноту моїх учинків.

Входить Поліна.