Від невагомих стіп не гнуться трави...

Глядь: на тропі розтерзане лежить

Її кохання — вепрів пир кривавий.

Уражені видовищем, зіркі

Сховались очі, ніби вдень зірки.

Неначе равлика тендітні ріжки,

Що їх, коли торкнеш, сховає він

І вже не виткне з крученої хижки,

Аж поки небезпеки стихне дзвін, —

Так від кривавиці сахнулись очі,

Втекли в покої рятівної ночі,

Де склали всю повинність, блиск свій весь

В обладу приголомшеного мозку,

Що просить їх не виглядати днесь,

До трону більш не слати поголоски, —

Бо ж серце, боязкого владаря,

Непевна чутка громом ударя,

Й, налякані, дрижать підданці чемні —

Так вихори, ув’язнені в землі,

Підвалини стрясають попідземні, —

Жахаються великі і малі.

Цей трус Венерині чуття всі збурив,

Аж очі скочили з-під ковдр-зажмурів —

І боязко линули яснину

На рану, що прорили ікла вепра

У хлопця в боці, — сніжну білину

Сльоза із рани зчервонила тепла.

Трава і квіти — все, що там росло,

Із ним, здавалось, кровію спливло.

Це співчуття Венера бачить бідна,

Голівоньку схиливши на плече.

Страждає мовчки — не ридає ридма.

Гадає: «Він не вмре, живий він ще!»

Від горя оніміла, скам’яніла.

І сліз нема — всі вилити зуміла!

Засліплена, вже добачає там

Не ту, єдину, — три криваві рани.

І докоря невірністю очам:

Три брами, де й одній зіяти рано!

Лице також двоїться... І рука...

Там хибить зір, де думка не зірка.

«Ще й одного оплакати не встигла,

Як двох Адонісів спіткав кінець!

Зітхання відлетіли, сльози збігли:

В очах — вогонь, у серденьку — свинець.

Свинцеве серце, очі, розтопіте!

Кохання краплі, ви мене спаліте!

Ох, світе, скарб який утратив ти!

І хто ще в тебе є, що варт дивитись?

Кого варт слухать? Чим із многоти

Щедрот своїх ти можеш похвалитись?

Приваба квітів гине й воскреса,

Та справжня тільки з ним була краса.

Віднині будьте непокриті, чола!

Хай сонце й вітер не цілують вас!

Нема що цілувать — на світі голо.

Хай сонце — палить, вітер — тне всякчас.

Коли Адоніс жив, вітри і сонце

Хотіли вкрасти це краси віконце.

Тому й любив він капелюх носить, —

Бо в очі лізло сонечко гаряче.

А вітер капелюх зідме й трусить

Почне чуприну — хлопець тільки плаче;

А сонце й вітер сваряться тоді,

Хто перший зсушить сльози молоді.

Побачити його біг лев з діброви;

Щоб не злякать, ховався за терни.

Аби його почути спів чудовий,

Приводив тигр сумирно, мов ручний.

А вовк, той голос вчувши, жертву кидав

І цілий день по тому кров’ю бридив...

Задивиться на образ свій в струмку —

Опливуться рибки в золотій оздобі;

І всі пташки раділи юнаку:

Щебече ця, а та несе у дзьобі

Шовковиці чи вишні спілий плід;

Він їм — красу, вони йому — ягід.

Лиш дикий дик, понурий, тупорилий —

Бодай могилу швидше він знайшов! —

Угору не зирнув на образ милий,

А то б не пролилась коштовна кров.

Коли ж зирнув-таки, то — треба знати —

Не вбити він хотів — поцілувати!

Отак-то він моє кохання вбив:

Адоніс гострим списом замахнувся,

А вепр на нього іклів не гострив,

Цілунком замиритися рвонувся;

Та схибила закохана свиня

І в бік угнала ікла навмання.

Коли б і я іклатою родилась,

Цілунками його убила б я.

Та мертвий він — не поблагословилась

Його любов’ю молодість моя».

Сказавши це, упала в узголов’я,

Лице сплямивши зимною вже кров’ю.

Що гляне на уста — уста ж бліді,

За руки візьме — руки геть холодні!

На вухо сповідається в біді,

Так ніби вуха ті вчувати годні.

Повіки піднімає, що злягли

На два світила, згаслі серед мли.

Вона ж гляділася у ті свічада

Не раз, а це себе не бачить в них.

Померкла незрівнянна їх відрада,

І вроди чар кудись безслідно зник.

«О диво часу! — каже.— Ти загинув,

А день мене й не втішив — це відлинув.

Ти вмер. Тож волю я свою звіщу:

Віднині за любов’ю шлю осмуту.

Хай, ревності підвладна та плачу,

Любов солодка гіркне на отруту;

Нехай нерівню кожен обира,

Нехай жура утіху пожира.

Нещира буде хай, оманна й змінна;

Хай зрада в пуп’янку її згризе;

Хай зваба так прикриє суть розтлінну,

Щоб правдою здалось облудне все;

Хай зробить тіло квітнуче — гниючим,

Німою — мудрість, глупство — балакучим.

Розгульна буде хай і все ж — скупа,

Смішним хай зробить дідуся-столітня,

Хай джиґуна оберне на стовпа,

Вельможу обскубе, збагатить злидня;

Безумством буйно-тихим буть їй слід.

Хай хлопець дідом стане, хлопцем — дід.

Хай там схибнеться, де тверда опора,

Іде без ляку там, де зради твань;

Хай всепрощенна буде й надсувора,

Брехлива з-під правдивих обіцянь;

Нехай хова під благочестям скверну;

Хай з серни лева робить, з лева — серну.

Хай наведе вона і війн, і чвар,

Розділить старше з меншим покоління,

Хай стане служкою для всяких свар,

Як паливо слугує для пломіння;

Мою любов ще в брості вбила смерть —

Не повнись, келиху кохання, вщерть!»

І враз юначе тіло мов розтало,

Розвіявсь, як хмаринка, смертний прах,

А з крові розіллятої постала

Червона квітка в білих цяточках,*

Так схожа на оті краплини крові,

Що вцяткували щоки мармурові.

До квітки голову схиля вона:

Чи ж пахне свіжим віддихом Адона?

«На грудях житимеш моїх, ясна,

Як смерть його забрала беззаконна...»

Стебло зірвала, і на зламі сік

Зеленою сльозиною потік.

«Так батько твій чинив, о бідна квітко,

Ростку того, хто пахнув ще любіш, —

Таж від найменшого він плакав збитку;

До себе дорости хотів, не більш, —

Так само й ти. Та знай, мій квіте бідний:

Тобі, як батька кров, ці перса рідні.

На них він, як на ложі, спочивав,

Життя він дав тобі, а з ним і право

Люлятися отут, немов між трав, —

Вколише серденько тебе на славу.

Й щомиті цілуватимуть уста,

Бо ти — мого кохання яснота».

І геть спішить, стомившись марнотою,

Сріблястих голубів своїх впряга

І колісницею мерщій легкою

Пустелю голубу пересяга,

У Пафос летячи, де буде свято*

Оплакувать свою велику втрату.

Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavio 1593 р. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидавцем «Венери і Адоніса» став Джон Харрісон. На титульному аркуші ім’я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена «Венера і Адоніс» покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.