Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Шаліючи, обоє подались,

Наввипередки з галиччю, до взлісь.

Надутий, сів Адоніс — недогода!

Коня-буяна шпетить і кляне.

Тут знов Коханню випада нагода

Вимолювати щастя забарне,

Бо кажуть: мука серцеві потрійна,

Коли словами вилитись не вільна.

Закрита піч палає гарячіш,

Загачена ріка нуртує дужче.

Та повінь смутку свій здола рубіж,

І дощ словесний зцілить пал жерущий.

Коли ж німує серця адвокат,

Воно й замре, мов став над ним вже кат.

Юнак шаріє — знов Венера близько!

Так вітер жар пригаслий роздува.

З-під капелюха лиш очима блиска

І відвертається від божества;

Збентежено глядить в траву високу,

Але й за нею стежить краєм ока.

О, що то за видовище було:

Богиня крадеться до вередливця!

Як мертва блідість і живе тепло

Боролись, їй забарвлюючи лиця!

Ось червінню змінилась білина,

Мов блискавка сяйнула вогняна.

Уже й підкралась, мила кокетуха, —

Навколішки упала перед ним.

Легесенько підбила капелюха,

Щоки торкнулась пальчиком легким,

Зробивши ніжній хлопця шкірі збиток:

Мов на снігу пухнастому — відбиток!

І що за герць очей зчинивсь тоді!

Її — просили, а його — грозили;

Сліпі в непримиренній ворожді,

Зневагою вони її разили;

А проясняли сцену цю німу

Сльозини — хор, присвячений йому.

Ось лагідно взяла його за руку,

Немов лілею білий сніг обняв,

Чи перло й алебастр зайшли в сполуку;

Немов біл-друг біл-ворога опав —

Це ж битва хоті й нехоті чудова!

Як сизих голубків лицяльна мова.

Забився знов двигун її думок:

«О найвродливіше створіння смертне!

От поміняймось долями разок —

Це серце хай свіне, твоє ж — померхне, —

І я за любий погляд твій один

Зцілю тебе найкращою з данин».

Сказав: «Пусти-но руку — тиснеш нащо?»

Вона: «Пущу, як серце віддаси

Моє, бо насталиш його, й пропаще

Не вчує ні зітхання, ні сльози;

Опукою впаде в моря бездонні,

Тверде й глухе — дав гарт йому Адоніс».

«Май сором! — скрикнув — Чуєш? Відпусти!

Мій день пропав, бо геть подався коник,

А винна ти в цих збитках, тільки ти!

Лиши ж мене на цих ловецьких гонах,

Бо весь мій клопіт, все моє дбання —

Аби в кобилки відібрать коня».

Відповіла: «Твій кінь належно чинить,

Бо ніжний слухає жадання клич.

Як може пал — невтолений — відлинуть?

Він серце спалить, мов жеруща піч!

Є в моря берег, та нема — в любові,

Тож не дивуй своєму рисакові.

Був шкапою, під деревом укляк,

Невольник, владі ремінця покірний,

Та як повстав, зневажив рабство як,

Любов уздрівши — юних скарб незмірний!

Могутню шию від ганебних пут

Звільнивши, сам звільнився. Геть хомут!

Хто, бачивши на ложі любки тіло,

Сліпучіше від білих простирал,

Очам утіху дасть, та інші сміло

Чуття не кине на священний спал?

Де той плюгавець, що і в холод лютий

Вогню та не посміє доторкнути?

То ж я з коня твого вину зніму;

Прошу: повчись у нього, милий хлопче!

Візьми його науку, хоч німу,

Бо хто ж дароване під ноги топче?

О, вчись любові! Це простий урок,

Але корисний, — вивчи назубок!»

«А я, — відрік, — любові й знать не хочу,

Якщо то не любов до дичини.

Це ж борг! Себе ж боргами обморочу!

Моя любов велить: «Любов — гони!»

Адже я чув, що то — життя у смерті,

І сміх, і плач в єдиній круговерті.

Хто вийде в недошитім до людей?

Хто рве бруньки, коли нема ще й листу?

Пуття не буде з тих істот, речей,

Що сил урвуть їм в пору зеленисту.

Хто бачив, щоб лошак упрягсь у віз

І норов свій зберіг та дужим зріс?

Ось не викручуй рук! Іди й не сердься.

Пусті слова облиш, бо я не здам —

Хоч скільки облягай — фортеці-серця,

Любовним бідам не відкрию брам.

Кинь лестощі, присяги, плач нещирий —

Безсилі тарани твої й мортири!»

«То маєш язика? І мови дар?

Німий ти б краще був — чи я без слуху!

Терпіла досі нелегкий тягар,

А нині ще й страждання через вухо

Вніс голос твій. Сирени любий слів,*

Небесний звук, а серденько розбив!

Була б сліпа — кохала б вухом чулим

Невидиму твого єства красу.

Глуха була б — зробила б зір притулом

Для всіх чуттів, які тобі несу.

Та хай би я оглухла, ще й осліпла,

Кохав би дотик мій, без слова й світла.

Коли ж ти в мене й дотик забереш,

А з ним — і зору, й слуху переваги,

То нюх заступить весь чуттів кортеж, —

Не збудеться любов моя наснаги

І на краплину: подих твій пахкий

Коханню вмить розкриє пелюстки.

Та для смаку — бенкет розкішний був би,

Для годувальника тих чотирьох!

Щоб вік тривало пригощання любе,

Всі п’ятеро попросять Осторог

Від Ревності повартувати браму,

Щоб не прослизла до Кохання Храму...»

Знов розчинивсь рубіновий портал,

Щоб мові зринути його медовій;

Багровий ранок провіщає шквал,

І глум ланам, і згубу морякові,

Руїну солов’їному гнізду,

І пастухам, і табунам — біду.

Та вздріла призвістку лиху завчасно:

Так вітер перед зливою завмре,

Так вовк, ощирившись, покаже ясна,

Суничку тріслу зараз гниль зжере...

Мов куля підкосила бідолашку —

Слова й немовлені б’ють вельми тяжко.

І падає — від погляду лишень,

Бо ж погляд вб’є і воскресить кохання,

А усміх зцілить, і по ночі день

Свіне тому, хто втратив сподівання.

«Померла!» — юний налякавсь чудій,

Богиню плеще по щоці блідій.

Вже й замір свій забув од того дива,

Хоч добре висварить хотів її,

Та перекмітила любов кмітлива —

От гарно млості виграють бої!

Лежить на мураві, немов убита,

Щоб подихом його — життя їй влито.

Він тре їй носа, ляска по щоці,

То пальці мне, то руки міцно тисне;

Сто чинів чинить, тільки б навманці

Поправить те, що скоїв ненавмисне;

Цілує! Та Венера доброхіть

Не встане — щоб цілунків більше спить.

Ніч смутку днем пресвітлим обернулась —

Віконця два розкрились голубі;

Мов сонечко, що в сяйві одягнулось,

І землю гріє, й тішиться собі;

Отак, як слава у небес — від сонця,

Їй осявають личко ті віконця;

Та все зоріють на лице йому,

І сяйвом звідти живляться відбитим.

Не в спілці четверо світил — чому?

Бо два затьмились небом хмаровитим!

Її ж бо очі крізь сльозу таку

Світилися — два місяці в ставку!

«Ох, де я? — каже.— На землі чи в небі,

Чи в морі тону, чи горю в огні?

Під сонцем ясним чи в сумнім Еребі?*

Це смерть солодка чи життя вві сні?

Жила я — смертна то була докука,

А вмерла — і життям радіє мука!

3
{"b":"557651","o":1}