Так я замість жаданої перемоги і цього разу тимчасово зазнав поразки. Його влада зміцнювалась і зростала, моя ж весь час занепадала. Часто я тоді повторював гіркі слова поета:

Та ось одного разу в моїй пам'яті промайнув інший вірш — ті самі слова, що ними якось відповів мені Син Неба, коли ще ми були з ним у дружбі, а я дорікав йому за хлопчачу цікавість, недостойну мудреця.

«Адже не бог я — й безсмертним мене ти вважаєш даремно…»

Ця думка з'являлась у мене все частіше й частіше. А разом з нею й інша:

«Всяк повинен скоритися смерті всесильній…»[40]

Справді: якщо я хотів зберегти свою владу й не чекати, як дурна вівця, поки мене виженуть з храму чи зроблять помічником цього пройдисвіта, я мав діяти рішуче і швидко, не вагаючись.

15. Відданий раб Сонон, який зазнав чимало глузувань з боку чужинця, взявся допомогти мені. Він вистежив, що Уранід уподобав собі одне місце, де на самому березі моря була невелика печера. Тут він любив сидіти іноді цілими днями, нічого не роблячи, й дивитися на море. Коли починався дощ, Син Неба забирався в печеру. Там ми його й вирішили підстерегти та вбити. Місце було глухе, раби з сусіднього виноградинка не почули б крику. І всі подумали б, що чужинця підстерегли й убили таври. Щоб переконати всіх у цьому, мій хитрий Сонон навіть спеціально розшукав таврський кинджал і дротик з кістяним наконечником, маючи намір підкинути їх біля трупа. Так ми гадали, але я забув слова поета:

Кілька днів підряд Сонон вистежував Сина Неба за міським муром, але невдало. Згодом він десь підслухав, що наступного ранку чужинець збирається йти саме в те відлюдне місце, де ми готувалися влаштувати йому пастку. Того вечора я від збудження довго не міг заснути, а коли, нарешті, задрімав,

та такий виразний і ясний, що ні в чому не поступався перед істиною. Ще й зараз переді мною стоять побачені тієї ночі образи й почуте лунає в моїх вухах.

Переді мною була ніби печера, ледь освітлена тьмяним неясним світлом, яке точилось звідкись збоку. В цьому підземеллі десь протікав струмочок: я виразно чув тихе дзюрчання води. Потім попереду виникла тінь. Вона наблизилась, і я впізнав свого раба Сонона. Він озирався на всі боки, немовби шукав собі куточка, затишного й темного. Відкілясь зверху покотився камінь. Я виразно чув його стук. Сонон сховався за уламком скелі. І тут раптом почувся тихий зловісний сміх. Я впізнав голос чужинця. Потім він вимовив якісь незрозумілі слова невідомою мені мовою. Світло в печері раптом померкло. І в густій пітьмі, що залягла довкола, я почув страшний крик Сонона: «Господарю, я гину, я гину!..»

Я підхопився на своєму ліжку, обливаючись холодним потом. Був уже ранок. Я зрозумів з цього віщого сну, що чужинець якимсь чаклунським способом розгадав наші плани. Слід було застерегти Сонона, щоб він сьогодні не нападав на Сина Неба. Та скільки за моїм наказом не шукали його по всій садибі храму, ніде не могли знайти. Сторож сказав, ніби раб кудись пішов ще на світанку. Така велика була його жадоба помсти, що він занадто поспішив назустріч своїй смерті. А в тому, що судилося йому сьогодні загинути, я вже не мав сумніву після віщого сну. Послати інших рабів Сононові на допомогу до печери я не міг. Зробити так — означало б розкрити свій задум перед цілим містом, більшість мешканців якого дуже поважала чужинця. Мені залишалось тільки терпляче ждати волі всемогутніх богів. Тепер я остаточно був переконаний, що наш план не вдався і мій вірний раб сам потрапив у підступну засідку й, напевно, загинув. І справді, його ніколи більше не бачили. Наступного дня я, про людське око, сповістив, ніби він утік від мене, й відправив воїнів на розшуки в різні місця. В тому числі я доручив їм також оглянути місця біля печери, які ми вибрали для засідки. Та ніяких слідів зниклого раба так і не вдалося знайти. А увечері того ж дня я зустрів на вулиці Сина Неба. Посміхнувшись, він сказав: «Я чув, що ти втратив найвірнішого помічника. Шкода. Як же ти будеш тепер пророкувати без такого оракула?» Його очі в цей час були красномовніші слів. Я прочитав у них погрозу. Переміг знову він, і я міг сподіватись тепер від нього різних неприємностей. А вони не забарились. Якісь дивні речі почали творитися зо мною. Ночами мене часто мучили кошмари. Я потрапляв у….. підземелля й задихався. На мене обвалювались величезні брили й душили. Однієї ночі мені приснилось, ніби в кімнату вповзла велика гадюка. Як не намагався я від неї заховатися, вона вжалила мене просто в груди. Тут я з криком прокинувся. А через три дні в мене на грудях, якраз на тому місці, де вжалила уві сні гадюка, утворилась маленька, але дуже болюча ранка,[43] яка довго не заживала. Тоді я зрозумів, що й цей сон був віщим. Всесильні боги посилали з Олімпу нове попередження про небезпеку, яка загрожувала мені з боку підступного чужинця. Я все ж не послухав цього мудрого застереження й боровся з ним далі, хоч і потай, приховано, поширюючи різні тривожні чутки та намагаючись підбурити проти нього якнайбільше мешканців міста. Він тільки глузливо посміхався, зустрічаючись зо мною. Я зрозумів, що він розгадує мої думки й готує удар у відповідь.

Я ще раз не послухав перестороги неба. Якась справді зла сила підштовхнула мене знову несхвально відгукнутись про Сина Неба. Переказали йому про це чи він сам підслухав мої слова, перебуваючи в іншому кінці міста, в що я також цілком вірю, — як би там не було, удару-відповіді не довелось довго ждати. Того ж вечора, готуючись прочитати молитву, я замість неї раптом на загальний подив і власний жах загорланив посеред храму сороміцьку мілетську пісню, слова якої навіть не зважуюсь навести тут. Я розумів, що чиню блюзнірство, але нічого не міг вдіяти з собою, поки отак, з піснею, не вибіг з храму й не сховався в кутку двора.

Цей випадок, викликавши в місті загальне обурення, сповнив мою душу жахом. Я зрозумів, що не зможу боротися з таким підступним і могутнім ворогом.

Син Неба взявся будувати якусь мудру машину. Вона скидалась на величезні крила птаха чи швидше на велетенського метелика. Раби подейкували, що на цих крилах він збирається літати.[45] Тоді я через оракула оголосив, мовляв, гніваються боги на такі нечестиві задуми й повеліли мені зруйнувати машину. В оточенні варти та в супроводі багатьох знатних людей я вирушив до будинку, де жив чужинець. Ледь я простягнув руку до машини, як Син Неба гукнув: «Не чіпай, бо опечешся!» Я злякався, але все ж у великому гніві не послухав його оклику й схопився за дерев'яне сплетіння крила, на яке він натягував бичачу шкіру. Тієї ж миті на долоні моїй здувся великий пухир, неначе справді від сильного опіку, хоч готовий поклястися всіма богами, що дерево було зовсім холодне й навіть сирувате. Побачивши таке чаклунство, натовп закидав згубну машину камінням.