Він навіть сам спробував збудувати досить великий еоліпіл і пристосував його обертати ручку колеса біля колодязя на одному з виноградників храму. Це було цікаво, та я наказав зламати споруду й черпати воду, як і досі, бо раби, приставлені до колодязя, забайдикували і тільки скалили зуби, замість того щоб працювати. Однак потай від мене, як повідомив мені вірний Сонон, чужинець і далі будував якісь машини, зовсім не лікував хворих, не брав участі в пророкуванні, а саме тут на його допомогу я дуже сподівався. Тепер він мало часу приділяв храму, цілими днями блукав містом, зав'язуючи довгі бесіди не лише з простими ремісниками, а навіть із рабами. Я кілька разів казав, що такою поведінкою він викликає в людей сумніви щодо власної мудрості. Та він тільки сміявся у відповідь. А вдруге на подібне зауваження він надокучливо відмахнувся й відповів мені словами Гомерового героя: «Адже не бог я — й безсмертним мене ти вважаєш даремно»…[35]

Зухвалість його ставала нестерпимішою що не день. На площах міста він говорив, ніби раби такі ж люди, як і вільні, й тому суперечить людській природі пригноблювати їх та примушувати підневільно працювати. Повертаючись до храму, він при сторонніх висміював мої ворожіння й пророкування, показував людям, як влаштовано механізм, що змушує запалювати жертовний вогонь, коли відчиняються вхідні двері. Він глумився над мудрими одкровеннями божественного Піфагора й протиставляв йому нечистивця Епікура, проклятого богами за свою невіру. В своїй кімнаті він навіть написав на стіні мерзотну пораду цього лжефілософа, та я наказав зшкребти напис і заново побілити стіну.[36] Він мріяв про те, щоб об'єднати греків з таврами, скіфами та іншими варварами, й вигадав для цього нову мову, якою могли б користуватися і……. племена, що не мають навіть своїх писемних літописів і тому безсилі зберігати й передавати новим поколінням мудрість батьків. Ця нова мова виявилася справді зовсім простою та зручною, свідченням цього може служити хоч би те, як легко й вільно я викладаю нею всі свої думки отут у рукописі. В той же час вона була зовсім незрозумілою для необізнаних. Таким чином наші думки були сховані від чужого ока й вух. Корисний винахід, та хіба можна його віддавати іноплеменним варварам?![37] Адже він саме з такою метою й створив нову мову. Хіба це не говорить відразу й про його нерозумність, і про його підступні наміри?

Я усвідомлював, що він намагається похитнути мою славу, вижити мене з храму та зайняти місце головного жерця. Треба було старанно продумати, як запобігти цьому й позбутися підступного чужинця. Раб пропонував просто вбити його. Та мені було шкода розлучитися з таким умілим помічником, і я вирішив почекати, спробувати ще раз утримати його під своєю владою, розуміючи, скільки незліченних вигод принесло б це храму. Але підступний Уранід випередив мене. Одного разу вранці він пішов з храму, залишивши коротеньку записку про те, що дякує мені за гостинність і буде віднині жити в місті. Отже, я зрозумів, що він повернеться в храм тільки тоді, коли вижене мене звідси і знеславить. Війну було оголошено.

14. Передусім я потурбувався показати кожному, що саме храм залишається тим місцем, де відбуваються чудеса. Я проголосив, що боги відвернулись від Ураніда за його нечестиві думки й вигнали з храму. Віднині на мені лежить милість богів. Коли весь храм був заповнений народом, за моїм сигналом оракул промовив:

Але чужинець теж не упустив нагоди показати свою владу. Велику славу принесло йому зцілення одного раба, якого звали Мосіхоном. Раб цей хворів справді на дивну й загадкову хворобу. Шістнадцятирічним юнаком, працюючи одного разу на винограднику, він раптом побачив велику гадюку, яка виповзала з кущів. Хлопець так злякався, що знепритомнів і впав. Гадюка не вжалила його, та коли він отямився, ноги відмовили йому служити. Крім того, він став несповна розуму. Він вважав себе дев'ятирічним хлопчиком і поводився відповідно: кидав камінням у птахів, бавився з хлопчаками й уникав дорослих. При цьому він забув чисто все, що з ним сталося та чого він навчився після……. дев'ятирічного віку. Оскільки ноги в нього відібрало, господар наказав перевести його на роботу в свою кравецьку майстерню, де Мосіхон почав наново навчатися ремеслу. Років через два він знову пережив великий переляк: в будинку почалася пожежа, і раб, злякавшись, що його, безпорадного, не встигнуть витягти з вогню, від жаху знову втратив свідомість. Його врятували товариші-раби й привели до пам'яті. І тут з ним сталося справді дивне. Ноги в нього знову почали діяти, немовби ніякої хвороби й не було. Він пригадав усе своє життя до зустрічі з гадюкою на винограднику. Але зате забув про час, проведений у майстерні, ба навіть розучився шити!

Всім стало ясно, що до сердешного навперемінно вселяються чиїсь чужі душі. Я взяв його в храм і різними способами намагався вигнати…… душі геть. Та марно! Переляканий господар запропонував мені убити….. раба. Однак Син Неба взяв його під свій захист. Він приспав його не в храмі, не на священній шкурі жертовної тварини, а прямо на березі моря, в оточенні величезного натовпу людей, щось довго шепотів йому на вухо, погладжуючи пальцями обличчя сонного, й потім владно промовив: «Вставай, на тебе чекає робота!» Мосіхон схопився, наче нічого й не було, та пішов до майстерні, де відразу ж почав швидко і вправно шити, як і раніше. Тепер він усе пам'ятав і був зовсім здоровий. Я подумав би, що він вступив у змову з чужинцем, аби всіх обдурити, коли б не знав……. історії його химерної хвороби, як і кожна людина в нашому місті. З того часу цей Мосіхон дуже полюбив чужинця, і той навіть викупив його в господаря майстерні. Він справедливо побоювався тримати в своєму будинку раба, в якого кожної миті знову могла вселитися чиясь блукаюча душа.

Після цього чужинець все більше й більше…. почав зближуватися з рабами. Він лікував їх без всякої платні. Він навіть часто ходив за місто й перебував там цілі дні серед рабів, які працювали на виноградниках чи в каменоломнях. Кажуть, він і там робив спроби будувати якісь машини, що допомагали без особливих труднощів підіймати великі вантажі, поки раби байдикували, сховавшись від наглядача. Така дружба тривожила багатьох людей в місті. Ще в пам'яті не стерлось повстання скіфів-рабів під керівництвом підступного Савмака. Користуючись цим занепокоєнням, я поширював чутки, нібито чужинець теж мріє підбурити рабів, перебити всіх вільних і створити на Кіммерійському півострові державу варварів.

Мені допоміг випадок. В горах……., де було одне із джерел, що давало місту воду, Син Неба незбагненним способом виявив велику золоту жилу. З розповідей очевидців, він просто попрохав у Тімагора, сина якого Посія вилікував у свій час від паралічу ніг (про це вже розповідалось), чотирьох рабів на один день. Син Неба привів їх у гори, до джерела, й наказав: «Копайте тут!» Зробили всього кілька ударів молотом, і один з рабів…… знайшов великий золотий самородок. Чужинець хотів використати це багатство на придбання кількох рабів у різних господарів. Але я натякнув номофілакам,[38] що це лише перший крок, а потім Уранід спробує звільнити всіх рабів. Сина Неба викликали на суд ареопагу, який поставив вимогу негайно здати все золото в казну, оскільки його знайдено на міській землі, біля громадського джерела. На диво кмітливий чужинець не став перечити цьому. «Я поважаю громадські інтереси й не піду проти них, хоч би й слід було, по-моєму, рахуватися з інтересами рабів, які також є повноправними членами суспільства. Забирайте ваше золото, як ви вже його так любите», — сказав він. Але, кажуть, залишаючи ареопаг, додав так, що його міг багато хто почути: «Нічого, я відкрию нові поклади на нічиїй землі». Знайдене золото якраз було до речі, бо казна дуже збідніла. Всі за це дякували Уранідові, я ж знову залишився осторонь. Воістину тричі мав рацію поет, коли сказав: