Круг нього — море збуджених облич,

Що радить Нестор, мудрий і старенний?

Всі слухають, як спів, ту дивну річ,

Немов зачарували їх сирени;

Усіх художник відтворив натхненний, —

Одні внизу, а другі — вище там;

Хтось кривиться, не вірячи словам,

Той на чуже плече зіперсь рукою,

Тому і носа виткнуть не дають;

Той збагровів, затиснутий юрбою;

Ті задихаються, а ті — клянуть;

І всіх бере шаленство, гнів і лють, —

Якби їх Нестор не втішав речами,

Вони б тут сперечалися мечами.

І для уяви теж є простір скрізь.

Нам різні лиця легко уявити:

Нема Ахілла * — замість нього спис,

Герой в юрбі сховався гордовитий,

Він тільки зорові душі відкритий, —

Так по руці, нозі чи голові

Відтвориш цілі образи живі.

На мурах геть обложеної Трої

Зібрались матері — це в бій іде

Сам Гектор;* вийшли їх сини при зброї

На поле честі — плем’я молоде;

І сподівання в матерів росте,

Хоч на обличчя радісні тривога

Лягає, наче тінь сумна й волога.

І з круч Дардану — там почався бій! —

До Сімоенту кров тече струмками,

Де хвилі вслід за битвою мерщій,

Здійнявши гребені, біжать валами,

Ревуть, стинаються з очеретами,

Та відступають піняві ряди,

Щоб наступом на берег знов піти.

Підходить до картини бойовиська

Вона — хто ж найсумніш зорить удаль?

Уважно лиця розглядає зблизька,

На багатьох із них — і горе, й жаль,

Та он Гекуба, мов сама печаль, —

В крові Пріама зрить перед собою,

А Пірр на нього наступив п’ятою.*

Явив художник часу згубний шлях

І смерть краси в цім образі Гекуби:

На щоках — зморшки, втома й біль — в очах;

Яка ж колись була, мій світе любий?!

Блакитна кров застигла... Збляклі губи

Тремтять... Минуло все без вороття,

Ледь в тілі кволім жевріє життя.

Лукреція зорить на тінь старої,

Щоб власний біль хоч трохи помалів;

Плачем відповіда цариця Трої

Та все кляне жорстоких ворогів:

Митець — не бог, тому й не дав їй слів;

Лукреція його картає знову:

Як горе дав, то слід би дати й мову!

«Тобі, німотна цитро, голос дам

Моєї туги, — хай не згине мрія;

Обмию рани, що дістав Пріам,

І Пірра прокляну, як лиходія;

Сльозами Трою погашу; тоді я

Ще й очі виколю своїм ножем

Всім ворогам твоїм, яких знайдем.

Де ж та повія, що цей струс вчинила?

Красу з її лиця здеру за мить!

Твоя жага, Парісе, всю спалила

Славетну Трою, — все здолала хіть:

Це ж від твоїх очей вогонь горить;

Через твоє підступництво безкрає

Господар, жінка, син, дочка вмирає.

Чому це насолода одного

Стає для всіх нещастям і бідою?

За гріх чужий страждати всім — чого?

Хай кара буде грішникам страшною,

Обходячи невинних стороною;

Чому грішить один, а всім за все

Той гріх безмірно кривду й зло несе?

Гекуба плаче, і Пріам конає,

Тут Гектор слабне, там Троїл зомлів,

Побіля друга друг в крові вмирає.

І друга друг разить між ворогів;

Тож через хіть один стількох згубив:

Ти б сина в строгості тримав, Пріаме,

І Троя не світилася б вогнями!»

Над горем Трої ллє вона сльозу,

Адже печаль гуде, як дзвін піднятий,

Що б’є вгорі, та звуки йдуть внизу,

Щоб розбудить жалобу й сум нагнати;

Так і Лукреція в словах віддати

Жадає ту скорботу, що митець

Відбив, узявши фарби й олівець.

Вона обводить поглядом картину

І кожного оплакує біду:

Ось бачить: грек бреде, зігнувши спину,

Між пастухів фрігійських, в їх ряду;

Хоч змучений — погідний на виду;

Цей гурт селян веде його у Трою...

О, скільки в нім терпіння і спокою!

Того митець майстерністю досяг,

Що грека ошуканство — непримітне:

Хода покірна, тихий біль в очах,

Мов лагідність у нього в серці квітне;

Не паленіє зовсім і не блідне;

Рум’янцем він не видавав гріхів,

Ні блідотою— страху, що таїв.

Але прийняв цей вигляд недаремне,

Аби диявольську прикрити суть,

І так він приховав те зло таємне,

Що вже й Підозра не могла відчуть

Лукавства й зрадництва, які нашлють

На день такий погожий чорні бурі

Та гріх пекельний у ганьбі похмурій.

Смиренний образ наче й любий нам, —

Рече Сінон-зрадливець так чудово!

Довірившись йому, поліг Пріам;

І схоже на пожежу грізну слово

Спалило славу й Іліон раптово,

І димом вкриті тужать небеса,

Що в їхнім дзеркалі зоря згаса.

Картину осягла й життю заздростить,

І знов за дивний хист корить митця:

Він хибно виписав Сінона постать, —

Ховає зло довершеність оця?

І ще раз придивилась до лиця, —

В нім бачить спокій, кам’яніє з дива,

Вирішує: картина неправдива.

«Сховатися не може стільки зла, —

Вона шепоче, — в погляді такому».

В уяві тінь Тарквінія спливла,

І «може» в неї вирвалось потому;

«Не може», — знов у горі нелюдському

Вона твердить. — Не вірю, щоб оце

Таїло розум злий таке лице!

Тут хитрого зображено Сінона, —

Сумирний і здорожений такий,

Немов біда жене його безсонна;

Ось так прийшов Тарквіній здалеки,

Честь випинав — ховав порок тяжкий,

Тож, як Пріам, тут прийняла його я

Привітно; так моя погибла Троя.

Дивись, дивись, як затремтів Пріам,

Коли узрів — Сінон сльозу роняе!

Пріаме, ти старий, будь мудрим там!

В сльозах тих кров, що Троя проливає,

Вогнем кожнісінька сльоза палає;

Ти пожалів його, а та сльоза

Тобі все місто спалить, як гроза.

Ці хитрощі диявол з пекла виніс;

Сінон тремтить від стужі на вогні,

І холоду й вогню живе єдиність;

Зійшлись тут протилежності земні,

Щоб ними дурні тішились одні:

Пріам довірився сльозі Сінона, —

Спалила Трою та сльоза солона».

Терпець урвався, лють її взяла,

Кольнуло в груди ніжні болем гострим.

Сінона нігтями дере зі зла,

Зрівнявши зі своїм зловісним гостем,

Що через нього мов змаліла зростом;

Всміхнулась, мов зваливши горя кладь:

«Дурна! Йому ці рани не болять».

Їй припливає й відпливає горе,

Час, стомлений жалем її, пливе.

Минай же, ноче! Де ж ти, ранку скорий?

І довгі дні, й чекання горьове:

А мить — це вік, як біль нам душу рве;

Важенне горе, та не може спати,

І час повзе, немовби винуватий.

Увесь цей час у думах провела

Лукреція сама біля картини,

Яка її від горя відтягла

Страшним видінням іншої руїни;

Чужу біду побачиш — власна гине,

Бо може думка про чийсь біль завжди

Полегкість, як не ліки, принести.

Та повернувся вже гонець моторний,

І муж додому з почтом надійшов;

Їх жде Лукреція в одежі чорній;

Обвиті синню очі так, немов

Півколом райдуги... Невже це знов

Озера сліз проллються, повні й хмурі,