Віщуючи нові, ще більші бурі?

Усе те бачить бідний чоловік,

В лице вдивляється, завмер навпроти:

Це ж очі зчервонив їй сліз потік,

Погас її рум’янець від турботи.

Спитать не в силі він: сумна чого ти?

Стоять, мов друзі, що на чужині

Зустрілися й дивуються, чудні.

Ось він узяв її безкровну руку

І мовить так: «Яке ж бо сталось зло,

Що вся тремтиш, тамуючи розпуку?

Любове ніжна, що тебе звело?

Де твій рум’янець? Що між нас лягло?

Повідай, знявши з себе чорні шати,

Щоб ми змогли твою журбу прогнати».

Зітхнула тричі, поки спромоглась

На перше слово в горі та прокльоні;

Нарешті мовить, зболена якась,

І повіряє думи невгомонні,

Що честь її у ворога в полоні;

А Коллатін із почтом жде своїм,

На хмару схожий, що тамує грім.

В гнізді вологому цей лебідь білий

Заводить сумно свій останній спів:

«Про злочин розказать не маю сили, —

Вини ж не знять, не збути й поготів;

Це ж для біди моєї мало слів,

А сліз багато; й голосіння знову

Тяглося б довго, заглушивши мову.

В кількох словах скажу. О, будь ласкав,

Мій любий, слухай, знай: в твоєму домі

З’явивсь чужинець, на подушку впав,

Де ти схиляв чоло своє в утомі!

Тож кривди ми тепер уже свідомі:

Принукою він люто взяв мене,

І я — невірна, сталося страшне!

Адже опівночі в пітьмі жахливій

До мене із мечем він увійшов,

Здійнявши смолоскип, і, похітливий,

Благав ласкаво: «Відслони покров,

Збудися, римлянко, й мені любов

Даруй свою, а ні — навік ганьбою

Тебе й твій рід укрию за тобою.

Я вб’ю слугу, якщо не вдовольниш

Мого бажання, від якого гину,

І заколю тебе, й скажу пізніш,

Що, хіттю сплетених, в лиху годину

Застиг я вас і вбив, немов скотину;.

І цим здобуду славу я собі,

А ти навік зостанешся в ганьбі».

Коли ж я закричала й заметалась, —

Приставив до грудей моїх меча,

Присяг, якщо здіймати буду галас

І не скорюся, — вб’є мене, хоча

Не просто вб’є, — ганьбою увінча,

І не забуде Рим — раби й вельможі! —

Про смерть Лукреції з рабом на ложі.

Мій ворог сильним був, безрадна ж я,

І від страху ще більше ослабіла;

Звелів мовчать кривавий судія:

Прохання марні там, де править сила;

Прийшла жага й сказала, знавісніла:

Моя краса забрала в нього зір!

Суддю обкравши, підеш під топір.

Знайди мені прощення, я благаю,

Рятунок хоч маленький відшукай;

Хай кров моя забруднена до краю,

Але мій дух пречистий, як ручай;

Дух не зґвалтований! Мій любий, знай:

Не поступившись, він ясніє вповні,

Страждаючи в тюрмі своїй гріховній».

А муж, немов купець, що скарб згубив,

Схиляє голову, німий, як горе,

Ламає руки; струменить з губів

Блідих, як віск, лиш дихання прозоре;

Нещасний, горя він ніяк не зборе!

Шукає марно відповідь, немов

Лиш біль вдихає й видихає знов.

Тож як під аркою моста шалений

Біжить приплив, що й твій не встежить зір,

Але й назад нестримний та скажений

Відплив стремить, — так само, вір не вір,

Нас хвилі гніву втягують у вир, —

Так Коллатіна смуток обіймає:

Відтрутить горе й знов йому ж вертає.

Вона те горе бачить і якусь

У ньому лють пробуджує жорстоку:

«З тобою, милий, більше я журюсь;

Якщо спадає дощ — ревти потоку!

Тобі уразу я чиню глибоку...

Не мучся! Щоб залити біль оцей,

Не чотирьох — двох вистачить очей.

Заради мене, що була твоєю,

Лукреції заради — я молю:

Для ворога будь месником, суддею,

Мсти за свою наругу і мою.

Мене вже не спасеш, та в цім краю

Скарай же зрадника, спіши в погоню:

Жалем ти потураєш беззаконню!

Та перше, ніж назву його ім’я, —

Звернулася до почту Коллатіна, —

Панове, присягніть, — хай меч сія! —

Помститися за мене, я ж невинна;

Це слава й честь для лицарів незмінна;

Мечем разити кривду, злий порок,

Вступатися за скривджених жінок!»

І всі шляхетну виявили згоду,

Їй кожен обіцяє помогти,

Готовий до негайного походу, —

Де ж ворог, щоб його в бою змести?

Але вона, що зве до кари-мсти,

Їх і спиняє: «Не кричіть даремне...

О, як цю пляму зняти вам із мене?

Які ж моя образа і вина,

Що сталися через біду жахливу?

Чи зможу я очиститься сповна,

Щоб честь підняти я могла правдиву?

І чи врятуюсь від неслави й гніву?

Світліє, змивши труту, джерело;

А чим я змию пляму, люте зло?»

На те говорять всі один за одним:

«Хай тіло зганьблене, та дух ясний!»

Вона сяйнула усміхом скорботним, —

Її лице, мов карта, що на ній

Біда відбилась у сльозі журній.

«Ні, — каже, — хай від мене жодна жінка

Не візьме виправдань ані частинки».

Тут із зітханням, мовби серце рве,

Ім’я Тарквінія назвать зуміла:

«Він, він!. . » — та й змовкла, більше не назве

Злочинця; вся неначе заніміла;

І ось нарешті, змучена, змарніла,

Сказала: «Він, це він приніс біду!

Тому на себе руки накладу».

І враз в невинні заганяє груди

Той згубний ніж — щоб душу їй звільнив

З тілесної тюрми й від болю-скрути

Її порятував навік-віків...

Крилатий дух під хмари полетів

І жаль поніс, а з болісної рани

Життя струмує і повільно тане.

Мов скам’янілий, Коллатін стоїть,

І почет пишний з ним, німий неначе;

Поглянув батько, зблід і впав ту ж мить,

Криваве тіло обіймає, плаче;

А Брут * із рани витяг ніж гарячий,

І кров за лезом потекла струмком,

Немов до помсти кличе всіх слідом.

З грудей її б’ючи, на два потоки

Хлюпнула кров, зловісний той багрець

Обводить тіло по обидва боки,

Воно ж було, мов голий острівець,

Що повідь обезлюдила внівець.

Лилась частина крові чиста в плині,

Частина — чорна, що зганьбив Тарквіній.

І в ній жалоба застигала скрізь,

Тому, що чорна кров немов зміщалась

Із струменем рідким, гірким від сліз;

І, до Лукреції явивши жалість,

Нечиста кров світлішою здавалась;

А чиста кров свій колір береже,

За мутну червоніючи лише.

«Ох, донечко! — старий Лукрецій каже. —

Це ж ти життя моє убила теж.

У дітях відбиття знаходим наше, —

Де житиму, як ти вже не живеш?

Тебе я спородив, та чи на те ж?

Якщо не ми, а діти мруть спочатку,

То не вони — батьки для них нащадки.

Розбито бідне дзеркало, котре

Було мов юності моєї з’ява:

А сам я — тьмяне дзеркало старе,

В якому проглядає смерть кощава;

Немов свічадо, ти красу, ласкава,

Свою розбила, і по ній мені ж

Не бачити, яким я був раніш.

О Часе! Зупинись, не линь на горе,

Якщо вмирає той, хто має жить.

Чи смерть гнила здорових завжди боре,