Їй жаль двох сонць, що з неба господині

В солоний океан спадають нині,

Їх темні хвилі гасять умлівіч,

То й служка у сльозах, як в росах ніч.

Мов статуї в плинкому водограї,

Застигнувши, красуні дві стоять;

Та з горя плаче, та слідом ридає

Зі співчуття, хоч горя їй не знать:

Це ж схильна до плачу слабка їх стать, —

Вони будь з ким журбу ділить охочі,

Серця їх рвуться, і вологнуть очі.

Мужчини — мармур, а жінки — це віск,

І ліпляться за мармуру велінням;

Чужі думки вкарбовує в них тиск

Обманом, гнітом, силою чи вмінням:

Чому ж творців їх бідувань не виним,

Якщо немов на воску — зважте це! —

Відбито в них Диявола лице?

Жінки подібні до рівнин красивих,

Де видно й те, як лізе черв’ячок;

Чоловіки — це ліс, де в хащах сивих

Спить у печері, наче звір, порок;

В криштальних стінах видно й волосок;

Мужі ховають блуд, їх очі — крига,

Лице жіноче — мов розкрита книга.

Хто може ганити зів’ялий цвіт,

Коли зима сувора квітку вбила?

Не жертву, а напасника ж бо слід

Винити. Ні, не жінку, що змилила,

Бо змусила її до цього сила,

А тих чоловіків, які щокрок

Неславлять, кривдячи, слабких жінок.

Нещастя це й Лукрецію спіткало, —

Ненатле ґвалтування уночі,

Що смерть, ще й більший сором обіцяло,

Плямило й мужа, кривду ведучи:

Боролася, всім тілом тремтячи,

Адже її страхало, їй боліло,

Що глумом буде вкрите й мертве тіло.

І, стежачи за дівчини лицем,

Лукреція говорить їй думливо:

«Чому це сльози скапують дощем

І по щоках твоїх пливуть струмливо?

Коли зі співчуття ридаєш, діво,

То знай: якби сльоза допомогла,

Сама б я врятувалася від зла.

Скажи, коли від’їхав, — і крушиться,

І гірко стогне, — гість отой від нас?»

«Ще як я встала, — мовить їй служниця, —

Це все моє недбальство, прошу вас,

Не гнівайтесь, я повнила наказ:

В досвітній я прокинулась годині,

Але поїхав ще раніш Тарквіній.

Але дозвольте при біді такій

Мені спитати вас про ваше горе».

«О ні! — Лукреція говорить їй. —

Сказати можна, тільки слово скоре

Його не зменшить, ані переборе;

Ця мука — пекло, слів нема тих ще,

Щоб вилить біль могли, що так пече.

Неси мені папір, перо й чорнило...

Стривай, — знайду сама й писать візьмусь.

Що мала я сказати? Пильне діло!

Скажи ти з мужевих людей комусь,

Хай в путь збирається; я ж поспішусь

Скоріше скінчити листа; подбай-но,

Щоб пану хтось відвіз його негайно».

Служниця вийшла, а вона мерщій

Взяла перо; то щось черкне, то схлипне:

Між розумом і горем знявся бій;

Що знайде розум, те від волі гибне;

Одне підходить, інше — непотрібне:

Думки вирують, наче гурт людей,

Що топчуться на місці кран дверей.

Нарешті починає: «Гідний пане,

Тобі привіт жона негідна шле,

Тебе здоровлю! Сталося неждане, —

Твоя Лукреція жива, але

До неї поспіши, їй вельми зле.

Пишу із дому, де все іншим стало:

Велике горе — сліз моїх замало».

Тут папірець Лукреція згорта —

Про певний біль непевну вість-сльозину.

Це ж Коллатін дізнається з листа

Про горе лиш — не про його причину:

Вона ж вину приховує невинну,

Щоб кров’ю змити пляму чорноти

І тим собі прощення віднайти.

Розкаже все, що в серці полум’янім,

Тоді, коли приїде чоловік;

Коли оздобить слізьми та зітханням

Своє нещастя, змити щоб навік

Підозру, що нести їй світ прирік.

Це ж словом зайвим легко все сплямити, —

Потрібні світлі вчинки, світлий світе!

Сумніше горе, ніж гіркі слова;

Добачить око, що не вчує вухо.

Це ж бачити біда нас порива,

Бо в кожній рисочці прогляне скруха.

Ми тільки частку болю чуєм глухо, —

Глибінь тихіша від мілких струмків,

Жалі розвіє ураганом слів.

Печать на лист кладе й на ньому пише:

«В Ардею — мужеві. Вручить мерщій!»

Передає слузі й велить скоріше

Рушать, не гаючись в путі своїй:

«Лети, як птах, коли дихне борвій!»

«Вручить мерщій!» — не швидко це, гадає:

Це ж крайність крайнощів таких шукає.

Низенько уклонився їй служник

І червоніє, дивлячись на пані;

Листа узяв і сквапно вийшов, зник,

Нічого не спитавши при розстанні.

Але, як винні всі, вона зарані

Вбачає докір в поглядах усіх, —

Він зашарівсь — чи не помітив гріх?

Гай-гай, простак! Клянуся світом білим, —

Не смілий та й не жвавий попервах!

Але такі відповідають ділом,

Коли нахаби скорі на словах,

Зате повільні в клопітних ділах,

А цей — взірець недавнього ще часу:

Кивне без слова й чесно робить зразу.

Ось так підозру розпалив лиху,

Обличчя зчервонив обом їм сором:

Він знає про Тарквінія жагу?

І зашарілась під уважним зором,

Який їй здався натяком прозорим:

Що рум’яніший він, то більш вона

Боїться, що розкрилась таїна.

І страшно їй, що довго ще чекати,

Адже пішов звідсіль недавно раб.

Повільно час пливе — не підігнати,

Тепер їй важко плакати, хоча б

Тягар нещастя і журби ослаб;

І плач вона гамує сумовитий,

Аби інакше згодом затужити.

І на картину погляд свій зверта, —

Зображення Пріамової Трої;

Узяти місто греки йдуть — це мста

За обезчещення Єлени тої;

Сягає хмари Іліон * блідої.

Який митець тут виявив себе?

Цілує вежі небо голубе.

Біду, життя — безживне, безголосе —

Митець, природі в насміх, віддає;

Засохли фарби краплі, наче сльози, —

За вбитим мужем їх дружина ллє;

Димує кров — мистецтво виграє! —

І очі тих, хто вже конає, гине,

Блищать в імлі нічній, немов жарини.

Ось видно воїна — підкоп веде,

Облившись потом, в пилюзі, — під мури;

А з веж троянських очі де-не-де

Сяйнуть через бійниці в час похмурий,

Зорять на греків, сповнені зажури:

Такий яскравий твір, що дозволя

Ті очі бачить навіть звіддаля.

У визначних вождів — краса й величчя,

Могуття й переможність, як вінець;

А в юнаків — стрімливість войовича;

То тут, то там показує митець

Страхополохів, змучених внівець, —

Тремтять вони, мов злякані селяни,

Це бачить кожен, хто на них погляне.

А ген Аякс з Уліссом,* — о, яку

В них видно силу творчості вабливу!

І легко прозираєм суть людську;

І вдачу ловимо з облич правдиву:

В Аякса очі аж горять від гніву,

Всміхається розважливо Улісс:

Мов змій, він мудрий; хитрий, наче лис.

А далі — Нестор; зміст ми легко вловим:

Він греків кличе в бій — розкрив уста,

Здіймає руки, надихає словом

І поглядом увагу приверта;

Трясеться в нього сива борода

У лад промові; з губ його злітає

Дихання легіт і небес торкає.