Пропало все, для чого жить хотіла,

Тож хай помру — я смертю не згрішу.

Як пляму змию цю убивством тіла,

То вже хоч слави знаком бруд скрашу,

Життя неславі — смертю порішу:

Мала ж то втіха — ледве нас обкрали,

Спалить шкатулку, де був скарб чималий!

Не хочу, Коллатіне, щоб ти пив

Гіркоту, в клятві зрадженій розлиту;

Щоб ти неправду й лестощі терпів

За вірність, щирим почуттям зігріту;

Повік байстрюк той не побачить світу;

Не дам, щоб ґвалтівник усім казав,

Що ти його поріддю батьком став.

Тож він в думках не буде з тебе кпити,

Не візьме з друзями тебе на сміх;

Твою любов не злотом зміг купити,

А підло викрав із дверей твоїх.

Владарка долі власної, я гріх

Сама несу, хоч би мене й корив ти,

Допоки смертю не звільнюсь від кривди.

Не заплямлю тебе, — хай біль стиха! —

Пробачень не вплету в барвисту фразу;

Не підфарбую чорного гріха,

Щоб скрити правду і нічну образу:

Язик все скаже; очі змиють зразу

Слова нечисті чистотою сліз,

Як води, що в роздол з гори злились».

Так Філомела жалісна скінчила

Про власне горе мелодійний спів,

І сходить ніч, похмура й чорнокрила,

В зловісне пекло; ранок заяснів,

Ллє світло в очі тим, кого зустрів;

Лукреція з неславою своєю

Сховатись хоче під імли кирею.

А день крізь шпари в світлий час оцей

За нею стежить зором ясно-синім;

Вона ридає: «Око всіх очей,

Не сип до мене у вікно промінням, —

Тих лоскочи, хто спить ще сном невинним;

Сіянням не тавруй мого чола —

Не знищить день того, що ніч дала».

І все, що вгледить, все їй заважає, —

Справдешній біль, немов дитя мале,

Його ніщо на світі не втішає:

Не так-бо давній — свіжий мучить зле;

Остудить час той біль — новий нашле,

І їхній шал — немов плавець невмілий,

Що швидко тоне, вибившись із сили.

Отак у морі бідувань і лих

З усім, що бачить, там веде розмову,

Скорботи всі рівняє до своїх,

А це несе їй муку гарячкову,

Бо те відходить, те приходить знову:

То тихне горе й не знайде слівця,

То, в безум впавши, марить без кінця.

Пташки щебечуть пісеньку ранкову,

Їй ще сумніш од співів тих стає, —

Нелегко радість зустрічати знову;

Веселе товариство душу вб’є

Ту, що лиш горе відає своє,

Тоді шалений смуток затихає,

Коли засмучений нам співчуває.

Подвійна смерть — під берегом плавцям!

Ще голодніший той, хто бачить їжу;

Болить ще більш тому, хто взрів бальзам;

Ласкавість тугу зроджує гіркішу;

Печаль з рікою схожа вдивовижу, —

Тече повільно, та не спиниш хвиль;

Не знають меж ні горе, ані біль.

«Насмішниці, — вона мовляє, — співи

В пернатих грудях схороніть сповна,

Хай стихне і мовчить ваш хор щасливий;

Хазяйка, що печаль і горе зна,

Гостей веселих не терпить, сумна;

Тож бавте всіх, хто бавиться сьогодні,

Сльозам же личать наспіви скорботні.

До мене, Філомело, прилети,

Ось гай тобі — скуйовджене волосся;

Земля в сльозах від нашої біди,

Ох, скільки сліз у тебе пролилося, —

Так і мені тужити довелося;

Цей спів я про Тарквінія веду,

Ти ж — про Терея, що приніс біду.*

Як ти себе об колючки кривавиш,

Щоб біль не задрімав, так я, тремка,

Тебе наслідувати рвусь по праву ж, —

Хай очі гострий ніж мені зляка,

Коли до серця криця проника.

Серця озвуться ще на горе й муки,

Настроїм струни їх на скорбні звуки.

Ти, бідна пташко, не співаєш вдень,

Соромлячись, що хтось підгледить потай, —

Пустельну пущу віднайдім лишень,

Де нас не вразить холод, ні спекота,

І в слово щире виллється скорбота,

Пісні тужливі скорять хижаків:

Хай люди звірі — звір не озвірів!.»

Стоїть, пильнує, наче олениця,

Яка надумує, куди гайнуть,

Чи тон, хто в пущі заблукав, боїться,

Не знає, де й яку віднайде путь;

Вона не може в сумнівах збагнуть, —

Їй жити чи померти, — що тут краще,

Коли як смерть ганьба й життя пропаще?

«Убить себе, — промовила в жалю, —

Чи це не з тілом душу сплямувати?

Утрати половини ще стерплю,

Найважче цілого зазнать утрати.

Яка немилосердна буде мати,

Що, втративши одне дитя своє,

І друге, щоб не годувать уб’є!

Дорожче що мені — душа чи тіло?

Божественність і чистота земна, —

Що ближче з них, як самозрозуміло

Належать небу й мужеві сповна?

О горе! Без кори вмира сосна, —

Живиця витікає, в’яне глиця;

Душі моїй так без кори лишиться.

У мить одну віднято супокій,

Палац розруйнував той ворог лютий;

Священний храм ущент розбито їй —

Неслави повен, болещів, осмути:

Тоді чи може це блюзнірством бути,

Коли в цім форті вилом я проб’ю

І трудну душу випущу мою?

Але не вмру, допоки Коллатіну

Причину смерті не звіщу сумну;

Хай присягне він в болісну годину

Помститися тому, хто звів жону.

Нечисту кров Тарквінію верну,

Проллю для нього — так моєму світу

Скажу про це я словом заповіту.

Я честь у спадок передам ножу,

Що вразить тіло зганьблене, погане.

Життя збезчещене, та честь ношу, —

Хай честь живе, нехай життя зів’яне;

Із попелу неслави слава встане.

Ось так загинувши, зневагу вб’ю

І знову честь я відроджу свою.

Владарю тих скарбів, що я згубила,

Тобі я спадок заповім який?

Моя рішучість — це для тебе сила,

Пишайсь, але й помститися зумій.

Нехай Тарквіній згине, зрозумій:

Я, друг і ворог твій, зійду в могилу,

Ти вбий злодюгу за дружину милу.

Короткий заповіт тобі даю:

Лишу землі та небу тіло й душу;

Рішучість, муже мій, візьми мою;

А ніж хай візьме честь — її не зрушу;

Мій сором я віддать злостивцю мушу;

А славу — тим живим, хто все збагне,

Хто не знеславить подумки мене.

Мою ти сповниш, Коллатіне, волю;

Дивися, що насильство нам несе!

Проливши кров, себе я не знедолю,

Бо смерть мені життя і честь спасе.

О серце, кажеш: «Вирішено все!»

Скорись руці, й зведу я руку строгу, —

Ви згинете, здобувши перемогу!»

Смерть ухваливши, витерла затим

Гіркі перлини із очей премилих,

Служницю кличе голосом хрипким,

І та спішиться, мов летить на крилах.

І на щоках Лукреції збілілих, —

Служниця бачить, — ніби смуток ліг,

Що тане, як від сонця взимку сніг.

Бажає ранку доброго зарання

Розважно так, щоб скромність показать,

І помічає, що сумує пані,

Що на лице їй сум поклав печать;

Але не сміє прямо запитать,

Чому її два сонця стуманіли,

Чому їй вид так засмутився милий?

Це ж як сідає сонце, то земля

Росою квіти скроплює в долині;

Так само й служка смуток поділя,