Значить, ви ніколи не бачили безкрайню сіру спалену пустку. Ноги вгрузають у попіл так само, як у гидку трясовину, над головою – сіре небо. Навіть не зрозуміти, день тут чи ніч. Навколо нікого та нічого. І ти не маєш права навіть на секунду спинитися та перепочити. Та й хто ти такий? У тебе забрали все, ти не маєш ні імені, ні уявлення про те, як виглядаєш, ні споминів про минуле, ні планів на майбутнє… Єдине бажання – врешті добрести до краю пустелі. Бо щось таки повинно бути там, за видноколом… А якщо повірити, що немає нічого? Тоді так легко сісти просто на попіл (не такий він і неприємний на дотик, як видавалося мить тому) і залишитися в пустелі назавжди.

Після подібних снів більшість жахастиків викликають посмішку. А потім зазираєш до чужих душ із острахом. Бо насправді важко збагнути, що треба зробити з собою або з іншими, аби перетворити свою сутність, себе на таке?…

Певно, тут була б доречною фраза, що зненацька я знепритомніла. Мене швиденько винесли із зали, вибачившись перед відвідувачами, сяк-так привели до тями і почали з’ясовувати, що зі мною трапилося.

Насправді нічого такого не трапилося.

Я вирішила, що з відвідувачів доста видовища розбитих склянок. Тож змогла самостійно доплентатися до кухні, лише кілька разів похитнулася на високих підборах. Спиною відчуваючи – двобій завершився. Звісно, з передбачуваним результатом. Так, переможений міг би спересердя скинути вцілілі склянки зі столу на підлогу, та, очевидно, сил навіть на такий супротив уже не залишилося. Тож клієнт-дебошир залпом, мов гидкі ліки, допив горілку, кинув купюри на столик і, заточуючись, уже не придурюючись, побрів до виходу.

Налили і мені. Звісно, не горілки. Ліна мовчки нахлюпала в склянку мінеральної води з напівпорожньої пляшки. Видавивши слова подяки, я влила в себе ледь теплу воду. Раптово полегшало.

Вистачило сил навіть здивуватися: чому я, та й решта, майже не звертаємо уваги на ще одну нашу офіціанточку, Ліну? Непогана ж дівчина, без явних недоліків, досить симпатична. І що цікаво, найнормальніша серед нас. Це я вам як майбутній психолог кажу. А от мені чомусь легше знайти спільну мову з тою ж Інною, хай і виникає періодично бажання прибити її, чи із завжди заклопотаною Софією.

У відповідь на мою вдячну усмішку Ліна ніяково відводить очі. Раптом мені здається, що в них майнуло щось дивне: чи то болісна заздрість, чи остаточна рішучість. Певно, таки здалося. Тут і слонів, що літають, побачиш – і не здивуєшся після таких пригод.

Часу на сторонні роздуми, як завжди, обмаль. Кидаю погляд на годинник: ніч закінчується. Не хочу себе переконувати, що неприємності, мовляв, позаду. Не те щоб я була надто забобонна, та все ж… Незабаром світанок. День – не час для таємниць. А із буденними справами я впораюся. Не вперше.

– Чорт… – Софія безсило падає на найближчий стілець і, не відриваючи очей від щойно вимкнутого мобільника, методично повторює: – Чорт-чорт-чорт…

Це звучить безнадійно як для звичайної лайки. Цікаво, чи їй відомо, що існують слова, котрими не варто розкидатися намарно, якщо не готовий до прогнозованих наслідків?

Жужмом відправляю використані серветки до майже повного сміттєвого бака. Намагаючись не грюкнути, вивантажую брудний посуд у мийку. Ніж із дзенькотом падає на кахель підлоги. Це хто ж отак квапиться до мене? Овва! Таки роблюся надто забобонною.

Софія підводить на мене почервонілі очі, а я майже демонстративно переводжу погляд на кухонне вікно. Нащось відзначаю, що не завадило б його протерти, бо геть запилене та закіптюжене. Для мене з’ява сонця у цьому вікні – це наче вітання зі мною мого міста. Маленька молитва до Творця, який починає ранок, нове коло доби з сонячних паростків, щедро засіваючи ними землю. І закіптюжене вікно, між іншим, теж.

– Адо, обережніше з посудом, не розкидай ножі, – автоматично зауважує Софія. І несподівано змінює тему, не чекаючи моїх виправдань. – Слухай, дівко, а в п’ять років людина може бути нещасною? Цього тебе в універі на твоїй психології випадково не вчили?

Мало не випускаю з рук склянку. Чого це раптом жінку потягло на психологічні консультації?

– Ну… Якраз на п’ять років припадає вікова криза. Період формування самостійності. Неслухняність – норма. Хоч малий і любить своїх батьків, і, цілком вірогідно, щасливий.

Софія сумно всміхається.

– А ти здібна студентка. Коли й встигаєш учитися? Неслухняність – то норма, кажеш? А як щодо так званої «типової поведінки» за п’ять днів до повного місяця?

– Тобто чотирьох днів? – уточнюю якнайспокійніше. – Місяць буде уповні якраз через чотири дні. А ніяк. Жоден поважний навчальний заклад не вводить до програми парапсихологію. Перевертні існують у бульварному чтиві, голлівудських фільмах, бабських забобонах. Ну, і ще у свідомості істерично налаштованих суб’єктів.

Мені таки вдалося допекти їй останніми словами.

– Істерично налаштованих, кажеш? – Софія нервово кривиться. Я ствердно киваю. Вона квапливо додає: – І чого тоді вартують такі навчальні заклади, скажи, га? Багато вважить усе суспільство, якщо не в силі справитися з…

Вона говорить дедалі швидше та швидше, щораз голосніше та голосніше. Може розпочатися істерика. Стараюся не реагувати активно на монолог Софії. Тим часом до кухні зазирає Інна. Вона далеко не дурепа, бо примудряється майже безгучно причинити двері до зали з того боку, і це із повною тацею в руках. Для чого всім чути Софіїн галас? Зрештою, з ким не буває?

– Звісно, легко переконати себе, що перевертні – то вигадка чи забобони. Найлегше запхати голову в пісок. Звідтам точно проблема не проглядається. А що робити з тими, хто встряв у те, чого офіційно не існує? Авжеж, звісно. Відповідь на поверхні – сам винен. У мене є подруга, дуже гарна подруга, але трохи безголова… Її хлопець кинув. А вона з ним ще зі школи зустрічалася. І гидко кинув, при всіх знайомих відставку дав, принизливо так. От вона й вирішила довести світу, що варто лишень по-справжньому зажадати, як вдасться відхопити багатого залицяльника, а не якогось там шмаркача. Подрузі пощастило, вона навіть не докладала великих зусиль. Доволі швидко відшукався солідний залицяльник. От тільки кілька днів на місяць він прохав, ні, наказував, щоб вона навіть не телефонувала йому. У ті саме дні, коли місяць уповні.

Софія вмовкає. Наливаю їй води в першу-ліпшу склянку. Її зуби дрібно цокотять об скло. Подруга-дурепа, кажеш?

– Вона вирішила простежити за ним у такі дні й була неприємно вражена? – дуже обережно перекидаю місток до найважчої частини розмови.

– Ні! Вона не стежила за ним у такі дні! У неї вистачало на це гонору! У той клятий день місяць ледь народжувався, та коли вона сіла в розкішну машину залицяльника, то її ледь не знудило. У салоні пахло не лише дорогими парфумами, а й різким тваринним духом. Ні, Адко, вона не намагалася втекти, поки не пізно, розумієш? Бо просто не знала, що для того, аби втратити над собою контроль, деяким… істотам… потрібний не місяць уповні, а, скажімо, бій. Виграний бій із рівним суперником. І самиця… Це для того, щоб остаточно відчути себе переможцем. А чи залишиться живою жінка після сексу зі звіром? Пхе, кого такий дріб’язок цікавить?

– Софіє, чому ж твоя подруга зберегла цю дитину? Після такого… Ніж поклади на стіл, гаразд?!

Вона слухняно кладе на стіл гостро наточений ніж. Здається, навіть не зауважила, що вертіла його в руці. Це вже не істерика. Я ненароком розітнула давній нарив, тепер слід допомогти вичавити увесь гній.

– Вона відразу і не зрозуміла, що залетіла. Переховувалася кілька тижнів. Старалася забути жах від пережитого. І навіть, дурненька, тішилася, що жива залишилася. А коли втямила, що дитя під серцем носить, то було запізно. Ніхто не брався зробити легальний аборт, а загинатися у якійсь брудній дірі під рукою акушера-покидька не захотіла. Надто подруга любить життя! От і носила маля. Різні думки навідували її у той час, навіть хотіла народити і вбити майбутнє чудовисько. Ей, дівчино, ти чомусь почутим не дуже шокована?