– Слухай, Антоне! – Дію навмання, немає часу для роздумів та аналізу. – Ти ж не дурень. Хіба тобі не казали доправити нас до місця призначення без тілесних ушкоджень? Із тебе ж спитають, як із розумнішого! Брату своєму скажи, хай не бешкетує.

Мені щастить хоч у цьому. Водій Антон невдоволено вишкіряється, стиха гмикнувши, що він і без мене знає, що і як робити, та все ж кидає декілька заспокійливих фраз так званому «брату».

Напарник-брат невдоволено застигає у своєму кутку. Цього разу пощастило. Хоча його погляд красномовно свідчить, що він мені ще помститься.

Ліна запитально та трохи розгублено дивиться на Антона. Той щойно мене, тобто жертву, послухав. Чому? Отже, вона, погодившись заманити нас у пастку, могла і продешевити? Еге ж, зрадникам завжди важко. Вартість зради завжди номінальна.

Ірен чи то настільки налякалася, що не вистачило сил утнути якусь дурню, чи то раптом збагнула більше, ніж я. Далі вона чемно сиділа мовчки.

Я також стишуюся. Легкий здогад настійливо свердлить мозок. Так, я мушу трішки відпочити, хай навіть за таких умов, бо, здається, мені незабаром знадобляться усі мої сили. Усі, до дрібки. Чула свого часу пораду, що добре накопичувати їх, хоч трохи подрімавши перед важливою справою. Звісно, зараз це неможливо. А от хвилька спокою перед буревієм – будь ласка. І за таке дякую. Якщо просити небагато, то інколи бажання здійснюються.

– Дуринда, справжнісінька штурпачка! – сичу крізь стиснуті зуби, опускаючись на м’який килим.

Не раз шановний Вікентій Леонідович, викладач психоаналізу, наголошував на важливості позитивного мислення. Навіть помилившись, варто використовувати фрази на кшталт: «Я – розумниця, от тільки цього разу дещо схибила. І тому мені трішки не пощастило. Але я таки розумниця, велика розумниця!» Авжеж. У моєму випадку без позитивного мислення самокритичніше вдатися до виразу «дуринда зацофана».

Та каяття в мені нема ні грама. Якщо виплутаюся, то розберуся і з власними розумовими здібностями, і з сумлінням. Зараз мої репліки – більше гра на публіку. Змовкаю й обережно торкаюся правої вилиці. Як і думала, не дуже боляче. І синець, певно, невеликий, хоч і цілком виразний. Точно сказати не можу, бо в кімнаті нема дзеркала. І жодної матової поверхні, де можна розгледіти своє зображення, а ще краще – зазирнути у власні очі. Професіонал бив, майстер своєї справи.

У мені закипає злість. І зовсім не через продажність Ліни. Вона сама швидко збагне, що зрада – не такий уже й вигідний бізнес. І, звісно, злюся не на того кінченого наркомана, типу брата, ладного за дозу на все. На таких не варто витрачати свої сили. А от водій… Може, його і справді звуть Антоном?

Могла б здогадатися, чого йому від мене треба, щойно він мене окликнув у напівтемній вітальні будинку, куди нас привезли. Урешті, він також, як і його «брат», лишень виконавець. До того ж хороший. Приємних емоцій полонені у нього не викликали, та свого напівбожевільного брата- напарника він завбачливо відігнав. Вирішив відконвоювати переляканих дівчисьок до потрібного місця самостійно. Навіть попередження про можливі наслідки недоречного героїзму (спробу втекти) прозвучало майже сухо, мовляв, нічого особливого, та, якщо змусите…

– Той, дівко, – гукає до мене, – на кілька слів.

Зупиняюся та, зціпивши зуби, спідлоба обережно зиркаю на нього.

Раптом мою щоку обпікає біль. А цей негідник дивиться прямо у вічі. Так і не дочекавшись ні зойку, ні того, щоб я піднесла до обличчя руку, намагаючись втамувати біль. І несподівано кидає найбезглуздішу в цій ситуації репліку:

– Вибач, дорогенька, але інакше ніяк…

Бог із ним, із синцем. Хоч я нікому не дозволяю знущатися над собою безкарно. Тож поки мовчки ковтаю образу. Ковтаю, але не забуваю. Антон, здається, встиг себе переконати, що я – «своя», одна з них. І, звісно, тому не може мати нічого проти мене особисто, певно, навіть співчуває дівці, що опинилася не в той час і не в тому місці.

Та, якщо накажуть, уб’є без вагань. І не через те, що ненавидить мене, чи тому, що так уже нерозривно пов’язаний із теперішнім босом. Такий і сам зможе дати собі раду. Усе набагато простіше. Навіщо зайві клопоти в пошуку хлібного «місця під сонцем», якщо воно вже є? Знати б іще, чого мені так гидко від цих здогадів?

Вампіри, навіть енергетичні, дуже нагадують розумних хижих тварин. Думок вони не читають – це точно.

Хто твердить зворотне, той або надивився голлівудських фільмів, або ж переспілкувався з самими упиряками. Ті люблять плести байки і щедро присмачувати їх неперевершеними вимислами. Але, певно, Антон таки вміє вловлювати загальний напрям емоцій «жертви». Бо помічаю на його обличчі вагання: а чи не вдарити мене ще разок? Не через обов’язок, а так, від душі, аби відтягнутися. А потім чинить геть не професійно. Кинувши швидкий погляд на вкрай знічену, перелякану та бліду аж до синявості Іру, ледь здивовано зводить брови: було б через кого турбуватися. Тому поспішно запихає нас до спеціально підготовленої кімнати. Із ґратами, міцними дубовими дверима та надійними замками.

Синець на щоці – додатковий мінус для мене, якщо справді дійде до серйозної боротьби, зайва можливість для супротивника хапонути частку моєї сили. Так само, як і моя безсонна ніч… Урешті, цей список можна продовжувати.

Користі ж від Іри, якщо взагалі йтиметься хоч про шанс на боротьбу, небагато. Але якби я сказала, що зараз прагну залишитися на самоті, то безсоромно збрехала б.

Сиджу на килимі, уважно розглядаю стелю імпровізованої в’язниці. Химерно переплетені багряні, чорні та сірі лінії. Трохи нагадує кольорову гаму «Темного янгола». Хоч у клубі в це мереживо вплітаються поодинокі білі мазки, що скидаються на розтріпані пір’їнки. Із янголиних крил, чи що? Та тут дизайнер не став заморочуватися такими додатками.

Невже комусь приємно жити в кімнатах із такою дивною стелею? Хоча всередині будинок виглядає не так похмуро, як зовні. Перші враження бувають оманливими.

Чому подібні банальності завжди відповідають істині? І взагалі, про що я зараз думаю? Тьху!

– Ну що, влипли?

Здається, це не вельми доречне питання-твердження ми виголосили одночасно. Можливо, іншим разом це і викликало б усміх. Та зараз не до веселощів. Іра помітно нервує. Здається, саме в такому стані дехто вбиває собі в голову дурнющу думку, що втрапив у халепу випадково і може вибратися з історії неушкодженим. Ірка, на щастя, так не думає.

Рішуче підводжуся з килима. Скільки можна займатися самоїдством? Буркаю собі під ніс: «Бувало гірше», – тоді уважно оглядаю міцні дубові двері, перевіряю надійність замків, а потім уважно вивчаю густе плетиво ґрат на вікнах. Навіть не розібрати, чи й справді завчасно планували перетворити одну з кімнат на комфортний каземат, чи просто вирішили прикрасити вікна не гірше, ніж у сусідів. Краєм ока відзначаю, що Ірен заспокоїлася, бо я, на її думку, тепер поводжуся більш-менш адекватно. Сумно зітхаю. Користі від моїх оглядин жодної. Просочитися крізь ґрати нам не вдасться, ми ж не вітер.

– Адочко, думаєш, у нас є хоч трохи часу до того, як?… – Нічого собі питання! Та ще й у пестливій формі. Адочкою мене доволі рідко називають.

Стенаю безвільно плечима. Нащо пояснювати очевидне? Хоча оте «трохи часу» не завадило б. Звісно, не для того, аби виглядати у вікні славного лицаря-визволителя. Ха, на прекрасних дам ми з Іренкою аж ніяк не тягнемо, особливо зараз. Та й лицарі у наш час майже перевелися. Чому «майже»? Навіть настільки розчарована особа, як я, все ж має надію, що, може, одненький таки залишився. Трохи часу потрібно для іншого – слід спробувати набратися хоч крихту сил.

Двері відчиняються. Як і належить за канонами жанру, спуртом. Та навряд чи краще було, якби їх штовхали повільно, а вони піддавалися неохоче, з натужним скрипом. Надто дешевий ефект, якраз для фільмів.