– Адо, може, тобі варто користуватися трохи іншими тінями? У тебе ж не сірі, а зеленаві очі. От зараз, за денного світла, це дуже помітно. Підтіни вдало фон – і очі перетворяться на зелені-зелені.

Знизую плечима. Зараз мені зовсім не хочеться обговорювати мій невдалий макіяж. Іра розуміє, що бовкнула дурницю, тому, як уміє, змінює тему.

– У Клари справді звичайна застуда?

– Клара наковталася пігулок, – дивлюся Ірені прямо в очі.

Люди люблять слухати історії про чужі біди. Уважаючи, що їх таке неодмінно омине. Тільки не зараз. Бо Ірині співчуття справжні. Жаліємо конкурентку? Хм, це цікаво. Веду далі.

– Пощастило Кларі, її сусідка по квартирі повернулася додому раніше. Невдале побачення чи щось таке. А там… Самогубство. Зараз Клара в лікарні. Вичухується. Сподіваємося, що все обійдеться. А застуда – то так, щоб Інка менше пліткувала.

– Адо, а навіщо Клара це зробила? Вона ж надто сильна, аби так, по-дурному, померти.

– Люди багато що роблять по-дурному. Не думаючи. Мені розповіли, що в неї був хлопець. Не просто друг, а справді коханий. Він, звичайно, запевняв її, що теж безтямно закоханий, що вона – найдорожчий скарб у його житті. Та в справу втрутилася матінка пацанчика, дізнавшись про професію синової обраниці… – Тут можна було б схаменутися і вибачитися, та я вже не можу спинитися і виплітаю далі: – Ну, заявилася, значить, матінка до потенційної невістки в гості, бучу влаштувала. Не допомогло. Клара від свого не відступила. Тоді мати схожу сцену вдома перед синочком організувала, вхопилася за серце. Навіть «швидку» довелося викликати. Хлопчик виявився слиньком. Ну, і кинув Клару. От вона й…

– Це ти сама вигадала чи хто підказав?

Від несподіванки опускаю занесену вгору руку із щіткою для волосся. Ні, на таке точно не чекала. Та слід хоч спробувати тримати марку.

– Навряд чи я б зуміла, Іро. Це я почула. За що купила, за те і продаю.

Із викликом відвертаюся до тьмяного дзеркала і таки приводжу до ладу зачіску. Виглядаю як малолітня дурка, що хтозна-де прошвендяла цілу ніч і тепер плентається додому в очікуванні материних повчань та гарячого сніданку.

Ірен уважно слідкує за моїми діями. Звісно, вона могла б продовжити розмову про Клару, переконливо довести, що та не з тих, хто ладен померти через нещасне кохання. Бо не було у дівчини того кохання. Бо коли ти закоханий, це бачать усі. Та, певно, Іра ніяк не вирішить, чи потрібно їй аж так щось мені доводити, чи дати мені спокій і повернутися до власних справ. До речі…

– Іро, ти зараз куди? І взагалі, у тебе є де жити?

– У знайомої переднюю, – відмахується так недбало, ніби це її не надто обходить. – А тебе, Адо, хіба вдома рідні не чекають?

– Не чекають. Нема кому, – сумно відповідаю. – Я ж не тутешня. Я з тих, що «панаєхалі». Мене якась там далека родичка, тітка енно-юрідна по матері, підселила в свою квартиру. Сама вона зараз в Італії на заробітках, повернеться не скоро. Я ж типу наглядаю за її неповнолітньою шістнадцятирічною донькою, якоюсь там, знову ж таки, енно-юрідною сестричкою. Слідкую, щоб панночка чемно ходила до школи, не вплутувалася в історії, погані компанії, не курила і теде. Тож коли мене довго вдома нема, то мала шмаркля з того щиро радіє.

Чомусь відповідаю, ніц не вигадуючи. Зрештою, чесність теж непогана політика, якщо на думку не спадає щось більш суттєве.

– Що ж… Хай там як, нам по дорозі! Принаймні до трамвайної зупинки точно. То як?

Звичайна пропозиція. Чому ні? Мало радості самотньо брести ранковими вуличками поки порожнього міста. Інша справа, що з Ірен ми не подруги. Певно, їй щось від мене треба. А я так хочу, щоб мені нарешті нині дали спокій. Поки розмірковую, як відмовитися, аби не викликати підозри, до кімнати зазирає Павло:

– Дівки! Ви що, подуріли? Ночувати тут зібралися, чи як?

– Та наче вже переночували. Ранок надворі, – бубонить Іра.

– Ранок? Ага. То тим більше нема вам тут що робити. Гайда додому. Ну ж бо!

Не сперечаємося. Ще раз позираю у дзеркало. М-да. Таки варто було вчора прихопити куртку, хоча поки ще по- літньому спекотно. Та хто ж знав, що мій одяг так «удосконалиться»?

– О! Дівчата! Привіт! Щось ви довгенько сьогодні. Може, вас підвезти? Миттю домчимо! Правда, Антоне?!

Ліна стоїть біля новенького «порше» кольору мокрого асфальту, обіпершись рукою на капот, та сяє такою щирою усмішкою, що будь-хто сторонній вирішив би: ми як не кращі подруги, то дуже близькі до цього. Ліна гордо нам щось демонструє – чи то новеньку машину, чи русявого пацанчика, який сидить за її кермом. Нам його трохи видно, бо водійські дверцята навстіж відчинені. Мої губи мимоволі розтягуються у поблажливій посмішці.

– Цікаво, чим вона займалася, поки ми в клубі теревені правили? Нас піджидала, чи що? – Здивовано та трохи безцеремонно роздивляюся і новеньку машину, і Ліну, і її пацанчика. Останній не поспішає дивитися на нас, щось там вишукуючи в гальмах.

– Хм. Чим займалася, кажеш? Думаю, вона чекала на глядачів. – Останні слова Ірен навмисно ледь виділяє для кращого мого розуміння. – Сиділа Ліна у «порше» зі своїм хлопцем. Може, цілувалися. І захотілося дівчині повимахуватися перед нами. Тобто показати, як їй круто підфартило.

Можливо, й правда. У голосі Іри нотки заздрості. Я ж тільки морщуся від споглядання тонованого скла машини. Не люблю таких вікон, за ними ніби прагнуть щось лихе приховати. Хоча здебільшого то звичайні іграшки для дорослих хлопчиків, символ крутизни типу.

Ліна чекає відповіді. Звісно, я б легко відкараскалася від люб’язного запрошення дівчини, але мені важливо знати, що Ірка живою та неушкодженою доплентається до свого тимчасового прихистку.

Я трохи невпевнено підійшла до запопадливо прочинених Ліною задніх дверцят машини.

– А з нами ще Антонів брат, але місця усім вистачить. «Порше» – простора машина! – кокетливо озивається Ліна, зручно влаштовуючись на передньому сидінні.

За мить я переконуюся, що таки її правда. «Порше» – простора машина. А таємничий брат хлопця Ліни чемно забився у протилежний куток, бажаючи залишити нам побільше простору. Тож розташувалися ми цілком комфортно. Я автоматично натиснула на відповідну кнопку на дверях – є у мене дурна звичка перевіряти, чи щільно зачинені дверцята. Та раптом виявилося, що вони і так уже надійно заблоковані.

Автівка у кращих традиціях детективного жанру блискавично зірвалася з місця. Заревіла гучна музика, яку не перекричати. Звісно, я чула про випадки кінднепіну, та, розмірковуючи об’єктивно, важко знайти хоч одну причину, яка змусила б викрадачів побачити в мені цінну здобич. Ще раз, уже не криючись, нервово смикаю за ручку впертих дверцят. Залишалася слабка надія, що мене прихопили так, за компанію з Ірен.

– Не випєндрюйся, суко, а то гірше буде!

Це не до мене, це до Ірен. Та миттєво зорієнтувалася в ситуації. Навіть не стала витрачати час на лемент, заходилася допомагати мені відчиняти двері. Ледь стискаю її руку, краєм ока відзначивши, що супротивник тримає в руках шокер.

– Тихо, Іро. А ти… Ти… Не чіпай її. – Голос мене підводить і виходить не дуже переконливо.

Ледь помітне дрижання, цунамі обурення, сліпої надії, що все якось обійдеться, що це – просто дурний жарт. Зойк Іри підтверджує, що я взяла не той тон. Мені зараз плювати на глузливу посмішку Ліни. Хай насолоджується відступництвом на повну, потім розрахуємося з відсотками.

Вдивляюся в очі чоловіка, котрий зараз сидить біля Іри, і бридливо морщуся. Абзац. Якийсь дурень відправив на завдання навіть не садиста, а справжнісінького наркомана. Як іще назвати істоту, котра і півдня не протягне без дози людського страху чи хоч його сурогату? Молодий іще зовсім! Коли ж устиг перетворити себе на зомбі? Тьху, нащо здався такий огидний прислужник? Тим часом істота, яку Ліна назвала «брат», мерзенно шкіриться, загрозливо розмахуючи шокером.

Переводжу погляд на так званого хлопця Ліни, Антона, здається. Той упевнено тисне на газ, навіть не дивлячись у дзеркало. От халепа.