– Адко, шет ап! Я ж конкретно запитала: за які такі заслуги тебе приставили обслугою до самого Господаря «Дак енджеал»? Тільки не виляй.

– Я й не виляю. Інно! Чого ти? До чого тут Вікторович, тобто Господар, по-твоєму? Що ти собі навигадувала? – вимовляю звичну для таких випадків фразу.

– Ти справді така наївна чи прикидаєшся? – Інна глибоко затягується цигаркою і на видиху, випускаючи хмару ментолового диму, промовляє: – Не грай вар’ята, Адко! Який, у сраку, Вікторович? Господар – то чоловік, який є власником закладу, а наш Вікторович лишень топ-менеджер. Із правом підпису, щоправда.

Торопію. Так і не затягнувшись по-доброму жодного разу. Цигарка в моїх руках самостійно догоряє до фільтра, попіл зависає ненадовго, а тоді не втримується купи і падає вниз. Я за цим спостерігаю, як за кадрами сповільненого кіно. Боже, я таки дуринда! Скільки тут працюю і досі не второпала головного. Вікторович – це просто Вікторович, а не солідний власник «Темного янгола».

Поважний представник місцевого бомонду чи випадково, чи спеціально стає власником нічного клубу. Бо йому таке життя подобається. Однак він трохи соромиться подібного заробітку, може, перед «родиною» соромно, може, у нього брат чи дідо ксьондзом були… Однак він не хоче залишати своє дітище зовсім без нагляду. І керує, так би мовити, віртуально.

А що, цілком можливий сценарій. Якби побачила десь у фільмі схожий сюжетик, повірила б без особливих нарікань. А хто сказав, що моє життя логічніше, ніж кіно? Ох, якщо все так насправді, як каже Інка, то мені час бігти.

– Інно, я не знаю, чому Вікторович приставив мене до того, кого ти називаєш Господарем. Бо якщо твоя правда, то мені пора повертатися до своїх обов’язків. Мо’, пану Господарю сьогодні закортить не кави, а віскі з льодом?

Заперечити на це нема чого. Інна стенає плечима, вагається, але так і не наважується дати мені пораду, яка аж рветься з її уст. Та сьогоднішні несподіванки ще не закінчилися. У спину мені лунає:

– Слухай, Адо, а про що він тебе запитував? Ви ж раніше з ним майже не спілкувалися? Ше-е-ет! Це справді важливо. Скажи!

Не можу втриматися від маленької помсти:

– Запитав, чи подобається мені працювати в «Янголі». Я відповіла правду. – Часу на театральні ефекти немає, та таки роблю крихітну паузу і додаю: – Сказала, що тут незле.

– Дівчино, скажіть, а скільки коштує у вас склянка?

– Перепрошую, пане, склянка чого? – ввічливо перепитую, вслухаючись у нерозбірливу п’яну скоромовку.

Клієнт тим часом намагається власноруч змішати «викрутку». Він нервово трясе порожнім паком з-під соку над напівпорожньою склянкою.

– Ну от, і сік у вас бракований, – промовляє щиро і з образою. – Текти не хоче…

Зберігаю незворушність і пропоную клієнту замінити порожній пакет на повний. Той погоджується. Отримавши новий пак помаранчевого нектару, він таки доводить справу із саморобним коктейлем до кінця, однак усе не вгамується.

– Ну, дівчино, ви мені скажете нарешті: скільки коштує склянка? Звичайна склянка. – Певно, я видаюся йому не надто меткою, тож мені пояснюють спрощено, на прикладі: – От якщо офіціант розгепає склянку, скільки йому доведеться за неї заплатити?

Не роздумуючи, завищую ціну недбалості в півтора рази. Залишається сподіватися, що моєму співбесіднику просто нема до чого вчепитися, от і пристає з дурнуватими запитаннячками.

– У вас що, посуд порцов… процов…

Поки він намагається впоратися зі словом «порцеляновий», я ловлю його погляд. І враз чітко розумію: переді мною актор. Хай і не геніальний, але цілком пристойний. Але для чого він так старанно вдає з себе п’яного? Підкреслено ввічливо пояснюю, що посуд – не порцеляновий, але в ціну розбитої склянки входить і штраф за недбалість. Здається, це виглядає досить серйозним аргументом. Чоловік на мить замислюється і відразу замовляє пляшку горілки та десять склянок.

У пристойному закладі, як любить говорити Вікторович, клієнт має отримати все на перше прохання, звісно, якщо здатен за це розплатитися. А судячи з дорогого годинника на зап’ястку (здається, це Bovet Fleurier Classical ціною десь у $20000) та краватки на шиї клієнта (ще один любитель виряджатися до нічного клубу, як до Букінгемського палацу), десять склянок розгатити він собі легко може дозволити.

Здається, ситуація зацікавила всіх. Софія стовбичить неподалік, нервово покусує нижню губу. І, що найгірше, раптом перехоплюю погляд Інни, який аж кричить: «Адко, тільки попроси!» Ой, недооцінила я цю милу упирку. Хто із захмелілих відвідувачів зауважить, що до столика підійшла не та офіціантка? І, коли раптом п’яний клієнт ткнеться носом у скатертину, це теж нікого не здивує. Помічати таке – моветон. Охоронці швиденько викличуть таксі. Якщо кілька купюр із гаманця піде на те, аби сплатити за випивку та поїздку додому, то зрозуміти обслугу клубу буде легко. Не те щоб цілком законно, але в межах норми. А вже завтрашнє небажання вчорашнього відвідувача нічного клубу підніматися з ліжка і взагалі жити спишеться на те, що не закусував. А коли такий жахливий стан затягується на кілька днів? Ну, в кожного похмілля проходить по-своєму… Так, Інка в цьому – профі.

Але вона добре знає, що я в такі забавки не граю. Не через принциповість, а тому, що надто легко перейти межу, за якою нема дороги назад. А ще не люблю бути винною, особливо вампірам.

У залі лунає дзвін розбитого скла. І це мене анітрохи не дивує. Клієнт бере нову склянку. Підносить до очей. Так, щоб на неї падало світло. Морщиться. Цікаво, чого б це?! У «Янгола» чимало недоліків, ладна визнати першою. Але посуд тут ідеально чистий. Це ж не третьосортна забігайлівка! Чоловік розвертається, відшукуючи когось поглядом. Знаходить. Клієнт-бешкетник дивиться прямісінько на Господаря? Так із легкої руки Інни називаю тепер свого особливого клієнта.

Господар незворушно п’є свій фреш. Устигаю відзначити, що, здається, от-от надійде час подавати йому наступну філіжанку кави.

Друга склянка летить на підлогу. Дзень!

Зазвичай скандали намагаються загасити у зародку. Зараз же всі немов змовилися, бо, схоже, затягують його зумисне. Можливо, тому що Господар, чи як там його, не виглядає незадоволеним. Недбало, без особливої охоти він врешті відривається від соку і запитально дивиться на бешкетника. Мовляв, ну, тобі таки вдалося привернути мою увагу. І як ти цим скористаєшся?

Усе оточення трохи розчароване. Двобої поглядів ніколи не бувають видовищними. І точно не потребують втручання сторонніх.

Здається, решта склянок уціліє. А в мене виникає пекуча потреба доплюсувати до рахунка ще й моральний збиток.

Придушую бажання тихенько вшитися подалі – хтось же повинен у цій божевільні зберігати здоровий глузд. За хвилину безгучно ставлю на столик перед Господарем чергову каву і підхоплюю порожню склянку. Господар, здається, не звертає жодної уваги на мою ініціативу. Я ж на єдину мить перехоплюю погляд його супротивника. Той уже видихався настільки, що радий був навіть незначній перерві. Справді, чому б не глипнути сердито на дурепу, яка крутиться під ногами, якщо вже не можеш гідно боротися із справжнім супротивником?

Кажуть, цікавість – не вада. Не вірте. Той, хто це ляпнув, не замислювався, скільки нерозважливих вчинків або й відвертих злочинів виникло з миттєвого жагучого бажання дізнатися трохи більше, ніж тобі дозволено. Навіть якщо, дізнавшись, ти не отримаєш ніякого матеріального зиску. От і зараз… Ну що я сподівалася побачити в переляканих напівп’яних очах нахаби? Щось незвичайне?

Вигоріла пустка без кінця-краю. Навіть не можу сказати, що було там, під шаром захололого попелу. Степова трава? Піщаний, майже безплідний ґрунт? Може, залишки якихось будівель…

Думаєте, справжні нічні кошмари – то безкінечна втеча? Бійки, якісь монстри з примітивних фільмів жахів чи падіння з високої вежі? Знаєте, я вам заздрю.