Зайшла до сарайчика, де була зарита в сухий пісок Василева праця, постояла над нею. Нічого підозрілого не виявила — навпаки, тут добряче наслідили кури, це надавало природності.

На Рогульку треба йти широкою лісовою просікою, по якій до нашого хуторця бігли соснові стовпи, несучи нам електрику. Всю дорогу озиралася, але ж марно — мої опікуни, як видно, також мають право на відпочинок.

Юрка побачила здалеку — у синьому спортивному костюмі з білими смугами вздовж тіла він методично закидав спінінг і доволі енергійно крутив котушку. Мене він помітив лише тоді, коли я підійшла до нього майже впритул.

Берег був безлюдний, але Юрко вдавав, що він не знайомий зі мною. Нарешті улучив хвилину й сказав:

— Тут, Соню, нечисто. Отам у кущах сидить один недорікуватий журналіст, який… Я вже перегнав машину в надійніше місце. Йди за мною назирці.

Я хутко відійшла від Юрка, буцімто підходила тільки для того, аби запитати, котра година. Юрко іще хвилин із десять грався спінінгом, а відтак обійшов озеро і геть зник з моїх очей. Я шугнула в кущі й також опинилася по той бік озера — на дорозі, що по відкритій заплаві вела до Дніпра. Виявляється, я вірно зміркувала, що мені ліпше триматися дороги.

Юрко вже мене побачив, одразу ж сів за кермо і зник за лозняками. Тепер мені було ясно, де його належало шукати.

І ось ми сидимо над незвичайним озером, що виникло, мабуть, на місці вибуху метеорита. Озеро чимале й таке кругле, ніби природа творила його за допомогою циркуля. А берег озера — такий же круглий насип із викинутих вибухом порід. Насип доволі високий. Довкола нього ростуть дуби, але не так густо, щоб до нас можна було підкрастися непоміченим. Серед кущів нас не видно, зате ми мали змогу оглядати довкілля в радіусі близько кілометра.

Я запитала в Юрка, чому він так далеко покинув машину — чорну обкомівську «Волгу».

— Від машини, та ще й службової, — сумно посміхаючись, мовив Юрко, — шкоди не менше, ніж від запопадливого сексота. Ти не знаєш того, що мені відомо.

— Всі оті радіожучки…

Юрко засміявся, як сміється людина, котра почувається вільно, невимушено. Схоже на те, що він тут, над загадковим озером, жодної небезпеки не відчував.

— А ти, як видно, детективних романів не цураєшся.

— На нічних чергуваннях вони дуже допомагають. — Відтак я набралася сміливості й запитала про головне: — Скажи чесно, ти читав економічну працю Василя? Я ж її передала в обком. Була певна, що вона одразу ж потрапить до тебе.

Смоковський витримав чималу паузу, з неприродною уважністю розглядаючи общипаного пуп’янка якоїсь незнайомої квітки.

— Ми, люди, таки дуже зазнаємося перед природою. Набудували космодромів — і вважаємо себе богами… Тим часом оцей непримітний бур’янець… Що ми про нього знаємо? Що робить його живим? О-о, це складніше від космодромів. А в дев’ятнадцятому столітті навіть Герцен був певен, що життя можна створити в хімічній лабораторії. Той самий Герцен, який з презирством ставився до марксидів. Так він називав послідовників Маркса.

Мимоволі торкнулась його плеча.

— Юрію, ти не хочеш поговорити про економічну працю мого чоловіка?

— Якби не хотів, то чого б я оце сюди приїхав?.. Власне, в отому співставленні сіренького стебельця й космодромів… Чи, скажімо, атомних полігонів… У цьому він увесь, твій Василь Микитович Горінь. Вбиваємо живе, вбачаючи власну велич у мертвому. Горінь — велика людина, Соню. Але ти передала його працю не в обком.

— А куди ж? Невже в КДБ?

— Саме так. Там давно цікавляться нею.

— Коробов показав мені посвідчення, видане в обкомі партії.

— У них не бракує будь-яких посвідчень. Але ж справа не в цьому, Софіє Кирилівно. Це, зрештою, однаково — в обком чи КДБ.

— Тоді чому ж ти, секретар обкому, боїшся КДБ?

— Тому що я в даному разі готовий видати партійну таємницю, аби врятувати тебе й Сергія.

Я рвучко повернула голову й пильно, не без внутрішнього здивування, поглянула на Смоковського. Він виглядав молодо й звабно. Припорошене сивиною волосся було не тільки акуратно підстрижене, але й ретельно опрацьоване бритвою на потилиці. Це, власне, був стандарт для людей із Юркового оточення. Мабуть, саме тому літератори й художники відпускали бороди та довге волосся — аби не бути схожими на партапаратників і гебістів. Юрко все ще володів неабиякою чоловічою привабливістю — в нього могла закохатися і вісімнадцятирічна дівчина, й сорокалітня жінка. Я потай догадувалася, що він щедро використовував ці свої переваги, й поспівчувала його дружині.

— Чого ти на мене так глянула? Боїшся провокації? Не бійся, я не Коробов.

— Але Смоковський.

— Благаю тебе, Соню… Знаєш, я тебе по-справжньому любив. Тільки тебе. Більше нікого й ніколи. Отож благаю тебе, Соню, — забудь оту дурнувату історію з партквитком лейтенанта. Розумію, тоді ти мені простити не могла. Але ж сьогодні…

— Ти вирішив освідчитися в коханні? — пожартувала я.

— Пізно. Воно випало із нашого човна іще в Кінешмі й затонуло у Волзі. Нехай освідчуються в коханні наші діти. Не знаю, як тебе, а мене це гріє. Інколи думаю: у нас не вийшло — нехай у них вийде.

У моєму серці розпогодилось — я повірила Юркові. Він це зрозумів і заговорив про те, заради чого ми зустрілися.

— Що існує економічна праця полковника у відставці Горіня, я довідався іще тоді, коли завідував ідеологічним відділом обкому. Справа в тому, що Василь Микитович писав доволі товсті листи до ЦК з приводу власного відкриття, як він висловлювався, в галузі фізичної економії. Від них, звичайно, відмахувались, але полковник продовжував писати. Кілька слів він надіслав також до обкому. І тоді чекісти всі їх передали мені, аби я написав розгорнутий висновок. Я встановив, що Горінь — твій чоловік, отож не поспішав з висновками. Та, власне, мене ніхто й не квапив. Не відразу я настроїв психіку на нормальне сприйняття того, що писав Горінь. Він, звичайно, доволі широко переповідав свої ідеї. Наріжний камінь марксизму (тобто теорію додаткової вартості Маркса) він не просто ставив під сумнів, а взагалі заперечував. І заперечував доволі категорично.

— І це, звичайно, викликало в тебе обурення.

— Так, Соню. Бо тоді марксизм довелося б у кращому разі здати в архів, а в гіршому…

— Викинути на смітник, — не вельми задумуючись над формою вислову, завершила я фразу, розпочату Смоковським.

— Може, й так. Але ж подумай добре: яким треба бути йолопом, щоб рубати гілку, на якій ти усівся верхи і не якось інакше, а обличчям до стовбура? Та ще й розуміючи, що та гілка нависає над прірвою.

— А тобі не спадало на думку, що Марксова помилка веде до катастрофи?

Смоковський розгублено закліпав очима.

— Ну, це вже перебільшення. Горінь лякає голодом. Але у вітринах гастрономів… Чого твоя душа бажає.

— Особливо в закритих розподільниках. Чи не так?

І тут мене раптом прорвало: я почала викладати все, що знала про Формулу Сонця. Коли ми, скажімо, думаємо про народження електричної енергії, то не кажемо, що вона походить із трансформаторної будки. Ми посилаємо думку далі — принаймні до електростанції. А проте й цього замало — нам треба встановити, яка сила крутить генератори. Ну, скажімо, річкова вода. Та виявляється, що й цього не досить. Треба ще дошукатися, яка сила підняла воду на ті хребти, звідки вона тече. Так ми підіймаємося думкою до Сонця. То невже можна виводити вартість із праці й не бачити хліба, який дає для неї сили? Адже людина не може бути джерелом енергії — вона тільки трансформатор.

— Стривай, Соню. Маркс не забуває про хліб. Але його хліб також народжується із праці.

— О Боже! — вигукнула я. — Треба бути духовним сліпцем, щоб не помічати додаткової біологічної енергії, якою обростає суспільство тоді… Ну, словом, тоді, коли все в державі розбудовано правильно. І навпаки, звичайно.

— Як ти розумієш оте своє «правильно»?

— Це не моє, а природне. Або, якщо не боїшся цього слова, — Боже… Про це можна говорити й дуже довго, і дуже коротко. Якщо говорити коротко, тоді істину можна звести до такої формули: держава не має права ні відбирати силоміць, ні навіть купувати у селянина вироблене ним збіжжя.