Одначе відкриття сталося. Воно було таке несподіване, що Мирон Сидорович занімів від яскравості барв, від кам’яної, морської, небесної величі, яка поставала перед очима у своїй триєдності — так, як постає щось навдивовижу цільне, хоч ми добре бачимо: тут зіштовхуються протилежні стихії, зіштовхуються бурхливо, нещадно, безжалісно. Та, мабуть, щоб виникло щось неповторне, конче потрібне зіткнення протилежних стихій, оця могутня нещадність.
Відтак Мирон Сидорович пригадуватиме мить за миттю свою зустріч з прекрасним — як він, стомлений виснажливою їздою, бездумно, ні на що особливе не сподіваючись, проїхав попід сірим склепінням незугарної брами; проїхав за інерцією, як проїздив безліч залізобетонних халабуд, що всюди сіріють на трасах. І раптом загальмував так, мовби насичений яскравістю безмір загрожував катастрофою. Спершу всі вони мовчали, приголомшені панорамою, що відкрилася їхнім очам. Потім, припаркувавши машину до кам’яної лавочки, відполірованої людським одягом, почали потроху вростати в цей напрочуд одухотворений живопис — бо саме так насунеться на них картина, витворена неперевершеним художником — Природою: не як жива дійсність, а як щось намальоване, вирізьблене, розписане найяскравішими фарбами. І стане ясно, що Байдарські ворота кимось мудро споруджені саме заради ефекту раптовості — мовби тут доклали зусиль талановитий режисер і театральний художник: до природного додавалося щось відверто мистецьке.
Сергійко, задерши голову, оглядав сірувато-брунатне бескиддя, що, помережане прожилками гірських порід, круто здіймалося в обшир південного неба. Під білоперими хмаринками, що нагадували дорогу пряжу, плавав якийсь статечний птах, вишукуючи поживу серед гірських чагарників. Хто він, отой птах, — орел, кібець, шуліка? Хлопець хотів запитати в батька, але не було сил відірвати очі від дивовижно синього неба — такого прозоро-блаватного, яким воно буває лише над південними морями.
Мирослава, яку рідко вражали краєвиди, також була зачарована: відкинувши хустку, котрою захищалась від сонця, стежила, як по асфальтовому серпантину комахою сонечком повзла недоладна автомашина, схожа на мікроавтобус. Машина спускалася в приморське селище, яке залягло на зеленому мисі серед кипарисів, що вервечками збігали з гір до рухливої смужки прибою. Там, глибоко внизу, серед кипарисів були розкидані, мов дитячі іграшки, будинки якогось санаторію або державної дачі. Дивлячись на смарагдову рослинність, серед якої губилися дачні споруди, на мереживо прибою, схоже на шлейф занебесної красуні, на морський і небесний безмір, не можна не думати про ласкаву лагідність цього куточка природи, відгородженого від жорстокого світу гірськими скелями та незлостивою балаканиною хвиль.
Мирон Сидорович, відійшовши від машини, почув неголосну чоловічу розмову — вона долинала знизу, із кущів, що нависали над скелями. Схилившись над парапетом, помітив трьох чоловіків — одного літнього, сивобородого, і двох молодих, що, оглядаючи Форос (так називалося селище внизу), сумовито похитували головами. Вигляд у них був також сумовито-заклопотаний — і це аж ніяк не гармоніювало з райською тишею і красою місцевості, про яку вони розмовляли.
Невдовзі Грива почав вловлювати окремі фрази:
— На Капрі, звичайно, все це йому уявлялося інакше. А коли повернувся… Теж не одразу… Намагався не помічати… Та вже не помічати не міг…
Говорив сивобородий. Він був сухорлявий, підтягнутий. За спиною звисав похідний рюкзак, обличчя затінене крисатим капроновим капелюхом.
— Я гадаю, тут навіть краще, ніж в Італії. Там дуже людно, а тут спокій, тиша. Та й повітря для його хворих легенів таке як треба…
Докинув молодий:
— А коли це він сказав: «Якщо ворог не здається — його знищують?» На Капрі чи тут?
— Не пригадую. Та, мабуть, раніше, ніж вони знищили сина. Максим був не просто секретарем — то був друг, який знав кожну батькову думку. Натомість приставили свого…
— То ви гадаєте, що його також убили?
— Кажуть, він почав проситися назад, в Італію. Але його вже випустити не можна було. Бо він усе вже побачив…
Сивобородий зник за кущами, вслід за ним зникли також молоді. Згодом їхні постаті вирізьбилися на тлі блаватного неба — і мовби розтанули в просторі, лишивши в душі Мирона Сидоровича відчуття гіркоти. Як легко рай перетворити на пекло!..
Дорога повела вниз — до православного храму, що був споруджений на вирубаному серед скель майданчику. Враження було таке, ніби невидимий велетень, що стоїть по коліна в морській воді, підняв цей храм над головою і тримає його на кам’яній долоні — тримає так, щоб небо, сонце, зорі добре його бачили, бо під склепінням храму, не деінде, проростає і лине в простір Слово, що в’яже земну скороминущість з небесною вічністю.
У серці Мирона Сидоровича знов запанувала врочиста несуєтність, яка наповнює душу, коли людина наближається до храму. І навіть байдуже, який то храм — грецький Парфенон, стамбульська мечеть а чи оця православна церква, для якої так вдало обране місце. Сам зовнішній вигляд церкви в її гармонійному сусідстві з довколишньою природою — то вже була висока молитва.
Що виший злет, то страшніше падіння: над папертю висіла мовби лайном наквацьована вивіска: «Чебуречная». Це було справді щось бісівське. Гриві мимоволі згадалися рядки із «Божественної комедії» про бісів, чиї зади заміняли сурми.
— Тату, давай спинимось, — наполягав Сергій. — Їсти хочеться. Його підтримала Мирослава. Мирон подумав, що Сергійкові він міг би пояснити, чому не варт спинятися біля цієї чебуречної, а Мирославі цього пояснити не можна, бо не зрозуміє.
Припаркував машину поряд з іншою «Волгою», напханою туристським начинням, — і вони заглибилися в морок, що ліниво, безжиттєво ворушив демонічними крилами під облупленим склепінням храму, який багато десятиліть не ремонтувався. Храм освітлений так, щоб його можна було бачити лише внизу, де він був уже не храмом, а забігайлівкою.
Чебуреки були соковитими, смачними, але Мирон не міг позбутися думки, яка його гнітила: і оцей загиджений православний храм, і національна страва кримських татар, від яких тут тільки й лишилося що оці чебуреки, — все це громадилося в один блюзнірський букет, підібраний із сатанинською ретельністю заради приниження в людині всього справді людського. Грива помітив за сусіднім столиком вже немолоде подружжя шведів — час від часу вони обганяли його машину, відтак відставали, щось оглядаючи, й обганяли знову. Вони трималися дуже скромно, з виразу їхніх облич не можна було вгадати, про що вони шепочуться, копирсаючи виделками чебуреки, але ж Мирон Сидорович був певен: шведи думали про те, про що думав він, бо хіба може про це не думати цивілізована людина?..
— Ов-ва, яка зустріч! — розляглося за спиною Гриви зумисно бадьоре, навіть задерикувате. — Мирославо Яківно! Мироне Сидоровичу! Не питаю, яким вітром, — розумію, що північним. Чому ж це ми раніше не змовилися?..
То був Іван Копиця, що разом з дружиною й дітьми їхав також в Коктебель. Жінки швидко заприязнились, а Сергійко не квапився до зближення з дівчатками Копиці — рухливою першокласницею Танею і його ровесницею Оленкою. Тримався статечно, навіть зверхньо — мабуть, цього вимагало його сьогоденне уявлення про чоловічу гідність.
Грива й Копиця, вийшовши на майданчик, задивилися вниз — туди, де зміїлася асфальтова серпантина, що з’єднувала таємничий Форос із зовнішнім світом.
— Скажіть, будь ласка, — простодушно запитав Мирон Сидорович, — це тут по смерті сина жив Горький?
Копиця рвучко обернув до нього високого лоба, що переходив у лисину. В його погляді майнуло щось осудливе, мовби Мирон Сидорович виявив нетактовність. Відтак, зіпершись спиною на парапет, кивнув на занедбаний храм:
— Навіть турки відновлюють мозаїку константинопольської Софії. Євангелійні мозаїки цілковито розчищені від мусульманських нашарувань. До речі, мені пощастило побувати в цьому храмі…
І поет, не цікавлячись, чи слухає його співрозмовник, почав розповідати про свою подорож довкола Європи на теплоході «Победа». Гриві не лишалося нічого іншого як терпіти.
