Тітка зашарілася, аж помолодшала від цих слів.
— Ти б, Олександре, хоч курку зарубав. Сказано, мужики. Чого ви без нас варті? Давненько ви нас не провідували, Василю Микитовичу. Вже, мабуть, і дорогу забули.
Після привітань та незначних слів, якими люди обмінюються для годиться, почалася тривала розмова, що закінчилася аж на світанку, коли вже гість і господар куняли. Тітка то поралася біля печі, то знов поверталася до столу, а я лежала в сусідній кімнаті, дослухаючись до того, про що говорили за столом. Виявилося, що військовий був другом мого батька, з дядьком Сашком познайомився тоді, коли прибув на похорон свого однополчанина. Відтоді вони не поривали листування. Інколи Василь Микитович навідувався до дядька, цікавився справами колгоспу, брався то за вила, то за косу, а то й сідав на трактор.
— Тямуща донька росте в Кирила, — сказав дядько Сашко. — Розум від батька перейняла.
Мені дивно було чути ці слова — навпаки, я вважала себе нездарою. Особливо важко мені давалася математика.
У моїй кімнаті було темно, лише косий клаптик світла лежав на підлозі, а там, де точилася нічна розмова, горіла гасова лампа, потріскували в печі березові дрова. Язички полум’я освітлювали бронзове обличчя Василя Микитовича, яке я добре бачила через відхилені двері. То було обличчя вольової людини. Правильний ніс, широкі брови, відкритий погляд глибоких очей…
Найбільше мене вразило багатство відтінків у настроях та переживаннях, які відбивалися на обличчі Василя. Можливо, цьому сприяло освітлення із двох джерел, від лампи та від печі, але, мабуть, справа не лише в зовнішньому освітленні, було освітлення внутрішнє, із глибини душі, і саме воно привернуло мою увагу. Мені вже не хотілося спати, я не стільки слухала розмову, скільки вдивлялася в це обличчя. Важко зараз передати, що я тоді відчувала. Мабуть, треба сказати не соромлячись: я вперше в житті помітила чоловічу вроду. Хлопці, з якими я вчилася, здавалися мені дітваками, та й вони мене не помічали — напевне, через мої окуляри. А може, я такою вродилася: не бачу краси в людині, якщо не відчуваю її внутрішньої краси.
Василеві Микитовичу було вже під сорок, а мені минав тільки шістнадцятий. Зараз, оглядаючись на своє минуле, пробую тверезо оцінити, що сталося в той вечір: я побачила Василя саме тоді, коли в дівчині зароджується потреба кохання, а він був саме в тому віці, коли в чоловікові найповніше розквітають його сила, врода і розум.
Я не могла заснути, мене гойдали якісь внутрішні хвилі, щось млосне, солодке і трохи страшне.
А може, я заднім числом приписую собі ті почуття, які прокинулися в мені значно пізніше? Можливо, щось є від цього. Людині важко відшукати початок свого кохання, якщо воно було єдине у її житті. Здається, воно існувало завжди, мало не від народження. Та добре зосередившись, вивчаючи кожен порух власної душі, я все ж таки мушу сказати: саме тоді я відчула щось зовсім не те, чого шукала в дотиках дядькової руки.
Я завжди ідеалізувала батька. Все те, що якось було з ним пов’язане, здавалося мені високим, прекрасним. Для мене було великою несподіванкою, що його друг виглядає зовсім не старим, — він сильний, мужній, як і належить бути героєві. Дядько Сашко проти нього виглядав старезним дідом — мабуть, через свою бороду.
У той час я зачитувалася «Спартаком», шукала довкола себе людину, яка була б хоч трохи на нього схожа. Інколи мені здавалося, що на нього схожий наш учитель математики. Він був суворий, вимогливий, я часто перед ним пекла раків. І саме ота суворість викликала мою пошану. Та все ж математик наш не був для мене справжнім героєм, таким, як мій батько.
В образі Василя я побачила одночасно і риси Спартака, і риси батька, якого у власній уяві ставила поруч із цим відважним полководцем.
Звісно, до справжнього кохання було ще далеко, я тоді ще навіть не уявляла, як воно виглядає. То був невиразний трепет дівочої душі, передчуття чогось великого, незвичайного.
Треба сказати, що ті роки, які я прожила в дядька, були для мене доброю школою. Мені легко було вчитися, бо дядько разом зі мною всю шкільну програму повторював.
Де й коли він здобув освіту, я цього не знаю. Закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи, але знав стільки, що мої вчителі не соромились до нього на пораду приходити. Був книголюбом, інколи до ранку зачитувався. Саме тоді і я книжки полюбила.
Тим часом за столом тривала розмова про колгосп, про індустріалізацію та про ту загрозу, котра висіла над народом нашим.
Ось я почула голос дядька:
— Колись люди природу інакше побачать. Не так, як зараз. — Дядько, видно, висловлював якусь свою потаємну мрію, тому кожне слово супроводжувалося паузами. — Зараз ми як на неї дивимося? Беремо від неї те, що нам потрібно. Житло, одяг, їжу… Ну, скажімо, взяли. А далі?..
— Що ж далі? — здивовано запитав Василь. — Добробут людський поліпшувати. Щоб кожному за потребою.
— Е-е, брат! Може, кожному по літаку видаси? Потреби ж не однакові.
Вони знов помовчали. Василь трохи нахилився — і я побачила його обличчя, освітлене жаром від печі. Мені здалося, що він роздумував про щось велике, докорінне.
— Ти що, в комунізм не віриш? — нарешті кинув він суворо.
— Не поспішай. Я ось про що кажу, — уточнив дядько. — Є різні люди. Одні, брат, люблять природу, другі… Себе в природі. Тільки себе… Такій людині всього замало. Золоту гору для неї споруди — мало!.. А мені, наприклад, цієї хати досить… Бо що ж мені в хаті робити? Тільки виспатись… Усі мої багатства там — на полі, під сонечком та під хмарами. Я цей світ, Василю, ні на які палати не проміняю. Вся душа моя тут… Вийдеш, брат, уранці, оглянешся… Світе мій! Чого ж ото люди за якісь багатства б’ються? Діаманти, золото… Все ж це мертве. Або, скажімо, особиста влада… Хіба у мене влади немає? Мене земля слухається. Який же король зі мною змагатися годен?.. Для мене, брат, справжній король той, хто землю наскрізь бачить. Але такі тепер не в пошані. Начальство правди боїться.
— Знаєш, друже, — приглушеним голосом заговорив Василь. — Чим довше тебе слухаю, тим більше переконуюсь, що ти чимось дуже невдоволений. Ніби тебе щось палить ізсередини.
— А тебе не палить? Я кажу про голодомор, який…
— Те вже минулося й не повернеться ніколи.
— Може повернутися, Василю. Великий, дуже великий гріх вчинила влада перед природою. Або перед Богом. Це, власне, однаково.
— Що ж то за гріх, Олександре?
— Ти можеш уявити людину, яка відрубує собі ногу, аби зварити її, ну, щоб погамувати голод? — Василь мовчав, тим часом дядько Сашко продовжував. — А ми це робимо, друже. Так ми свої заводи будуємо. За рахунок самоїдства. Сільське господарство руйнуємо, заводи майструємо. А земля, брат, цього нам не простить.
— Земля — що? Аби люди простили.
— Ні, Василю. Все навпаки. Якщо людям роти позамикати, через покоління вони вже забудуть про голодомор. А земля пам’ятатиме. І прийде такий час, коли вона скаже: годі, більше не дам. Бо ви вже й мене з’їли. Знаєш, Василю, що тут найстрашніше? Те, що селянин перестав бути господарем хліба. Цим ми, брат, Христа розіп’яли. І Богоматір гірко кривдимо — земля своєї частки не одержує. Ти ж поглянь: худобу понищили, годувати її нічим… Скажи, ти в літню спеку коров’ячого кізяка зрушував з місця?
— Звичайно. Але в тебе все згромадилося до однієї купи — і Христос, і Богородиця, й коров’ячі кізяки.
— То, мабуть, бачив: під ним завжди є волога. А чому? Бо він живий — отой кізяк. І землю він робить живою… Зверни увагу: Богородиця куди свою дитину поклала? До ясел. Гадаєш, це випадково? Через ясла вона й сама поживу дістає. Син годує матір.
Василь засміявся.
— Ти ще більший безбожник, ніж я, Олександре. Замість церкви хлів освячуєш.
— Між іншим, наші предки так і робили. Ні, я не кличу назад до поганства. Я хочу, щоб не забували Сковороду, який повчав: у Євангеліях символи закладені, а в них сховані закони природи, до яких люди вже колись доходили.
