На крик із кухні вибігла жінка середніх років у синьому махровому халаті, а за нею — сьогодні твій вечір, Богдане! — дівчинка років шести, з бантиками в кісках, що смішно стирчали в різні боки. Баглай відразу навів ствол на дівчинку, жінка, певно, бабуся, спробувала загородити її собою, і тут він показав зуби: опустив ствол на рівень пояса, пальнув, точно знаючи, що влучить жінці в ногу. Скрикнувши, вона осіла на підлогу. Дівчинка позадкувала, та Баглай поманив її рукою до себе, і вона, наче кролик до удава, повільно підійшла. Взявши її за плече, Баглай повернувся до чоловіка, що вовтузився на підлозі, і, довго не думаючи, прострелив йому коліно, трохи нахилившись, аби напевне не промазати.

— Стогни тихо, — пролунав наказ. — Хто ще вдома? — рука труснула дівчинку за плече, вона зрозуміла — запитують її, так само тихо відповіла тремтячим голосом:

— Нікого немає. Мама тут не живе. Дядя… не треба нас убивати…

— Пусти дитину, падло, — простогнав любитель кросвордів. — Бери, що треба, і йди. Дитину не чіпай…

— Ніхто нікого не вб'є, — заспокоїв не так дівчинку, як дорослих Баглай і сказав чисту правду. У його плани не входило вбивати сторонніх. Вони не винні, що живуть над його особистим ворогом. Вони навіть знати цього не повинні. — Повзи в кімнату. Рухайся, ну!

Чоловік, далі стогнучи, почав гусінню пересуватися до кімнати. За ним порачкувала його дружина, їй Баглай влучив у стегно. Дівчинка зайшла останньою.

— Грошей тут скільки?

— Не туди ти зайшов…

— Мовчи! Без вас розберуся! — приставивши дуло до потилиці дівчинки, Баглай вільною рукою витяг із кишені куртки широкий скотч, кинув чоловікові. — Значить, так: спочатку заклеюєш очі та рота своїй бабі. Потім — в'яжеш їй руки, — слідом за скотчем він витягнув клубок тоненького міцного дроту: — Оцим. Добре закручуй, дивись мені, козел. Перевірю. Далі заклеїш хайло собі, баньки так само. Дівчинка весь час стоятиме поруч зі мною. Починай, час пішов…

— Господи, ну за що…

— Цить, — обірвав чоловік дружину. — Мовчи. Діна лишиться цілою, значить, Бог є. Не гніви його, бо зовсім у цього негідника розум відбере.

— Лайся, лайся, — дозволив Баглай. — Тільки хутчіш рухайся.

Видно, коліно в чоловіка сильно боліло, та він досить вправно виконав наказ нападника. Коли він «обслужив» сам себе, Баглай наказав йому лягти на живіт, завести руки за спину, дівчинку Діну підштовхнув у куток, до телевізора, а сам, ставши на одне коліно й поклавши «марголіна» поруч із собою, закрутив руки дротом і йому. Перерізати дротинки не було чим, про обценьки Баглай не потурбувався, тому чоловік та жінка виявилися припнуті одне до одного цілим шматком дроту.

— Дихайте носом, — звелів він, підвівся, наставив пістолет на принишклу дівчинку. — То не вбивати тебе, Діно?

— Ні, — пискнула вона мишеням.

— Не буду. Тихо сидітимеш — не буду. Йди сюди, поки не бійся.

Дівчинка наблизилася до нападника на тремтячих ногах, переступивши через бабусю. Баглай взяв її за руку, вивів із кімнати, заштовхнув до туалету, закрив ззовні на шпінгалет. Нарешті зняв маску, витер нею змокріле чоло. Ну що, промовив подумки, кваліфікацію не втратив. Прийди ж до мене, дівонько моя!

На повну силу відкрутивши у ванній крани і пустивши холодну воду разом із гарячою, заткнув раковину маленьким рушником, дочекався, поки вода переллється через край і потече на підлогу, а тоді спокійно повернувся до кімнати і методично почав викидати речі з шафи та шухлядок. Все ж таки він — грабіжник.

Коли у двері нарешті подзвонили, він зазирнув до ванної. Вода сягала йому кісточок і потроху витікала струмочками в коридор. Задоволено кивнувши сам собі, Баглай ступив обережно, став на п'ятку, висмикнув затичку, заховав її до кишені куртки. Тоді підійшов до дверей і глянув у вічко. Точно, вона, стривожена сусідка знизу. Ласкаво просимо на нашу дискотеку.

Баглай відчинив двері і зустрівся поглядом з Оленою.

— Два кроки назад.

Губи ворушилися, та вона не чула, не сприймала слів, що злітали з них. Для неї тепер існували лише холодні порожні очі. Одного разу вона вже бачила їх, і їй чомусь не робилося страшно. Тепер жах ніби скував її холодною кригою, крізь яку не проходили зовнішні звуки. Вона ніби прикипіла своїми очима до його, а Баглай не відводив погляду, не дозволяв їй подивитися в інший бік, не поспішав давати команду «відімри».

— Два кроки назад, — повторив він, посунув на неї, Олена швидше інстинктивно, аніж справді виконуючи наказ, відступила. Намацавши вільною від пістолета лівою рукою зовнішню ручку вхідних дверей, потягнув її на себе, причиняючи двері. Тепер вони стояли на сходовому майданчику самі. Час для неї зупинився.

Неквапом, наче у сповільненій зйомці, Баглай підняв руку на рівень її обличчя, торкнувся грубими пучками її щоки. Олена скрикнула — відразу на рівень її очей піднялося дуло пістолета.

— Запросиш у гості? — рука попестила шкіру на щоці, ковзнула нижче, пальці торкнулися шиї. — Чи тут поговоримо?

«…Господи, Боже мій, Господи милий, заступнику та вседержителю, де ж поділися всі люди, чому нікого немає, чому ніхто не їде ліфтом чи не йде сходами, чому Ти нікого не напоумив вийти з квартири, Господи…»

— Бійся. Тобі треба боятися, — рука рухалася нижче, пройшлася по махровій поверхні халата, знайшла затягнутий пояс. — Я хочу, аби ти мене боялася до кінця свого життя, — пальці спритно впоралися з вузлом, пояс розпустився, поли халата розійшлися, рука ковзнула під халат, торкнулася обтягнутих гольфом грудей. — Чого ми стоїмо тут? Ходімо до тебе в гості, чи ні?

— Не вбивай…те, — вичавила з себе Олена.

— Не буду, — кивнув Баглай. — Стій тихо — лишишся жити. Але я завжди буду поруч із тобою. За спиною, за шафою, під ліжком. Коли тобі хтось подзвонить по телефону, ти чутимеш лише мій голос. Увімкнеш свій довбаний «ящик» — побачиш лише мене. На вулиці всі чоловіки будуть нагадувати тобі мене. Я прийшов, аби тебе дістати, сучко.

Він ступив півкроку назад, а потім переклав пістолет у ліву руку, замахнувся правою. Ударив несильно, та Олену з ніг міг збити навіть протяг. Бив у живіт, вона зігнулася від різкого болю. Тепер вона опинилася спиною до сходів, головою схилилася до Баглая. Поклавши розчепірену правицю їй на голову, він штовхнув її назад, теж не дуже сильно, та цього виявилося досить. Заточившись і втративши рівновагу, Олена почала падати спиною на сходи, схопилася руками за бильця, це пом’якшило падіння, але вона все одно невблаганно котилася вниз, таки не втрималася на нижній сходинці і впала спиною на підлогу. Баглай двома стрибками опинився біля неї, присів, ледь натиснув коліном на її живіт, чорне дуло втислося в перенісся, просто між очима.

— Живи поки що і не забувай: я приходитиму завжди. Коли мені захочеться. Ти ніде не заховаєшся від мене. Тебе ніхто не захистить. До побачення, — він почав підводитися, але раптом коліно знову натиснуло на живіт, цього разу — сильніше. — Не забувай: один раз ти вже дістала мене. Тепер я діставатиму тебе, доки житимеш. Скільки тобі жити, вирішу я, — він нарешті звівся на рівні ноги, просичав: — С-с-с-сука, — і раптом наставив пістолет на неї. Олена міцно заплющила очі, але пострілу не почула. Натомість сходами загупали кроки. Потім унизу під’їхав ліфт. Зачинилися двері, він загуркотів на перший поверх.

Лише тоді вона наважилася розтулити повіки.

— Вона перенервувала, це зрозуміло, — генерал розвів руками. — Про такі справи мені не доповідають, мусите розуміти, Романе Романовичу. Кожен розбій не проконтролюєш. Просто ваша, гм, колега знову завела про Баглая, причому так затероризувала групу з райвідділу, що їхній начальник про всяк випадок подзвонив напряму. Я ж кажу вам — про Баглая всі знають, реагують відповідно…

— Знаєте, це вже переходить будь-які межі, — Малиновський після вчорашньої нічної розмови з геть переляканою Оленою, чергової безсонної ночі та ранкової летючки, де генеральний поцікавився, чи не з’їхав, бува, дашок у «зірки» «Кримінальних портретів», і коли вже атмосфера в творчому колективі знову стане робочою, тримався, ніби на линві під куполом цирку.