— Просили, просили. Час у вас закінчився. Мені, Баглай, ти ніколи нічого такого не казав. Може, в шахи з тобою грати замість обідньої перерви, га-га-га!

— Підсадіть краще шахіста в камеру.

— Не положено! — відчеканив Постовий. — Бачиш, як ти сам собі допоміг. Тренуйся, шахи в зоні дозволені. Нехай тобі хтось передасть, грай собі, будеш головним гросмейстером серед довічно засуджених. Про тебе знову кіно знімуть. Все, шановні, хорошого потроху.

Олена, Корнієнко і Потороча перезирнулися, режисер кивнув, оператор вимкнув камеру і почав поволі збирати апаратуру.

— А телевізор йому якимось чином доступний? — Олена розуміла всю некомпетентність свого запитання, але все одно мусила його поставити начальнику слідчого ізолятора. Не чекаючи, поки він її висміє привселюдно чи почне сипати пласкими власними жартами, швидко продовжила: — Я ось до чого. Ми тут знімаємо нібито про нього. Принаймні Богдан одна з головних дійових осіб нашого фільму. Думаю, він мусить отримати хоча б у порядку винятку можливість подивитися на себе на екрані.

— Правильно думаєте, — Постовий, на диво, не почав сперечатися, говорив серйозно, навіть чулися заклопотані нотки. — Значить, так — коли ваше кіно покажуть?

— Я особисто вас повідомлю.

— Хоча б за тиждень до того будете знати?

— Безперечно. Зазвичай нові проекти стартують із початком вересня. Тепер у нас другий тиждень серпня. Ефір не раніше, ніж у середині вересня. Якщо пізніше, то не набагато. Влаштовує?

— Мене, Лєночко, все влаштовує, — поки Постовий говорив, Баглай піднявся з лави, завів руки за спину, знову просунув їх крізь спеціальний отвір у ґратах, наручники клацнули на зап’ястях. — Баглай нас із вами зараз дуже уважно слухає. За моїми підрахунками, раніше жовтня його звідси не смикнуть. Але, можливо, я помиляюся, і за місяць він буде вже на етапі. Не найкраща можливість подивитися телек, скажи, Баглаю? — той промовчав. Постовий махнув рукою в його бік: — А невідомо ще, куди він потрапить, і чи зрозуміють начальники Вінницької чи Житомирської зон, що він у нас — телезірка. Я, між іншим, теж цим не проникся, чуєш мене, Баглаю? Та він добре поводиться… уже, скажемо так. Хоч на двері не кидається… Знову ж таки, не комизився, дав людям роботу свою зробити. Коротше, — начальник СІЗО запанібрата поклав Олені на плече свою важку руку, — якщо ви своє кіно покажете, коли цей діяч ще сидітиме в нас, обіцяю — телеперегляд я йому влаштую. Під власну відповідальність, як виняток. Ти ж не підведеш, Баглаю?

— Атец радной! — скопіював кавказький акцент Баглай.

— Ну, тоді бувайте. Ввечері ми всі, здається, зустрічаємося в Черниченка? Він мене теж запросив.

— Тоді до вечора, — кивнула Олена.

Коли в залі нікого, крім їхньої знімальної групи та слідчого, не лишилося, Ігор Корнієнко зігнув праву руку в лікті й рвучко смикнув нею вниз, наче зривав невидимий важіль.

— Йєс, йєс, йєс! Ну ти, подруго, даєш! Ну ти солістка, солістка, це я тобі скажу… А, мужики, ви все чули? Бля-аха-муха! Мать мая женьщіна! На кривій козі чувака об'їхала на раз! Тобі призова гра належить сьогодні!

— Нічого такого, — Олена знизала плечима, хоча в глибині душі теж раділа за себе.

— Шкода — мало говорив. Так би ще розкрутили на пару жирняків. Скажи, Віть? — не вгавав Корнієнко. — Як вона його — про шахи? Він вочевидь чекав не такого підходу. Оцей його виступ на тему, чим він може вбити людину, особливо про голі руки — тема та, що треба.

— Ви тут стояли, а я його морду крупно брав, — Потороча нарешті зібрався і закрив чемоданчик з освітлювальними приладами. — Будемо дивитися — на вираз обличчя глянете. Особливо на очі. Аби можна було, він би своїм поглядом мені об’єктив пропік. Не хочеться мені з такими навіть серед білого дня на порожній вулиці зустрітися.

— Нічого особливого, скажи, Лєнко, — Корнієнко вочевидь запрошував її у спільники. — Я, правда, думав — там такий собі монстрик, а воно худе, миршаве, зовсім невиразне. Чесно — ніколи б не повірив, що це про його подвиги ми стільки чули.

— Не скажи, не скажи! — знову вступив у розмову Потороча. — Писок справді не бандитський, але ти його баньок крупно не бачив. Так у камеру зирив — або пробити її своїм поглядом хотів, або заморозити. О! — він клацнув пальцями. — Знаєш, на що це схоже? З документалістами я їздив, коли ще в нас про природу знімали, молодим зовсім пацаном. Отак у розпліднику просто в камеру зміюка дивилася. Не знаєш, просто так буравить чи просто зараз р-раз! — він викинув руку вперед, хапаючи Олену за плече. Від несподіванки та зойкнула, замахнулася, аби ляснути придурка, та оператор вчасно відскочив і реготнув.

Жарт виглядав справді по-дитячому. Олені просто не сподобалися передумови цього вибрику.

Ну, не те щоб аж так не сподобалися. Просто чомусь занепокоїли.

…Як домовлялися, відразу після розмови з Баглаєм вона передзвонила Малиновському зі звітом. Вона не могла бачити Романової реакції на вдало зроблену роботу, та чомусь здалося — він радів не так, як режисер з оператором. Ні, звичайно, він похвалив, оцінив, сказав, що вона нарешті просікла фішку і набрала потрібних жирняків. Але видавалося, він готувався витягти з рукава ще якогось туза. І вона не помилилася. Щоправда, справжній зміст сказаного дійшов до неї не відразу, тому відреагувала трохи пригальмовано. Але потім вона справді відчула — оце і є Важливий дзвінок.

Адміністратори програми «Кримінальні портрети» розшукали матір Богдана Баглая. Вона погодилася на інтерв’ю.

— Значить так, стара, дивимося за сценарієм, — Корнієнко готувався монтувати програму, тому перед тим, як іти в монтажку, підбивав остаточні підсумки, як для себе, режисера, так і для Олени, автора та ведучої. — Спочатку даємо оці тири-пири: іменем України такого-то числа, такого-то року засуджено… Ну, цю хроніку-хренику, коли зачитували вирок. Потім у нас пішов твій стенд-апчик, скажеш пару слів про нашого героя. Далі — матусю. Оцю історію, яким він розумним хлопчиком у школі був. Я її навіть особливо клеїти не стану, підчищу трошки — і капець. Значить, хороший він у нас, розумний, шахіст, чемпіон, маму слухався, всі діла. А далі — ці кадри, жирняк, про розстріляну родину. Більше крівці, більше, в нас її тут досить, хай усі бачать, яких наші українські мами шахістів так люблять. Тепер хай вона знову вступить із тим своїм: «Нє вєрю»…

Насправді розмова з матір’ю відбулася зовсім не в тому ключі. Олена чітко пам'ятала її фразу: «Коли до мене прийшли й сказали, що так і так, Богдан убив двох людей, я їм відразу заявила: „Не вірю. Не міг він такого зробити“. Потім уже частіше почали приходити, шукати, розпитувати, тоді вже сама зрозуміла — душогуб. Та я ж нічого не зроблю». Але все це Корнієнко рішуче викинув у смітник. Планувалося, що оте своє материнське і вперте «не вірю» вона після остаточного монтажу буде повторювати постійно, наче аж затято. Хоча Олена сумнівалася в такому вирішенні, навіть порадилася з Малиновським, але вкотре почула, що не січе фішку, і врешті погодилася. Справді — синок катує, вбиває та ріже, а мати вперто товче «не вірю, не вірю, не вірю». Особливо вразливих глядачів це справді мусить шибонути по мізках. Задля подібного кінцевого результату і створювалася програма.

— Так, так, тара-рак, — бринькав губами Корнієнко. — Ну, далі в нас усе зрозуміло, ментівські тупі коментарі. Шукали вони його, знали, ля-ля-фа, еті ноти… Дивись, як у нас вийде: він такий собі садюга, маньячура, річки кров'яки, а вони з тупими рилами «шукали, відпрацьовували, оперативні заходи». Доходимо до шматочка про Слобожанськ…

— Ні хріна собі шматочок! Це ж основний шматисько!

— Значить, доходимо до основного шматиська про Слобожанськ. Славне місто Слобожанськ, де ми всі горілку жрамськ, ге-ге-ге, — він, мабуть, пригадав грандіозну пиятику, влаштовану міліцейським керівництвом, де абсолютно всі повпивалися до потойбічного стану, а заступник начальника міліції Шостак усе крутився біля Олени, єдиної жінки на їхньому банкеті та єдиної людини, котра не пила горілки, намагався щось шепотіти на вушко, та з кожним разом зрозуміти конкретні слова ставало дедалі важче. Хоча загальні та принципові його наміри Олена чудово розуміла. — Ага, знову в нас ти йдеш із розповідями про розкриття, заморочки з телефонами, таке-різне…