Коли Богдан Баглай сказав, чого він просить, навіть не просить — вимагає, адвокат Едуард Гужва зрозумів, що саме має статися. Вірніше, може статися. Та зловив себе на думці — йому від цього зовсім не страшно. Навпаки, коли все зрозуміло й розставлено на свої місця, коли немає недомовок і розмов про опудало Карлсона, сприймати Баглая з його зміїними очима якось навіть простіше й легше.

Чесно сказати, Гужва навіть не чекав від Баглая чогось іншого. Зрештою, він і не мав справ із іншими людьми, останніх років сім витягав з болота майже таких самих суспільно небезпечних типів. Щоправда, за значно більші суми грошей. Але ж тут йому і робити особливо нічого не треба.

Виконати два прохання свого клієнта. Вони йому цілком по силі. Далі просто стежити за ходом подій і отримати свої гроші. Хоча… Ні, ймовірність невдачі треба передбачити, але це лише означає підстрахувати себе, та аж ніяк не Баглая.

Підстраховувати себе Едуард Гужва чудово вмів.

Улітку 2001 року неподалік від центру Слобожанська, в досить-таки людному місці відкрився невеличкий, зовсім невиразний бар під так само невиразною і поширеною назвою «Ніка». Його директор, тридцятитрьохрічний Микола Білокрил, зірок із неба не хапав, та доволі вдале розміщення й помірні ціни в закладі давали його приватному підприємству не надто великий, зате стабільний прибуток. Та не минуло й п’яти місяців, як наприкінці листопада Білокрил зник. Дружина заявила в міліції, що кілька останніх тижнів йому погрожували. Вона була в курсі фінансових справ чоловіка, тому не приховувала — щоб розкрутитися, він узяв у борг порівняно невелику суму. Це не давало жодного приводу не повертати її чи відстрочувати термін повернення кредиту. Частину Білокрил віддав, далі справа застопорилася. Тоді почалися жахливі телефонні дзвінки з погрозами.

Окрім цього, Білокрил мав проблеми з бандитами. Зі слів дружини, «Ніка» справно платила данину територіальним кримінальникам, але кілька місяців тому вони несподівано підняли суму платні, Білокрил був серед тих, хто відмовився платити досить серйозні гроші собі на збиток. Отже, його з рівним успіхом могли викрасти і кредитори, і рекетири. Крім цієї загальної інформації, жодних прізвищ та імен Білокрил дружині не називав. Займався справою УБОЗ, безпосередньо вона висіла на Сташенкові, котрий тихо матюкався, оперським нюхом відчуваючи черговий «глухар». Власне, так воно незабаром і виявилося.

Через тиждень після того, як без сліду зник приватний підприємець Микола Білокрил, в одній з квартир старенької «хрущовки» знайшли труп людини. Сталося це так: поверхом вище жив дядько з собакою, здоровенним догом, схожим зовні на собаку Баскервілів. Кілька днів поспіль, коли хазяїн виводив собацюру гуляти, він зупинявся біля оббитих коричневим подертим дерматином дверей на третьому поверсі і вив на них. Те саме повторювалося, коли господар і пес поверталися з прогулянки. У такому стані свого дога дядько ніколи не бачив. Так само він знав: у квартирі жила раніше самотня алкоголічка, котра врешті-решт комусь хату продала. Принаймні так казали сусіди. Нових мешканців начебто ніхто не бачив, хоча народець у під’їзді підібрався цікавий. Коли собака подібним чином повів себе втретє, пильний дядько про всяк випадок викликав міліцію.

Спочатку виклик не хотіли приймати. Подумаєш — собака виє на двері. Нарешті приїхав наряд, дзвінка на дверях не було, тому бійці погупали в двері, жодного руху зсередини не дочекалися, криміналу не виявили і хотіли було піти геть. Та впертий хазяїн дога пообіцяв нацькувати на ментів собаку, і плювати, що йому за це буде потім, головне — хтось із них без яєць залишиться. Озброєні патрульні не злякалися дядька, їх самих насторожила реакція собаки. Страхітливого вигляду дог, виведений хазяїном із квартири, просто в них на очах повівся, наче якась остання дворняга: присів на задні лапи, нахилив голову, витягнув морду і протяжно завив.

Двері зламали, доклавши, до речі, чималих зусиль. Благенькі на вигляд дверцята хтось обладнав двома новенькими міцними замками. У єдиній кімнаті стандартної «хрущоби» біля вікна на брудному, просякнутому сечею матрацику, сидів, прикутий за правицю наручниками до батареї, чоловік.

Без голови.

Голову, відрубану, очевидно, сокирою, знайшли у ванній, старанно загорнуту в поліетиленовий кульок. Потім експертиза виявить: спочатку тіло відчепили від батареї, потім відрубали голову, далі знову прикували до труби за руку. Коли рубали, крові вже не було. Чоловік на той час уже понад добу був мертвий від розриву серця. Тіло становило собою суцільний синець. Вочевидь, бранця довго та старанно били.

Невідомим знайдений безголовий труп побув недовго. Вже до кінця дня капітан Сташенко знав — у «хрущовці» знайшли труп Миколи Білокрила. Легше оперові від цього не стало.

Агентура не давала жодних відомостей про те, в кого конкретно виникали з потерпілим серйозні непорозуміння. Спливали, звичайно, різні прізвища та прізвиська. Відпрацьовували всіх, більшість Сташенко за своєю звичкою запаював у камеру на кілька діб, пресував за звичною схемою, та кожен раз обламував собі роги — нічого не довідавшись, мусив підозрюваного відпускати. Нікуди не привів і квартирний слід. Вдалося встановити, кому саме колишня власниця, що дуже скоро після продажу померла від алкоголізму десь на вулиці, продала свою нерухомість. Фірма, що купила квартиру, спеціалізувалася на подібного роду аферах — скуповувала у алкоголіків помешкання за безцінь, продавала з вигодою. І при всьому бажанні криміналу знайти було неможливо. Звичайне посередництво. З усього було видно, що нові покупці користувалися не зовсім чистими документами, але фірму-продавця, зрештою, подібні дрібниці не обходили. Згідно з документами, теперішнім власником «хрущовки» був такий собі громадянин Муртазов. Хто такий і де його шукати — невідомо. Можливо, Муртазов знову перепродав її, та швидше за все «хрущовку» від початку використовували саме для таких ось цілей: тримати там бранців.

Остаточно всі можливі кінці загубилися на початку лютого 2002 року. Саме в той час у Сташенка почалися проблеми з управлінням власної безпеки, потім закрутилося довкола справи Баглая, ну, а далі, як і слід було чекати, справа про викрадення та вбивство Миколи Білокрила потрапила в перелік «глухарів», і Сташенкові, від якого після історії з Баглаєм нарешті відчепилися — адже нікого з убозівців пальцем не сміли після того зачепити! — лишалося тільки регулярно відписуватися про чергові марно проведені оперативно-розшукові заходи. Квартира, де знайшли труп, дотепер стояла опечатаною. Після того випадку вона мала репутацію, котру зазвичай отримають будинки з привидами у готичних романах чи народних казках.

І ось тепер у цьому вбивстві несподівано для всіх признався Богдан Баглай, на якому й без того вісім трупів.

Убивця, котрому двадцять п’ять виповнилося в тюрмі, і який усі свої подальші дні народження святкуватиме за ґратами.

Убивця, якого вже засуджено й лише через повільність судовиконавчих структур досі не етаповано зі Слобожанського СІЗО. Справа, до речі, нарешті повернулася з Києва, і його вже потроху почали оформляти. Фактично, сидіти під опікою Постового йому лишилося максимум два тижні.

Убивця, котрий став знаменитим на всю Україну завдяки програмі «Кримінальні портрети».

Зізнання Баглая у вбивстві Білокрила збентежило міліцію, прокуратуру та суд, але не більше. Начальник УБОЗу полковник Черниченко взагалі не бачив причин, чому б Баглаєві не зізнатися. Адже він охоче давав інтерв’ю, потім так само охоче дивився на свою морду по телевізору, а тепер, природно, хоче знову опинитися в центрі уваги. Начальник міліції погодився з ним, навіть проконсультувався у штатного психолога, адже за розпорядженням міністра пару років тому мало не до кожного райвідділу взяли на роботу такого фахівця. Слідчий Харламов нагадав, як розважався Баглай під час слідства, постійно збиваючи всіх із пантелику зізнаннями в різних міфічних убивствах. Але коли його допитали, виявилося — він цілком орієнтується в цій справі. Назвав точну адресу, де він та його «пацани» тримали Білокрила, назву бару, директором якого був потерпілий, навіть місце, де він розміщувався. Черниченко зазначив: почерк цілком відповідає попереднім убивствам, скоєним безпосередньо Баглаєм. А обставини взагалі нагадують миколаївський епізод — потерпілого били, аж доки бідолашний не помер, а тоді знавіснілий убивця вирішив відірватися на трупові за повною програмою, тому й відрубав сокирою голову. Ось тільки чому не викинув її кудись далі, а поклав у ванну, лишається незрозумілим. На допиті сам Баглай не міг пояснити, чим саме тоді керувався. Просто найшло на нього, справді, сказився.