Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Галина Коваленко поки що нічого нікому говорити не годна, — повторив Андрій. — Думаєш, я забув про ті його слова? Голяк, дружина в шоці.

— В такому шоці, що навіть не може назвати ім’я бабці, до якої ходила і до якої повела чоловіка?

— Чого це ти вирішив, що наша відьма — бабця?

Справді.

На це в Горілого не було відповіді, тому він мовчки покрутив у пальцях порожню чарку. Сприйнявши це як пропозицію, Шпола взявся за пляшку, але зупинився: погляд друга його насторожив. Знаючи Сергія не перший день, відгарувавши з ним у розшуку не один рік, він відчув: саме зараз, у цю хвилину, колишній сищик літає думками десь дуже далеко. Хоча — чому це «колишній»? Сищики колишніми не бувають. Так само, як не бувають колишніми автогонщики. Навіть пішовши з великого спорту на тренерську роботу чи взагалі — розбившись на треку і навіки зоставшись в інвалідному візку, «пекельний водій» все одно лишиться ним. Хто хоче в цьому переконатися — хай посадить його за кермо.

Сергій Горілий відсьогодні вважав себе за кермом.

Нехай це сприймається дико: вчорашній зек, навіть не отримавши ще паспорта замість довідки про звільнення, починає мізкувати з приводу вбивства, яке нібито хтось там передбачив. Хоча… Тут треба з’ясувати до тонкощів: провістити смерть і сказати людині, що її вб’ють — справді зовсім різні речі.

Раптом Андрієві Шполі гостро, аж суглоби заболіли та у скронях застукало, закортіло будь-що відправити Горілого з міста, подалі від його колишнього, дозонівського життя, аби нікуди не спробував залізти, аби не накоїв дурниць з охоти довести самому собі — є ще порох у порохівницях, а іншим — що рано списали опера, котрий раніше був не дурніший за колег, а нині — навіть розумніший. Принаймні Андрій чомусь був певен: Горілий в цю мить думає саме так. І сам він, забувши про чаркування з другом, поринув у зовсім інші роздуми — як би оце так безболісно спровадити Серьогу з Конотопа, де якісь відьми достеменно знають, хто з живущих скоро помре…

Ані він, ані Горілий не змогли віддаватися своїм думкам надто довго. Озвався телефон, що його Шпола поклав перед собою на стіл.

— Семенович, — промовив опер. — Знову.

— По мою душу? — уточнив Горілий.

— Не знаю. Але сьогодні питався про тебе.

— Мені яке діло…

Сергій поліз по цигарки, та вчасно згадав — тепер, коли в квартирі дитина, Ліда ганяла мужиків із куривом, а Шпола її підтримував, не курячи навіть на балконі. Тому, начадивши на кухні зранку і до обіду, другу половину дня Горілий старанно провітрював другову кватиру, все одно отримавши чортів від Ліди, коли та з малою повернулася з дитсадка.

— Слухаю, — Андрій приклав трубку до вуха, глянув на Горілого. — В мене. Сидимо. Не знаю… — і, не затуляючи трубки долонею, аби Зарудний чув, що відбувається, він поставив друга до відома: — Володимир Семенович хоче зараз до нас під'їхати.

— Який у місті Конотопі начальник карного розшуку демократичний до своїх підлеглих, — уїдливо прокоментував Сергій, навмисне підносячи голос, аби в слухавці почули.

— Може, поговориш сам? Бо я тут між вами, наче зіпсоване радіо.

Шпола простягнув Горілому трубку.

— Не хочу! — викрикнув той, підвівся, переклав цигарки з краю столу в кишеню. — Піду я взагалі звідси.

Тепер Шпола зиркнув на друга спідлоба. Він знав ситуацію, що виникла між Горілим і Зарудним, на «ять». І розумів настрій Сергія. Але йому так само не хотілося перетворюватися на таку собі буферну зону між своїм безпосереднім начальником, підполковником міліції, та другом, котрий відбув покарання і формально вважався кримінальним елементом, нехай звільненим умовно-достроково. Бо колишніх зеків не буває, так само, як колишніх сищиків.

— Ну, не знаю… — невпевнено проговорив Андрій у трубку.

Не чекаючи, чим закінчиться розмова, Горілий вийшов у коридор, зняв із вішака свою плямисту куртку, натягнув її, почав узувати черевики. Він зав’язував шнурок на лівому, коли з кухні вийшов Шпола.

— Тобі робити нічого?

— Ти про що? — Горілий навіть не глянув у його бік.

— Сам знаєш. Я в дурному становищі. Може, вирішиш свої справи з Семеновичем сам?

— А у мене з ментівським підполканом нема ніяких справ, — у тон йому відповів Сергій, упорався нарешті зі шнурком, притопнув ногою, начепив на голову такого самого, як куртка, мілітарного картуза.

— Куди зібрався? До брата?

— Не надійся, — криво усміхнувся Горілий. — Там я ще менш потрібен, ніж тут, тобі.

— Язиком не мели.

— Так я й не мелю… Не парся. Дай запасні ключі, піду пройдуся. Покурю, провітрюся, подумаю. Цілий же день тут у тебе валявся.

Шпола знизав плечима, зняв із цвяшка запасний ключ на іграшковому брелочку — донька виграла в якусь дитячу безпрограшну лотерею, — простягнув.

— Я б у твоєму становищі довго не гуляв.

— Не боїсь. Годинку потиняюся, прийду. Все одно в тебе тут ліпше, ніж у братика, — потім ніби згадав про щось, уточнив: — Ну, годинка, півтори, десь так…

Сергій Горілий сподівався, що цього часу йому вистачить.

Під час розмови Шпола згадував домашню адресу Миколи Коваленка. Добре знаючи місто, Горілий прикинув — це не так уже й далеко, а маршрутки в той бік іще ніби повинні ходити.

За годину впорається. Ну, нехай — за півтори.

Цього вечора дощ змінила сіра мряка туману. Він уже по обіді поволі почав огортати місто і тепер робив пізній березневий вечір не темним, а схожим на гігантську порцію міцної чорної кави з молоком, а точніше — з вершками.

Закуривши і застромивши руки до кишень куртки, Горілий втягнув голову в плечі і посунув крізь туман дворами, вийшов до трамвайної колії, пішов у лівий бік, час від часу озираючись, чи не проріжуться крізь темно-вершкову пелену фари маршрутки. Коли нарешті одна з них виринула з мряки, освітивши пішохода, Сергій замахав руками, зупиняючи маршрутку, і при вході висипав у жменю водієві дріб’язок. Хоче — хай рахує, все одно більше грошей у нього нема. Вчорашні ображені за наглядний урок сержанти капітально почистили його. Що хотіли знайти — не відомо, але в результаті по-шакалячому вигребли те, що Сергій дозволив собі взяти в матері — своїх грошей у вчорашнього в'язня не водилося. Просити ж на якісь дрібні витрати у Шполи, і тим більше — в Юрця-братця, Горілому не хотілося.

Поки їхав, навіть подумки похвалив підполковника Зарудного за його наполегливе бажання зустрітися і, мабуть, з’ясувати стосунки, що лишилися недоз’ясованими тоді, навесні дві тисячі п’ятого. Аби не оця його настирливість, Сергієві довелося б шукати інший привід, аби вийти з квартири Шполи. А вийти дуже захотілося: все, що розповів Андрій про поведінку вбитої горем вдови Коваленка, вельми Горілому не сподобалося.

Так, можна ввійти в ступор від несподіваної трагічної новини. Проте неможливо так сильно ввімкнути гальма, аби не зрозуміти: між дивним пророцтвом смерті і трагедією, що сталася незабаром, підтвердивши це пророцтво, повинен бути прямий зв’язок. Значить, перше, що мусила повідомити безутішна вдова, — це ім’я та адресу ворожки. Хоча б через відсутність інших слідів. Хай там як, Галина Коваленко вочевидь прикрилася власним горем, а друг сім’ї Олег Позняков всіма силами її захищає.

Не помітити цього міг хіба сліпий або тупий. Ані сліпим, ані тупим Андрій Шпола не був. Але ні Коваленко, ні Позняков не підозрювалися в скоєнні злочину. В іншому разі їх, як підозрюваних, уже давно б активно пресували в розшуку, розвівши по різних міліцейських кабінетах. Причому Шпола брав би в пресингу безпосередню участь. Але що Галина — потерпіла, а Позняков — узагалі стороння особа, то їх не чіпатимуть, бо для цього нема жодних підстав. Відповідно, ці двоє (Галина — так точно!) — можуть і мають право говорити міліції те, що вважають за потрібне, і максимально довго приховувати ту інформацію, яку вважають за доречне не озвучувати.

Маршрутка зупинилася в потрібному місці, Горілий вийшов у туман, роззирнувся, визначаючи напрямок руху, знову закурив і зачвакав уперед, до погано освітленого приватного сектора.

9
{"b":"550154","o":1}