Мерехтіло полум’я свічки.
Його хитали стрімкі протяги, та загасити вогник не могли. Швидше за все — не хотіли. Навіть за такого освітлення Сергій Горілий бачив перед собою чорне, чорніше за всі темні ночі світу, пістолетне дуло — і більше нічого, навіть високу постать Зарудного заступило. Чорнота вбивчого дула була дуже красномовною, красномовнішою за будь-якого оратора. Воно зовсім поруч, ізсередини тягне смертельним, могильним холодом.
— Ну! — повторив Демон.
Сергій аж надто швидко поліз рукою в праву кишеню куртки.
— Стій! Куди! Повільно, суко!
Рухи Горілого справді сповільнилися. Праву кишеню вивернув повністю, звідти випала тільки напівспустошена цигаркова пачка, тихо впала на підгниваючі дошки старої, вочевидь, ніколи не перестелюваної підлоги.
— Друга кишеня! Ворушися!
Ця виявилася порожньою.
— Штани!
— Знімати?
— Побалакай у мене! Кишені штанів!
Там теж не виявилося нічого, крім мобільного телефону. Горілий поклав трубку в долоню Зарудного. Ступивши на півкроку назад і про всяк випадок попередивши:
«Стій, де стоїш!» — підполковник натиснув на відповідну кнопку, зайшов у функцію «Меню», зробив іще пару маніпуляцій і промовив із неприхованим полегшенням:
— А я думав — помилявся. Телефончик тобі Нікітин підігнав. Він сам зізнався, можеш не думати, як відповісти. Апарат із дешевих, тільки тепер навіть у таких диктофон умонтований. І в тебе, мудак, він зараз увімкнений. Ти кого дурити хотів, чмо болотяне?
Горілий мовчав, сказати справді не було чого.
— Сам же мене демоном обізвав, — замість нього мовив Зарудний, — повинен був знати, сопляк: я такі речі на раз-два просікаю. Ще коли ти тут почав зі мною балачки, я вирішив: відразу не валитиму, послухаю. І бач — не помилився. Дурня він тут вмикає, грається, відверта розмова сам на сам, сповідуюсь перед ним! Теж мені, піп! Бач, теж погратися закортіло в дешевого детектива!
Всі ми себе кимось уявляємо, Горілий! Причому кимось дуже крутим: Коля Коваленко, ось пацан цей із банку. Тридцять скоро, а все одно — пацан, якщо все так, як ти кажеш, і він за тобою поперся чисто погратися. Весела нічна прогулянка, твою мать! Думав, запишеш оці мої одкровення, потім почнеш торгуватися. Ідіоте, ти б звідси по-любому не вийшов, навіть якби я не розгадав твій фінт із диктофоном! Тільки один звідси вийде, ясно тобі? Між іншим, молодець, добре тримався, коли про друга свого почув. Я гадав, ти на мене кинешся, як усякий щирий друг, аби в горло вчепитися. Тут би я тебе і… Ну, це все одно станеться. Смерть твою Олеся передвістила, її пророцтва збуваються, треба бути послідовним. Кругом марш, мордою туди, руки на стіну, ноги розсунув! БІГОМ!
Горілий покірливо, хоча й повільно, розвернувся, вперся руками в стіну, взявся зручніше, попробував машинально, чи спружинять у разі чого.
— Шкода, що тебе не знайдуть ніколи, як і відьму. Ти ж бо в розшуку — підкинув я своїм роботи. Тільки тут саме той випадок, коли мені вигідно ваше безслідне зникнення. Пророчиця — зайвий свідок, ти — взагалі суцільний головний біль…
Зарудний, коротко замахнувшись, щосили жбурнув телефоном об залишки старої сільської пічки, притиснув пістолетне дуло до Сергієвої потилиці.
— Ну, здається все, Горілий.
Той справді знав — усе, і закінчиться все просто зараз, він навіть не встигне порахувати до десятьох.
Тягнути далі не можна.
Тому вирішив спробувати провести цей прийом за п’ять секунд: подав голову назад, сильніше впершись потилицею в дуло, тоді різко, поки Зарудний не оговтався, смикнув головою праворуч, відчуваючи, як здирається шкіра з черепа, водночас відштовхнувся руками від стіни, ледь зігнув ноги в колінах, вигнувся назад і щосили влупив головою, точно знаючи, де у ворога обличчя.
Зарудний був вищим за Сергія.
Коли проводиш «гангстерський» прийом, важливо цілити в самий центр писка, лупити в ніс, юшити його — це боляче і несподівано воднораз. Та через невеличку різницю в зрості удар прийшовся трошки нижче, в щелепу, губи, зуби. Завдаючи удару, Горілий при цьому крутнувся довкола власної осі, розвертаючись для переходу в атаку.
Палець Зарудного все ж таки натиснув на спуск.
Гримнув постріл. Куля влипла в стіну.
Й одночасно в хату ввірвалися троє, один вирізнявся статурою — той самий велетень, із Вольдемарових людей. З увімкненими ліхтариками в руках вони нагадували лицарів-джедаїв зі світловими мечами, тоді як пістолети в їхніх руках на зброю чомусь зовсім не були схожі. Безцеремонно відштовхнувши Горілого, велетень осліпив Зарудного ліхтариком, інші двоє обеззброїли, притиснули до стіни.
— Не чекав? — важко дихаючи, запитав Горілий. — За Шполу та за всіх інших отримаєш просто зараз. Дякую за зауваження.
Його трусило — адреналін кипів у крові.
Хотілося всадити в Демона всю обойму, а перед тим — дати в морду, звалити з ніг, топтати, топтати, топтати… Може, він спробував би так зробити, і ці троє, навіть велетень, не зупинили б його, та ззаду почувся спокійний рівний голос:
— Все, начальнику, досить. Погрався — хоре, тепер це наша пісочниця.
У мерехтливе світло ступив через поріг Вольдемар Шульга. Пальто було розстібнуте, руки тримав у кишенях, скельця окулярів відбивали свічкові блиски.
— Не грається тут ніхто, — огризнувся Сергій, але послухався, зробив кілька кроків назад, даючи дорогу несподіваному партнерові.
— Якраз грається, — не змінюючи тону, заперечив Воля. — Скотина, а говорить усе правильно: Горілий грався з тобою, чуєш ти, Демоне? Вірніше — ми з тобою гралися. І запис вівся, причому не тільки на той диктофон, який ти розгатив. Там, — Вольдемар кивнув, — у посадці, машина наша стоїть. На начальникові — мікрофончик, маленький, диво техніки. А в машині — приймач, хитрий такий прилад, ловить і акуратно записує звуки на відстані до кілометра. Між лісосмугою і хатою — щонайбільше метрів п’ятсот. Тож аудіоверсія начальникових запитань і твоїх вичерпних відповідей існує в одному, проте якісному примірникові.
— Якби… якби я його зразу…
— Ризик був, — погодився Воля. — Але начальник сам на нього пішов. Я припустив — тобі цікаво буде до кінця все дослухати. Ну, ми теж підстрахувалися: весь час ти був на прицілі. Знаєш, що таке снайперська гвинтівка Драгунова з інфрачервоним прицілом? Думок вона не читає, але в мене такий спеціаліст — ти б рипнутися не встиг. Реально.
— Так, значить, — сказав Зарудний. — Змовилися, значить… Обложили… Тепер що? Торгуватися ти будеш? Банкуй, Вольо, банкуй, заслужив.
— Про що мені з тобою домовлятися? — не здивовано — просто з цікавістю запитав Вольдемар. — Тут багато вже говорилося, і я хочу тобі щось пояснити. Дійде до тебе, не дійде — мені насрати. Бо тепер мені зовсім не цікаво, які висновки ти зробиш зі сказаного мною і чи зробиш їх колись узагалі. Ти теж послухай, начальнику, — закликав він Горілого. — Тобі, на відміну від цього колишнього Демона, це ще знадобиться.
— Чому ти його постійно начальником дражниш? — підполковник, навіть оцінивши й визнавши повну власну безпорадність та особистий програш, все одно намагався тримати марку й зібрати докупи рештки гордості. — Фуфел він останній, ти-то мусиш розбирати!
— Як бачиш — не такий уже останній і не зовсім фуфел, — Воля знову зосередився на Зарудному. — А начальник він реальний. Гадаєш, ти начальник? Хто тобі це сказав? Твої наставники в ментівській академії? Чи друг твій, той, із народних депутатів? Не начальник ти. Начальників можна вбити, можна покалічити, залякати можна — вони теж люди. Їм можна навіть зарплату платити за те, що такі хороші начальники. Але купити справжнього начальника — о! — Воля виставив перед собою зігнуту в лікті руку. — А тебе купили. Причому навіть не за гроші, хоча, думаю, бабло тобі засилали регулярно. Коли за діло, а частіше — просто так, доглядали за покупкою. Ти служив тим, заради кого ламав пальці дверима таким, як Коля Коваленко. Хай не дуже він розумний, хай сірий і дрібненький, але тобі особисто він нічого не зробив. Тобі наказали — ти виконав. Слуга ти. І такі, як ти — слуги, або навіть служки. Розумієте це, тому й біситеся. Бо насправді господарюємо в місті ми. Я, той-таки Паша Нікітин. Ось про кого я думав — фуфло, а він іще й більш-менш гідно тримався, міг же колегу твого колишнього, Момота, здати, навіть, мислю собі, у глибині душі хотів. Аж бач — вистояв… Система міліцейська, яку ти і такі, як ти, наказами змушуєте працювати і під себе підганяєте, а у вас не виходить ні хріна, на нас і таких, як ми, працює з дорогою душею. Бо надає послуги, за які ми платимо. А ми без крайньої потреби, коли вже зовсім припече, коли не можна інакше, нікого не судимо, не саджаємо, справ замовних не фабрикуємо, і тим більше — не закриваємо. Може, у нас і не так, як у тій Європі чи там Америці. Зате — по-чесному, бо бєспрєдєл повинен померти в дев’яностих. Він сам себе і знищив. Ось що я вам усім хотів сказати, — Вольдемар зняв окуляри й обернувся до Горілого. — Іди, начальнику. Далі вже ми самі. Ти свою справу зробив.
