Підвівшись із койки, Горілий підійшов до вікна, подивився на огорнуту мрякою промзону, тоді розвернувся, аби сказати нарешті те, що міняло весь напрямок його думок і весь перебіг подій.
— Справу Коваленка закривали. По любому. Всі ці банкірські фантазії… — він махнув рукою, ніби махом перекреслюючи їх. — Від самого початку все закрутилося довкола Миколи Коваленка. А за всією біганиною про нього якось і забули. Це ж його вбили, Вольдемаре. З нього все почалося. Хотіли вбити — і вбили. Ось так хитро, через безглузді пророцтва замітаючи сліди. Демон іще тоді, коли ми з Андрюхою вперше до Олесі навідалися, про всяк випадок виніс Шполі смертний вирок. Коли це сталося, я перший подумав про фатальну долю, збіг обставин, таке всяке. А збігом обставин усе це й видавалося. Скажу тобі, Волю, як колишній мент: у нас по факту пророцтва смерті прокуратура жодної справи ще не порушувала. Ні тепер, ні десять років тому, ні за радянської влади. Тому пророчицю за будь-яких обставин ніхто б не шукав. Бо пророцтво — не зброя, не знаряддя вбивства, на якому лишаються відбитки пальців чи кров жертви.
Закінчивши свій монолог, Горілий відчув несподівану втрату сил, ніби кілька годин поспіль кидав вугілля в кочегарці. Та на койку не повернувся, сперся об край підвіконня, схрестив руки на грудях.
— Логічно, — перетравивши сказане, погодився Воля. — Лишається прокачати, за що хтось… нехай це буде Демон, коли так хочеш… отож: за що цей Демон убив підприємця Коваленка, про якого я, — він тицьнув себе пальцем лівої руки в груди і повторив, наголошуючи на власній значимості, — я зовсім нічого не знаю? Займався якимось там бізнесом, дрібним…
— Радше середнім.
— Це за його мірками середнім, за твоїми мірками середнім, а я міряю — дрібним! Ну, нехай буде середнім. Все одно — яка людина, такий і бізнес. Дрібним був той Коваленко за життя, максимум посереднім. За що такий хитрован, як твій Демон, хотів його вбити, вбив, та ще й таке кругом закрутив?
— Не знаю, — іншої відповіді Горілий від себе не чекав. Та й Вольдемар від нього — так само.
— Можна спробувати дізнатися, — сказав він. — Сьогодні він — дрібний чи середній, а вчора, може, — ого-го. Або позавчора таку купу в чийсь борщ наклав… Коротше, — Воля хлопнув себе по колінах, підвівся, витяг окуляри, начепив собі на носа, від чого замість солідності додав собі вигляду такого собі Знайка з казки про пригоди Незнайка, читаної колись Горілим у дитячому садку. — Сиди тут, начальнику. Все одно ти нічого не можеш сам. Твої можливості тепер не обмежені, а тупо відсутні. Я дам команду, люди пошебуршать, де треба, кого слід зарядять, до завтра буде результат. Або до післязавтра.
— Про Олесю, пророчицю, я теж нічого не знаю, — нагадав Сергій.
— Звиняйте, дядьку, бананів нема! — розвів руками Воля. — Я її в очі не бачив, паспортних даних не знаю.
Вона, може, і не Олеся зовсім. Тим більше, взагалі розчинилася, випарувалася, н-да…
— Але дещо можна зробити, — нагадав Горілий.
Розповів про фінт із вкраденою чашкою і відбитками пальців.
Подзвонив із Вольдемарового мобільника Нікітину, отримав обіцянку довести справу до кінця.
А тоді лишився сам — Воля пішов давати вказівки, потрібні для вивчення життєпису Миколи Коваленка.
Зайнятися абсолютно нічим — чиста тобі одиночка. Шизо, він же — штрафний ізолятор, тільки що цілодобово лежи — не хочу, а там шконку піднімають.
Навіть Горілому з його загалом гарною поведінкою вдалося раз залетіти туди — після тієї бійки, на пам’ять від якої назавжди лишилася особлива прикмета. Згадавши, машинально торкнувся рубця, пройшовся пальцем по правій щоці. Це ж треба — з усіх тамтешніх бакланів[6] йому довелося зіткнутися саме з ліваком. Тому і шрам лишився з правого, а не з лівого боку: половинку леза супротивник стискав між великим і вказівним пальцями лівої руки, цілив у око, влучив би, просто Горілий виявився трошки спритнішим. Хоча той баклан працював лівою віртуозно, навіть краще, ніж деякі — правицею.
Треба було чимось забити голову. Не хочеться згадувати про той випадок, але обстановка мимоволі до того спонукає.
Як там його звали, баклана цього… Дивно: ім’я та навіть прізвисько того, хто лишив йому відзнаку на все життя, Сергій не міг ось так пригадати. Зате раптом спливло в пам'яті: він усе хвалився своїм днем народження. Мовляв, народився тоді, коли треба, тринадцятого серпня, а виявляється, тоді відзначається аж цілий Міжнародний день шульги. Не всі вірили, а той товк своє: бач, у нас навіть день спеціальний у календарі є…
Шульга.
Так називають людей, у яких ліва рука — головна.
Шульга.
Десь зовсім недавно спливало це слово… чи прізвище… Це було пов’язано з банком Нікітина…
І людина-шульга сьогодні була тут, і неодноразово…
Вдарила блискавка — не за вікном, а в голові Горілого, під черепною коробкою, розтинаючи мозок на дві половинки. Чому ця блискавка не вдарила раніше? Як він міг забути…
Рвучко підхопившись, Сергій кинувся до дверей. Але ключів у замку не виявилося, хоча цілий день вони стирчали там. Зціпивши зуби, обшукав свій «готель»: спочатку швидко, потім — старанно, метр по метру, хоча шукати тут особливо не було де, меблів мінімум, усе на виду. Підійшов до вікна, наперед знаючи про безнадійність такої спроби: шостий поверх, вистрибнути хіба назавжди. Чому я не сокіл, чому не літаю?..
Це була вже не перша помилка, зроблена ним за весь цей час, відтоді як він уліз в історію зі справдженим пророцтвом. І те, що ця помилка — остання, зовсім не тішило. Двері залізні, важкі: подзвонивши Волі, Сергій, сам того не усвідомлюючи, загнав себе в смертельну мишоловку.
Горілий повернувся на ліжко, сів, потім ліг.
Спокійно. Нічого ще не втрачено. Рано себе ховати. Почнемо з того, що про його осяяння ніхто не здогадається. Вольдемар і компанія далі думатимуть, що допомогли йому вести пошук Демона у вірному напрямку. Як, мабуть, сміявся про себе Воля, коли чув оте «демон». Нічого, сміється, за приказкою, той, хто сміється останнім.
Отже, зачинили його тут про всяк випадок. Завтра, якщо ця команда гратиме до кінця, вони повернуться, аби продовжити. Головне — триматися так, наче нічого не сталося. Воля так чи сяк відчинить двері. А там…
Більшу частину ночі Горілий то обмізковував з різних боків свій здогад, дедалі більше переконуючись у своїй правоті та думаючи, як би краще перевірити теорію, або вибудовував черговий варіант своєї втечі з несподіваного полону.
Виявляється, від думок теж можна втомитися. Бо, саме втомившись міркувати, Сергій заснув.
Вони прийшли аж під обід. Сам Вольдемар, із ним — іще один мужчина, чия одна долоня була завбільшки з Сергієві дві. Трималися відвідувачі спокійно, ніби справді ні про що не здогадувалися, і Горілий намагався нічим не видати себе, не ховав погляду, аж велетень буркнув:
— Чого витріщаєшся?
— Та я нічого, — розуміючи, що має зараз ідіотський вигляд, Сергій швидко перейшов до справ. — Ну, що там, не зловили мене ще?
— Це від тебе залежить. Як ховатимешся, начальнику, — Вольдемар простягнув Сергієві телефон. — Подзвони своєму банкіру, запитай про відьмині пальчики. Бо тут мої люди про Коваленка дещо назбирали. Небагато, але змістовно. Я сам не читав, тобі довіряю.
Поки Сергій слухняно — нічого ж не змінилося! — набирав номер, Воля вийняв зі шкіряного портфеля не дуже товсту, але й не зовсім уже тоненьку течку, кинув на ліжко. Тим часом відповів Нікітин.
— Довго говорити не можу, — попередив відразу, точно вгадавши, з ким говорить. — Хочеш подробиць — набери пізніше.
— А двома словами?
— Є твоя відьма у вашій базі даних. Аферистка, притягувалася за шахрайство, серед іншого працювала також під народну цілительку, ворожку, таке все. Давай, я звільнюся за пару годин.
Банкір закінчив розмову сам, і Горілий навіть пожалів його: марну роботу проробив, лише дурно гроші витратив і контакти задіяв.
